Перочинний ніж у руках святителя і наші відмовки

Хірург від Бога. Фото: СПЖ

Мені не хочеться сьогодні працювати. Сів за стіл, подивився на екран і подумав: не той день. Мало спав, голова важка, за вікном сірість, і взагалі – у мене немає настрою. Мені б щось простіше, коротше, «аби відчепилися». Знайома ситуація: щоб взятися за діло по-справжньому, нам потрібно, щоб настав правильний ранок, була заварена правильна кава, з'явилася потрібна кількість лайків під вчорашнім постом у соцмережі. Ми чекаємо умов, як чекають попутного вітру, і дивуємося, що корабель стоїть на місці.

Але тут на думку спадає спогад про життєвий шлях святителя Луки Кримського. І стає дуже соромно за свою лінь.

Ножик, вата і розчин сулеми

Святитель Лука – професор хірургії, доктор медицини, архієпископ. Лауреат Сталінської премії і тричі засланий. Людина, яка вміла робити ювелірні операції на мозку – і якій історія багато разів підсовувала замість операційної селянську хату, а замість скальпеля – перочинний ножик.

Коли я відкриваю його автобіографію «Я полюбив страждання», перше, що хочеться запитати, – навіщо. Навіщо людина з таким дипломом і такими золотими руками пішла в земську глушину.

– Владико, Ваші однокурсники ж не зрозуміли Вашого вибору?

– Коли я відповів, що маю намір бути земським лікарем, вони з широко відкритими очима сказали: «Як, Ви будете земським лікарем?! Адже Ви вчений за покликанням!» Я був ображений тим, що вони мене зовсім не розуміють, бо я вивчав медицину з виключною метою бути все життя сільським, мужицьким лікарем, допомагати бідним людям.

З цього вибору починається все інше. Тому що потім – село Верхній Любаж у Курській губернії, лікарня на десять ліжок, епідемії тифу і кору, і одного разу – дівчинка, яка вбігає до школи із задихаючою дитиною на руках. Він подавився шматком цукру. Скальпеля немає. Трахеотомічної трубки немає. Вчителька, яку святитель попросив асистувати, при першому ж надрізі закрила очі і втекла.

– Владико, що було у Вас під рукою в той момент?

– У мене був тільки перочинний ножик, трохи вати і трохи розчину сулеми. Однак я вирішив зробити трахеотомію. І зробив. Вставив у розрізане горло гусяче перо замість трубки. Дитина задихала. 

Згадуючи цей епізод, я думаю не про мужність – про неї і так всі скажуть. Я думаю про те, що він не став чекати. Перед ним лежала дитина, що задихалася, а в кишені був перочинний ножик. І цього виявилося достатньо, щоб негайно рятувати життя.

Щипці зі слюсарної майстерні

Пройшли роки. Священник Лука став єпископом, його заарештували і заслали до Єнісейська. Йшов 1924 рік. На весь повіт – один лікар і двадцять два фельдшери, а тут приїжджає засланий архієрей, який за сумісництвом – один з найкращих хірургів країни. В Єнісейську святитель Лука повернув зір трьом сліпонародженим братам, провівши ювелірну операцію на вродженій катаракті. Але мене вражає інший епізод. Коли святий прямував у заслання, в якомусь селі лежав чоловік з остеомієлітом. Його кістка гнила заживо. І знову святий лікар приходить на допомогу.

– Владико, як Ви оперували без інструментів?

– Я попросив знайти слюсарні щипці і ними без жодних труднощів витягнув величезний секвестр.

Так просто, без жодних труднощів. Це просто не вкладається в голові!

Він видалив омертвілу кістку кліщами зі слюсарної майстерні і написав про це так, ніби йшлося про щось буденне.

Для нього це і було буденним – тому що руки були ті самі: які знали анатомію так, як музикант знає свій інструмент, не з книги, а наосліп, по пам'яті пальців. І руки ці не розрізняли, затиснутий у них віденський затискач чи іржаві кліщі. Перед ними була людина, якій боляче.

Хати з крижаними вікнами

Чекісти пропонували йому вихід: зніміть сан, зречіться – і отримайте кафедру в Москві, справжні лабораторії, ідеальні умови. Владика вибрав залишитися єпископом і оперувати в тайзі. З Єнісейська його заслали до села Хая, потім до Туруханська, потім до станиці Плахіно – за Полярне коло. У Плахіно у віконних рамах зяяли щілини, через які задувало сніг, а замість другого скла – вморожені в раму плоскі крижини.

Незабаром його повернули до Туруханська з наступної причини: в лікарні помер селянин, якому потрібна була операція. Без засланого хірурга її було нікому зробити. Місцеві жителі з вилами і сокирами прийшли громити сільраду, вимагаючи повернути єпископа Луку.

– Владико, Ви не озлобилися? Не зламалися? Ви ж могли б робити незрівнянно більше, якби Вам просто не заважали.

– Я полюбив страждання, яке так дивовижно очищує душу.

Ці слова з листа синові, з Красноярська. Він полюбив страждання. Не «витерпів», не «пережив», не «прийняв як неминучість» – полюбив!

Ідеальних умов не буде

Апостол Павло писав: «І все, що робите, робіть від душі, як для Господа, а не для людей» (Кол. 3:23). Ми читаємо і киваємо, тому що написано правильно. А потім ідемо перевіряти пошту і скаржимося, що інтернет гальмує.

Все життя святителя Луки – розгорнутий коментар до цих слів, написаний не чорнилом, а скальпелем, а де не було скальпеля – перочинним ножиком.

Він не чекав умов. Коли перед ним опинялася конкретна страждаюча людина, питання, чи є потрібний інструмент, просто не виникало. Існувало тільки одне питання: що я можу зробити прямо зараз. І відповідь завжди була – все, що в моїх силах. Слюсарними щипцями, жіночим волоссям замість хірургічної нитки, при світлі гасової лампи, в хаті, де замерзає вода у відрах.

Я повертаюся до свого ранку. До важкої голови, сірості за вікном і бажання все зробити «аби відчепилися». І мені соромно – так, як буває соромно перед людиною, яка мовчки робить свою справу поруч з тобою, поки ти перераховуєш причини, чому не можеш встати з ліжка.

Не потрібно чекати особливих умов. Ідеального ранку не буде. Правильного інструмента не буде. Буде тільки те, що є: цей день, ці руки, цей ножик у кишені. І хтось поруч, кому потрібна допомога, – не коли зійдуться зірки, а прямо зараз.

Читайте також