«Ліствиця» як нейробіологія духа

Духовна наука преподобного Іоанна Ліствичника. Фото: СПЖ

​У нашій церковній традиції не так уже й багато творів давніх авторів, які стали класикою святоотецької спадщини і на яких протягом сотень років виховувалися тисячі поколінь християн. Одна з таких книг – «Ліствиця» синайського ігумена Іоанна. Читати її сучасній людині непросто, як і будь-яку іншу книгу, написану майже півтори тисячі років тому. Як відносно сучасний аналог я б порекомендував книгу Жана-Клода Ларше «Зцілення від духовних хвороб».

​Преподобний Іоанн Ліствичник, мабуть, один з найзагадковіших авторів того часу. Ця людина – безсумнівний геній. Задовго до психоаналізу він вивчив покрокові механізми захоплення свідомості, розкрив алгоритми деконструкції та реконструкції особистості, написав найглибший науковий труд про те, як перестати бути «ботом», яким керують зовнішні тригери та внутрішні автоматизми. Ця робота тягне на Нобелівську премію миру, але тоді її не вручали.

​Адвокат з пустелі

​Але хто ж цей геній, який зміг підняти такий труд? За офіційною версією, це ігумен Синайської гори, який юним хлопчиком у 16 років пішов у монастир і одразу ж віддався послуху та чернечим подвигам. Але такий юнак у кращому разі міг би написати хорошу інструкцію з того, як правильно доглядати за верблюдами або як виявити приховані джерела води в пустелі.

​Офіційне житіє преп. Іоанна, написане ченцем Данилом Раїфським, – це класичний агіографічний канон, мета якого – створити ікону, а не біографію. Таких «казкових» житій у нас чимало: середньовічні агіографи писали їх за стандартними лекалами.

Важлива була не реальна біографія, яку нерідко толком не знали і не пам'ятали, а вичищена глянцева картина ідеальної святості.

​«Ліствиця» написана неймовірно складною, висококласною грецькою мовою. Це не мова простого ченця, що пішов у монастир у отроцтві. Це мова риторики та юриспруденції. Щоб так володіти словом, метафорами та логічними конструкціями, Іоанн мав не просто отримати найкращу на той час освіту, але й обертатися в цій сфері багато років. Цікавий факт: у нього було прізвисько Схоластик. У VI столітті це означало не «школяр», а «адвокат» або «людина з юридичною освітою».

​Психологія маніпуляції

​Офіційна версія житія говорить про те, що Іоанн був чистий помислами і жив у печері в молитві. Але почитайте його розділи про марнославство, гнів і брехню. Він описує найтонші механізми того, як люди маніпулюють один одним, як працює світська лестощі і як егоїстичний людський розум. Таку глибину психологічного аналізу не можна отримати, сидячи в печері з 16 років. Щоб так препарувати пристрасті, потрібно було як мінімум роками спостерігати їх у «вищому світі».

​«Ліствиця» — це не осяяння, що впало з неба, а результат колосальної аналітичної роботи та найглибшого досвіду душі.

Іоанн виступає тут як соціолог пустелі. Він класифікує ченців так, як біолог класифікує види.

​Алгоритм «злому» свідомості

У шостому столітті був написаний труд, який розповідає, висловлюючись сучасною мовою, як «перепрошити» нейронні зв'язки. Подивіться, у якій суворій послідовності він систематизував процес «злому» нашої свідомості:

• ​ПРИЛОГ. Просто «спливаюче вікно». Наприклад, майнула думка: «А чи не з'їсти мені торт?». На цьому етапі гріха немає, це просто вхідний пакет даних.
• ​ПОЄДНАННЯ. Ви починаєте розглядати це вікно: «Торт виглядає смачно...».
• ​СКЛАДЕННЯ. Ви натискаєте «ОК». Воля поєднується з думкою.
• ​ПОЛОНЕННЯ. Стан, коли ви вже не можете думати ні про що інше. Ресурс процесора (розуму) повністю зайнятий обробкою «торта».
• ​ПРИСТРАСТЬ. Вірус прописаний в автозавантаження. Тепер ви хочете торт автоматично, навіть не замислюючись.

​Це етапи, за якими йдуть будь-які помисли. Питання лише в швидкості їх проходження. Гнів проходить через них стрімко, інші помисли – повільніше.

​Очищення кешу та шрами кінцугі

​На прикладі марнославства преп. Іоанн Ліствичник показав, що наше Его – це самонавчальний алгоритм. Чим більше ми його чистимо, тим більш витончені форми воно приймає. Рішення для марнославства лише одне – повне ігнорування оціночних суджень оточуючих.

​А як чудово преподобний Іоанн описав пристрасть злопам'ятності! Це такі логи старих образ, які постійно підвантажуються в оперативну пам'ять. Це з'їдає весь ресурс «процесора» душі, не даючи працювати поточним процесам (любові, радості). Святий Іоанн пропонує жорсткий «Reset». Поки ви не очистите кеш (не пробачите), система буде гальмувати і видавати помилки в усіх інших сферах життя.

​На іконі, яку ми бачимо в храмах у неділю святого Іоанна Ліствичника, зображені ченці, які піднімаються на небо по драбині, а потім падають вниз.

Можна дійти майже до самого кінця, але це не гарантує того, що ти знову не звалишся.

У мене цей образ викликав зовсім не ті почуття, які задумував автор ікони.

​Я згадав японське мистецтво «кінцугі». Розбиту чашку або глечик склеюють, а самі тріщини промащують золотим лаком. Шрами не ховають – вони стають найдорожчою прикрасою вази. Самовдоволений фарисей схожий на новеньку пластмасову чашку з IKEA – вона ціла, але в ній немає душі. Митар, який покаявся, – це антикварна ваза, зібрана по шматочках.

​Згадайте, як зростається кістка: в місці перелому утворюється кісткова мозоль, яка міцніша за саму кістку. Людина, яка ніколи не падала, часто буває нестерпно жорстокою і сухою. Вона «ціла», але мертва. Наші тріщини – це сліди гріхів. А золото в них – не сам гріх, а піт і кров боротьби з ним. Ми намагаємося виглядати «цілими» перед Богом, а сам Бог у цей час займається кінцугі. Він збирає наші уламки, щоб створити з них щось вічне.

Читайте також