Духовний заповіт грузинського пастиря: минула епоха тиші та милосердя

Патріарх Ілія II — народний пастир. Фото: СПЖ

Ми живемо в епоху, коли православний інтернет переповнений різними дискусіями. Ми ділимося на табори з будь-якого приводу, вибудовуємо барикади з цитат святих отців і стріляємо один в одного анафемами. Ми вважаємо аргументи доказом правоти, а компроміс – зрадою. І ось учора від нас пішла людина, яка півстоліття доводила протилежне. А з нею пішла ціла епоха.

​Влада, яку Патріарх відмовився застосовувати

​Є цифра, яка не вкладається в голові, якщо звикнути до політичних рейтингів: протягом десятиліть рівень довіри грузинів до Патріарха Ілії II не опускався нижче дев'яноста відсотків. Жоден президент і жодна партія ні в одній країні світу не наближалися до цього числа. Він міг одним словом вивести на вулиці сотні тисяч людей, міг змістити будь-який уряд. Зрештою – він міг стати тіньовим правителем Грузії, і ніхто не наважився б цьому заперечити.

​Але він не зробив нічого з цього жодного разу. В країні, яка за час його патріаршества пройшла через розпад імперії, громадянську війну, економічний колапс і військовий конфлікт, – в країні, де політична поляризація доходила до ненависті, – він залишався єдиною людиною, яку слухали всі сторони.

Йому вірили, тому що він жодного разу не використовував довіру народу як зброю проти нього.

​Ми звикли, що влада – це ресурс, який потрібно застосовувати. Що моральний авторитет – це важіль, яким можна і потрібно тиснути на опонентів. Життєвий досвід говорить: якщо у тебе є сила – використовуй її, інакше навіщо вона? Патріарх Ілія жив за іншою логікою. Він не копив вплив, він його роздавав. Він не будував вертикаль влади, а сам ставав точкою, в якій сходилися лінії розлому, – і приймав на себе весь тиск, не дозволяючи церковній будівлі обвалитися.

​Композитор на патріаршому престолі

Є деталь біографії покійного Предстоятеля Грузинської Церкви, яка зазвичай згадується побіжно, а між тим вона говорить про Патріарха більше, ніж весь послужний список. Ілія II писав музику. Не «благословляв створення творів», а сам складав поліфонічні композиції, які виконуються далеко за межами Грузії. Йому ж належить авторство ікони Пресвятої Трійці, що стала однією з найвпізнаваніших у грузинській церковній традиції.

​В ті роки, коли країна розколювалася на шматки, коли політики кидалися звинуваченнями, а вулиці заливала кров, Предстоятель Грузинської Церкви писав музику та ікони.

Він знав: краса – це не прикраса життя, це спосіб його преображення.

Там, де людські слова вичерпані і аргументи безсилі, залишається мелодія і фарба. Патріарх зміг довести, що Бог говорить з людьми не лише мовою проповіді. Він говорить також і через тональність, і через фарбу.

​«Ми повинні навчитися слухати один одного»

​Його проповіді разюче відрізнялися від того, що ми звикли чути в православному медіапросторі. В них не було обличень і пошуків зовнішніх ворогів. Він не перераховував списки гріхів, якими священники часто лякають своїх парафіян. В основі його слів завжди лежало милосердя, тихим проповідником якого завжди був грузинський Предстоятель.

​«Немає людини, яка не грішить, – говорив Патріарх, – але немає і гріха, який перемагав би милосердя Боже». В цих словах чується голос пастиря, який щодня мав справу з грішниками – і продовжував їх любити, наслідуючи Христа.

​«Ми повинні навчитися слухати один одного, – сказав він одного разу, звертаючись до молоді. – Сьогодні люди розучилися слухати. Вони хочуть лише говорити». Хіба не докір це всім нам, що шукаємо справедливості замість любові та прощення?

​Преподобний Силуан Афонський писав: «Брат наш – це наше життя. Якщо ми придбали брата, ми придбали Бога». Патріарх Ілія, здається, сприйняв ці слова буквально. Для нього не існувало поділу людей на «своїх» і «чужих», на «гідних» і «негідних» пастирської турботи.

Грузія була для нього не адміністративною територією, а рідною сім'єю. Великою, важкою, скандальною, часто нестерпною – але сім'єю, яку не зраджують.

​Що залишається, коли голос замовкає

​Православні грузини осиротіли. Скажемо більше – осиротів весь православний світ, якому зараз вкрай не вистачає духовного керівництва. І є спокуса перетворити цю втрату на інформаційний привід: перерахувати заслуги, розставити оцінки, порівняти покійного Патріарха з іншими Предстоятелями. 

​Але Патріарх Ілія заслуговує іншого ставлення до себе навіть після смерті. Він заслуговує тиші, в якій ми чесно запитаємо себе: а що ж ми? Ми навчилися хоч чомусь з того, що він розповідав нам півстоліття?

​Апостол Павло писав: «Любов ніколи не перестає, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується» (1 Кор. 13:8). Голос Патріарха Ілії замовк назавжди. Але любов, якою він жив, – у відновлених храмах, у музиці, яка звучатиме століттями, у десятках тисяч людей, для яких він став духовним батьком, – не зникне. Тому що вона такою створена і тому що її Творець – Сам Бог.

Читайте також