Суд без правосуддя: чому Константинополь втрачає довіру Церкви

Суд Вселенського престолу над митрополитом Тихіком став формальністю. Фото: СПЖ

Коротко нагадаємо, що у 2025 році Синод Кіпрської Церкви ухвалив рішення про усунення митрополита Тихіка від управління Пафоською єпархією. Це рішення, на думку більшості експертів, було ухвалено без належного канонічного розслідування та без дотримання елементарних судових процедур, передбачених священними правилами Церкви.

Митрополит Тихік, опинившись у ситуації, коли на місцевому рівні справедливість відновити не вдалося, скористався своїм законним правом – правом енкліту (τὸ ἔκκλητον). Енкліт – це стародавнє канонічне право будь-якого єпископа або клірика Помісної Православної Церкви подати апеляцію на рішення свого Синоду до Вселенського (Константинопольського) Патріархату. Це не просто юридична тонкість або бюрократична формальність. Протягом століть енкліт служив найвищим судом – гарантом того, що несправедливо засуджений ієрарх зможе знайти неупереджений розгляд своєї справи, далеко від місцевих політичних пристрастей і особистих конфліктів.

Звичайному православному віруючому може здатися, що доля одного кіпрського митрополита – це внутрішня справа окремої єпархії. Однак це помилка. Справа митрополита Тихіка – це приклад, який показує, як сьогодні працюють вищі механізми церковного правосуддя.

Кожен віруючий повинен розуміти: канони Церкви написані не для того, щоб припадати пилом в архівах, а для того, щоб захищати істину і справедливість. Право енкліту було даровано Константинопольському престолу Вселенськими Соборами не як інструмент для ствердження політичного впливу або нав'язування своєї волі іншим Помісним Церквам, а як хрест служіння. Це обов'язок – бути останньою інстанцією правди, де судять не за симпатіями чи політичними розрахунками, а виключно за буквою і духом Святих канонів.

У цій статті ми детально, спираючись на канони, офіційні заяви та свідчення очевидців, розберемо: що таке право енкліту, як воно має застосовуватися і що насправді сталося на засіданні Синоду Вселенського Патріархату, який розглядав апеляцію митрополита Пафоського.

Що таке право енкліту за священними канонами?

Щоб зрозуміти суть проблеми, необхідно звернутися до першоджерел – Священних канонів Православної Церкви, які формувалися протягом першого тисячоліття християнської історії і залишаються незаперечним законом для всіх Помісних Церков. Право енкліту (апеляції) не було створено на догоду чиїмось амбіціям – воно було соборно затверджене отцями Церкви як необхідний механізм підтримання порядку та захисту від свавілля на місцях.

Історично інститут апеляції почав формуватися ще на Сардикійському Соборі (343 р.), який надав право апеляції Римському єпископу як єпископу стародавньої столиці імперії. Ключовими документами, що закріпили це право за Константинопольським престолом, стали правила Четвертого Вселенського Собору, що відбувся в Халкідоні в 451 році. З піднесенням Константинополя як Нового Риму саме Вселенський Патріарх став головним хранителем цього права на християнському Сході, а після остаточного розділення Церков у XI столітті – єдиним.

Особливе значення мають 9-те і 17-те правила Халкідонського Собору. 9-те правило гласить: «Якщо ж на митрополита області єпископ, або клірик, має невдоволення: нехай звертається або до екзарха великої області, або до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться».

Це правило чітко встановлює порядок церковного суду. Якщо конфлікт виникає між кліриком і єпископом, він вирішується на рівні митрополії. Але якщо конфлікт зачіпає самого митрополита (главу місцевої церковної області), то скарга може бути подана або екзарху (главі більшого церковного округу), або безпосередньо на престол Константинопольський.

17-те правило того ж Собору доповнює і конкретизує цю норму в контексті територіальних суперечок: «А якщо хтось буде скривджений своїм митрополитом: нехай судиться перед екзархом великої області, або перед Константинопольським престолом, як сказано вище».

Саме ці два канони є наріжним каменем права енкліту. Вони показують, що отці Собору бачили в Константинопольському престолі вищу судову інстанцію, здатну вирішувати суперечки, які не можуть бути врегульовані на місцевому рівні. Важливо підкреслити, що це право надано як гарантія справедливості для скривджених (як сказано в 17-му правилі: «якщо хтось буде скривджений»).

Головна мета енкліту – захист невинно засуджених, відновлення зневаженої справедливості та виправлення судових помилок місцевих Синодів.

Не менш важливим є й знамените 28-е правило Халкідонського Собору, яке підтвердило й розширило прерогативи Константинополя, надані йому ще на Другому Вселенському Соборі (381 р.). 28-е правило гласить: «У всьому слідуючи визначенням святих отців... визначаємо і постановляємо про переваги святішої церкви того ж Константинополя, нового Риму. Бо престолу Старого Риму отці належним чином надали переваги: оскільки це було царське місто. Слідуючи тому ж спонуканню, сто п'ятдесят найбоголюбивіших єпископів надали рівні переваги святішому престолу Нового Риму».

Це правило зрівняло в честі єпископа Нового Риму (Константинополя) з єпископом Старого Риму і надало йому право висвячувати митрополитів у Понтійському, Асійському та Фракійському діоцезах (сучасна Туреччина та південно-східні Балкани), а також єпископів у землях за межами цих діоцезів. Пізніше, у 692 році, 36-те правило П'ято-Шостого (Трульського) Собору знову підтвердило ці переваги Константинопольського престолу.

Однак, читаючи ці канони, необхідно розуміти головне: у православній еклезіології будь-яка «перевага» або «право» нерозривно пов’язане з обов’язком і служінням.

Константинопольський Патріарх – «перший серед рівних» (primus inter pares). Це не абсолютна влада монарха, а першість честі та служіння. Саме тому право приймати апеляції покладає на Вселенський престол колосальну канонічну відповідальність.

Коли скривджений єпископ звертається до Константинополя, він очікує, що його справа буде розглянута неупереджено, суто за суттю висунутих проти нього звинувачень і в повній відповідності з буквою та духом канонів. Вселенський Патріархат у цей момент виступає як незалежний арбітр, що стоїть над місцевими політичними інтригами, особистою неприязню та адміністративним тиском.

Якщо ж апеляційна інстанція починає керуватися не канонами, а політичною доцільністю, симпатіями до однієї зі сторін або прагненням нав’язати конкретні богословські погляди, сам сенс енкліту руйнується. Правосуддя перетворюється на інструмент впливу, а синодальні рішення – на засіб тиску.

Що кажуть про енкліт Патріарх Варфоломій та ієрархи Константинополя?

Цікаво, що представники Вселенського Патріархату та особисто Патріарх Варфоломій характеризують право енкліту як важкий хрест служіння та священний обов’язок. У своїх офіційних промовах, посланнях та інтерв’ю ієрархи Константинополя підкреслюють, що їхні прерогативи надані не для панування, а для служіння єдності Церкви та захисту канонічного порядку.

В одному з ключових документів, опублікованому на офіційному сайті Архієпископії Константинопольського Патріархату в США під назвою «Керівництво Вселенського Патріархату та значення 28-го правила Халкідона», наводиться найважливіша цитата Патріарха Варфоломія. Пояснюючи роль Константинополя, він заявляє:

«Вселенському Патріархату, як Першому Престолу в Православній Церкві, рішеннями Вселенських Соборів (правило 3 Другого Вселенського Собору; правила 9, 17 і 28 Четвертого Вселенського Собору; правило 36 П'ятого-Шостого Вселенського Собору) та багатовіковою церковною практикою надано виняткову відповідальність і обов'язкову місію (obligatory mission) дбати про захист віри, як вона була передана нам, та канонічного порядку (taxis). І тому він з належною розсудливістю протягом сімнадцяти століть виконує цей обов’язок перед помісними Православними Церквами, завжди в рамках канонічної традиції і завжди за допомогою використання синодальної системи».

У цій цитаті Патріарх Варфоломій сам називає свої прерогативи, включаючи право розглядати апеляції за 9-м і 17-м правилами, «винятковою відповідальністю» та «обов’язковою місією». Він підкреслює, що ця місія має здійснюватися «завжди в рамках канонічної традиції». Це означає, що будь-яке рішення Вселенського Патріархату щодо апеляції має бути бездоганним з точки зору канонів, прозорим і суворо обґрунтованим.

В іншій своїй промові, виголошеній в Університеті Тарту (Естонія) у 2000 році, Патріарх Варфоломій ще чіткіше висловився на цю тему:

«Вселенський Патріарх ніколи не претендував на першість в адміністрації чи владі серед Православних Церков, так само як і не уявляв себе наділеним непогрішним авторитетом. Усі Вселенські Патріархи вважали і вважають себе обтяженими важким тягарем служіння всім Православним Церквам, служіння, яке стає необхідним, коли останні не в змозі самі вирішити певні проблеми... коли Церкви або деякі з їхніх членів звертаються до них у пошуках втручання для врегулювання важливих питань, які не могли бути успішно вирішені жодним іншим шляхом».

Тут знову звучить мотив важкого тягаря служіння. Патріарх заперечує претензії на непогрішність або адміністративний диктат. Він позиціонує Вселенський престол як вищу інстанцію, до якої звертаються в крайніх випадках, коли місцева церковна влада не здатна забезпечити справедливість. І цілком очевидно, що таке втручання має сенс лише в тому випадку, якщо воно абсолютно неупереджене й об’єктивне.

Варто також нагадати, що у своїй промові на інтронізації в 1991 році Патріарх Варфоломій підкреслював: «Ми вважаємо своїм відповідальним обов’язком чітко заявити, що Вселенський Патріархат залишиться суто духовною установою».

Ці слова, вимовлені на початку його патріаршого служіння, мають величезне значення і, на жаль, часто забуваються. «Суто духовна установа» означає свободу від мирських розрахунків, політичних компромісів і будь-якого тиску. Тут можна згадати чимало рішень, які суперечать цим словам Патріарха. Однак обмежимося зауваженням, що,

коли єпископ, несправедливо засуджений своїм Синодом, подає апеляцію до Фанару, він сподівається зустріти там саме таку «духовну установу» – яка розбереться в суті звинувачень, вислухає обидві сторони, перевірить докази і винесе вердикт, заснований виключно на Божій правді та канонах Церкви.

Таким чином, самі ієрархи Константинополя встановлюють критерії, за якими ми можемо і повинні оцінювати їхні дії. За їхніми словами, право енкліту – це не сліпе затвердження рішень місцевих Синодів заради збереження добрих відносин з їхніми предстоятелями. Це не інструмент для підгонки богословських поглядів під стандарти Фанара. Це суворий канонічний суд, який повинен розглядати справу по суті. І саме з цією міркою, запропонованою самим Патріархом Варфоломієм та його ієрархами, ми повинні підійти до розгляду справи митрополита Пафоського Тихіка.

Суть справи митрополита Тихіка: апеляція чи інквізиція?

Нагадаємо, що рішення Синоду Кіпрської Церкви щодо митрополита Тихіка було прийнято всупереч обов’язковим процедурам. Про це писалося неодноразово, і ми не будемо повторюватися. Зазначимо лише, що Синод Кіпру вимагав від владики підписати документ під назвою «Сповідання віри». У цьому документі він мав визнати рішення Критського собору 2016 року та засудити практику «непоминання» (припинення євхаристійного спілкування з ієрархами з догматичних причин). Митрополит Тихік відмовився підписати цей документ, заявивши, що не може засуджувати те, що дозволено священними канонами. Ми згадуємо про це «Визнання віри» лише тому, що воно має пряме відношення до нашої статті та тих подій, про які стало відомо з грецької преси.

Будучи несправедливо засудженим, митрополит Тихік скористався своїм правом енкліту і подав апеляцію до Вселенського Патріархату. Здавалося б, тут, у вищій інстанції, справа мала бути розглянута по суті: чи були дотримані необхідні канонічні процедури на Кіпрі, чи порушив Тихік якісь конкретні канони, за які передбачається позбавлення кафедри, і так далі.

Однак те, що сталося на засіданні Синоду Вселенського Патріархату, не виправдало цих сподівань.

Відомий грецький журналіст Діонісіос Макріс у виданні Orthodoxos Typos (листопад 2025 р., випуск 281) опублікував сенсаційні подробиці синодального засідання у справі митрополита Тихіка.

За словами Макріса, Синод, замість того щоб вникати в суть апеляції та перевіряти обґрунтованість звинувачень Кіпрської Церкви, займався зовсім іншими питаннями: з’ясуванням позицій митрополита щодо глобальних церковних тем, що не мають прямого стосунку до його справи. Патріарх Варфоломій особисто ставив владиці Тихіку запитання, які звучали як допит щодо благонадійності.

Ось як описується цей діалог у Orthodoxos Typos:

Патріарх: «Яка твоя думка щодо екуменізму?»

Тихік: «Вибачте, Ваша Всесвятосте, але мені здається, що апеляція стосується проблеми, яка виникла із Синодом Кіпрської Церкви. До чого тут екуменізм? Я прийшов сюди, щоб дізнатися, чи справедливо мене усунули. Тому я не можу відповідати на питання, що не стосуються моєї справи».

Патріарх: «Не ухиляйся. Ти приймаєш чи відкидаєш Святий і Великий Собор на Криті?»

Тихік: «Ви прекрасно знаєте, Ваша Всесвятосте, що я тоді ще не був архієреєм (Собор відбувся у 2016 році – прим. ред.). Я був обраний пізніше. Приймаючи хіротонію, я фактично прийняв позиції Церкви, до якої належу. Я мовчу і не виступаю проти».

Патріарх: «Які твої стосунки з отцем Феодором Зісісом і рухом тих, хто не поминає?» (Протопресвітер Феодор Зісіс – клірик Елладської Церкви, який перебуває під забороною, але не позбавлений сану, раніше тісно співпрацював з Патріархом Варфоломієм, але потім припинив його поминання – прим. ред.).

Тихік: «Отець Феодор Зісіс був моїм професором у роки навчання на богословському факультеті Університету Арістотеля в Салоніках. З того часу у мене немає з ним особливих стосунків».

Патріарх: «Ходять чутки, що ти збираєшся висвятити ченця Серафима і стати лідером тих, хто не поминає. Це правда?»

Тихік: «Ні, це брехня і неприйнятний наклеп. Я навіть особисто не знайомий з ченцем Серафимом».

Патріарх: «Ти підтримуєш непоминання?»

Тихік: «Я проти непоминання, яке веде до розколу, Ваша Всесвятосте».

З цього діалогу видно, в якому форматі проходив енкліт. Замість розгляду предмета апеляції та порушень Статуту Кіпрської Церкви обговорювалися абсолютно сторонні питання. Не було ні аналізу дій Кіпрського Синоду, ні виклику та допиту свідків, ні слідства. У підсумку Вселенський Патріархат не тільки не скасував неканонічне рішення Кіпрської Церкви, але й рекомендував Тихіку підкоритися йому, залишивши його в статусі єпископа без кафедри.

Описаний процес важко назвати апеляційним судом. Швидше, це була спроба використати право енкліту як інструмент тиску для досягнення політичного консенсусу з Архієпископом Кіпрським Георгієм і для придушення консервативних настроїв у Церкві. Справа не була розглянута по суті, а отже, винесений висновок не може вважатися канонічно бездоганним.

Аналіз і висновки: канонічна чистота як запорука довіри

Розглядаючи справу митрополита Тихіка крізь призму священних канонів і заяв самого Вселенського Патріархату, ми приходимо до низки важливих і, на жаль, невтішних висновків. Ми робимо їх з повагою до історичної ролі Константинопольського престолу, але з твердим переконанням, що істина повинна стояти понад усе.

По-перше, право енкліту (апеляції) – це не привілей, що надає владу над іншими Помісними Церквами, і не інструмент для досягнення «богословської однодумності» силовими методами. Це, як справедливо зазначав Патріарх Варфоломій, «важкий тягар служіння» і «обов’язкова місія» щодо захисту канонічного порядку. Суть апеляції полягає в тому, щоб виправити судову помилку, допущену на місцевому рівні. Якщо Синод Кіпрської Церкви усунув митрополита з грубими порушеннями процедури, без суду і слідства, то прямим канонічним обов'язком Константинополя було скасувати це рішення і повернути справу на новий, справедливий розгляд, або винести виправдувальний вердикт.

По-друге, підміна предмета розгляду є неприпустимою в церковному суді. Коли митрополит подає апеляцію на незаконне позбавлення кафедри, вища інстанція зобов’язана розглядати саме законність цього позбавлення. Перетворення апеляційного суду на допит щодо особистого ставлення до екуменізму, Критського собору або конкретних богословів – грубе порушення базових принципів правосуддя.

Якщо апеляція не розглянута по суті, а використана для з’ясування «правильності» богословських поглядів, таке рішення не можна визнати таким, що відповідає канонічному порядку. Суд, який судить не за вчинки, а за переконання, перестає бути судом і стає інквізицією.

По-третє, подібні дії не зміцнюють, а підривають авторитет Вселенського Патріархату, оскільки нівелюють саме право енкліту. Якщо апеляція розглядається лише в контексті лояльності до рішень і позиції Фанару, то й апелювати до нього можуть (і будуть) лише ті, хто ці рішення і цю позицію поділяє.

Віряни та єпископат бачать, що Фанар заради політичних союзів готовий закрити очі на кричущі канонічні порушення і пожертвувати долею чесного ієрарха. Небажання псувати відносини з Архієпископом Кіпрським, який підтримує позицію Константинополя з інших спірних питань, виявляється вагомішим за канони. Довіра до інституту енкліту при такому підході стрімко падає. Навіщо подавати апеляцію, якщо результат залежить не від канонів, а від політичної кон’юнктури та готовності підписати потрібні папери?

Все це підкреслює, наскільки критично важливо, щоб Константинопольський Патріархат залишався вище будь-якої політики та особистих симпатій. Право енкліту має сенс тільки тоді, коли воно сліпе до осіб і проникливе до канонів. У справі митрополита Тихіка ми, на жаль, побачили протилежне: канони були відсунуті на другий план, а на перший вийшли питання лояльності та ідеології.

Замість підсумку

Оцінюючи справу митрополита Тихіка, неможливо не звернутися до історичних паралелей. В історії Церкви неодноразово виникали ситуації, коли місцеві Синоди, піддавшись тиску світської влади або внутрішнім амбіціям, виносили несправедливі рішення проти своїх побратимів-єпископів. Саме в таких ситуаціях інститут енкліту мав відігравати роль рятівного якоря.

Згадаймо справу святителя Афанасія Великого, який неодноразово зазнавав несправедливих засуджень з боку соборів, що перебували під впливом аріанської єресі. Його апеляції до Римського престолу (який до розколу 1054 року також мав право приймати апеляції) були розглянуті по суті, і святитель був виправданий.

Інший приклад – святитель Іоанн Златоуст. Будучи несправедливо засудженим Собором при Дубі, він апелював до римського папи Інокентія I, і той, вивчивши справу по суті, став на захист невинно засудженого, незважаючи на політичний тиск імператорського двору. Саме такі приклади суворого дотримання канонів і неупередженості зміцнювали довіру до вищих апеляційних інстанцій.

Право енкліту – це не тільки привілей, а й колосальна відповідальність. Ця відповідальність лежить не тільки на тих, хто приймає апеляції, але й на всій повноті Церкви, яка повинна пильно стежити за тим, щоб церковне правосуддя залишалося неупередженим і об’єктивним.

Тільки в цьому випадку Церква зможе залишатися «стовпом і утвердженням Істини».

Читайте також