Коли Христа починають використовувати
Цією публікацією ми хочемо порушити дуже важливу тему: використання Христа в політичних та інших інтересах. На жаль, цим уражені дуже багато людей, якщо не всі.
Навіщо Христос прийшов на землю? Апостол Павло відповів на це запитання так: «Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішників…» (1 Тим. 1, 15). Сам Господь сказав про це трохи інакше: «Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину…» (Ін. 18, 37).
Але ви ніде не знайдете в Новому Завіті вказівок на те, що Христос прийшов для того, щоб один народ звільнився від окупації іншим, щоб якась держава здобула незалежність, щоб перемогла якась революція, щоб тріумфувала якась певна система влади чи щось подібне. Іншими словами, ніде немає вказівок на те, що Христос ставив собі за мету вирішення політичних проблем, якими б важливими й загрозливими вони не були. Він не доручав цього й своїм учням. «Ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я заповідав вам; і ось, Я з вами по всі дні аж до кінця віку. Амінь» (Мф. 28, 19-20).
Політичні гасла в церковній риториці
Але сьогодні в церковному житті все частіше ми бачимо інше. Священні тексти, євангельські образи, Хрест і Голгофа починають використовуватися для національної мобілізації, військової риторики та історичного самоствердження. Наприклад, у січні 2026 р. Синод Кіпрської Церкви включив до богослужбового чину Непорочних Великої Суботи нові тропарі про визволення батьківщини та вигнання турецьких окупантів.
У найдорожчі для кожного віруючого серця слова, де оплакується розп'ятий на хресті Христос, раптом вриваються тексти з проханнями «воскреснути швидше і розірвати кайдани рабства, що скували Кіпр», а також «побачити свободу від нащадків Агарі». Звичайно, молитися про визволення Батьківщини не забороняється, але чому це потрібно робити в найтрагічніший момент в історії людства, коли «висить на дереві Той, Хто повісив землю на водах»? Чи не є таке «новаторство» чимось близьким до блюзнірства?
Чи не нагадують блюзнірство тексти, де порівнюється «Твоє триденне повстання» з «воскресінням батьківщини Кіпру»?
Безумовно, звільнення певних територій від загарбників – це важливо. Але як можна це ставити на один рівень із воскресінням Спасителя Світу, який переміг смерть і відкрив дорогу до Вічності кожній людині? Як це взагалі можна порівнювати?
Але, виявляється, можна.
Ми в Україні вже звикли до гасла «Воскрес Христос – воскресне Україна!», яке звучить сьогодні чи не на кожному релігійно-державному заході. Але ми були шоковані, почувши його від Константинопольського Патріарха. У лютому 2025 р. у храмі святителя Миколая в Джибалі він виголосив промову, в якій були такі слова: «Як за Страстями Христовими слідує Його Воскресіння, так і ми віримо, що Україна воскресне».
І не Патріарх Варфоломій це придумав.
Можна згадати багаторічну риторику глави УГКЦ Святослава Шевчука, де проводиться пряма паралель між смертю загиблих активістів на Євромайдані та Страсною Жертвою Христа: «Кожного разу все глибше розкриватиметься зміст пасхальної жертви революції гідності». Він запевняє, що смерть майданівців була «животворною». А місце загибелі активістів від рук невідомих снайперів Шевчук називає «українською Голгофою».
І подібні паралелі проводяться в УГКЦ і сьогодні. В одному з львівських храмів плащаницю із зображенням Христа оточили «іконостасом» із портретами загиблих солдатів, а поруч поставили дитячий почесний караул.
В іншому храмі УГКЦ взагалі навколо плащаниці влаштували воєнізоване шоу, де діти, одягнені у вишиванки, піксельні штани та берци, марширували стройовим кроком до плащаниці й назад.
В одному з храмів ПЦУ в Подольську Одеської області «священник» ПЦУ Михайло Базилько, освячуючи великодні кошики, викрикував по черзі: «Україна понад усе!» і «Христос воскрес!».
В офіційній «Молитві про Святу Русь» РПЦ йдеться: «Ті, хто хоче війни, ополчилися на Святу Русь, бажаючи розділити й погубити єдиний народ її <…> Повстань, Боже, на допомогу людям Твоїм і дай нам силою Твоєю перемогу».
І це все – лише кілька прикладів.
Підміна смислів
Церква має повне право молитися за мир, за загиблих, за страждаючих, за полонених, за свій народ. У цьому немає нічого поганого. Але коли Христос стає не Спасителем світу, а символічним ресурсом для політичних наративів (нехай справедливих і зрозумілих), це вже небезпечна підміна смислів.
Великдень уже означає не стільки перемогу Христа над смертю, скільки «воскресіння країни». Голгофа і сходження Христа в пекло у Велику суботу вже постає не стільки таємницею нашого спасіння, скільки образом національної травми. Храм перетворюється на простір, де проявляється колективна історична емоція.
Проблема тут не в любові до свого народу чи своєї країни. Християнин може і повинен любити свій народ. Проблема в іншому: Христос перестає бути метою і стає засобом. Не народ приводиться до Христа, а Христа починають ставити на службу народу, державі, історичному болю та політичній волі. Ця підміна може виглядати дуже благочестиво, але від цього вона стає ще небезпечнішою.
Якщо копнути глибше
Якщо подивитися на цю підміну ще глибше, то ми побачимо, що церковні лідери, які повинні навчати людей того, що заповідав Христос, змінюють свідомість людей зовсім в іншому напрямку. Євангеліє вчить нас, що головною трагедією кожної людини і людства в цілому є гріхопадіння і відчуження від Бога. А приклади, які ми навели вище, змушують людину бачити трагедію зовсім в іншому: у нинішній війні, в окупації України, частини Кіпру, загиблих на Євромайдані тощо. При цьому гріхопадіння не заперечується як таке, але відбувається небезпечне зміщення акцентів. І це зрозуміло, адже гріхопадіння було колись давно, а війна, окупація, національне приниження тощо – це та рана, яка кровоточить зараз. І роблячи на цьому акцент, церковні лідери відсувають євангельські сенси на другий план, витісняючи їх такими близькими і зрозумілими сучасними трагедіями.
Святе Письмо говорить, що наш головний ворог – це наші гріховні пристрасті, що наша головна війна – «проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви цього віку, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6, 12). Але замість цього нам намагаються вселити, що ворог – це така сама людина, як ми, тільки іншої віри, національності або з іншими політичними переконаннями.
Знову ж таки, того, хто прийшов до нас зі зброєю в руках, руйнує наші домівки, вбиває наших громадян і так далі, справді називають словом «ворог». Але ж мова зараз про риторику і дії священнослужителів, спадкоємців апостолів. Для них «ворог» може бути виключно у духовній сфері: диявол, біс, темний дух. Священники мають навчати людей того, чого навчав Христос, а не того, що вважається правильним у сучасній політичній ситуації.
Головна надія християн – це спасіння і вічне життя з Богом. А вищезгадані наративи змушують людей плекати надію на історичний успіх свого народу. Це ближче, зрозуміліше, сучасніше.
На жаль, це не новина
По суті, нічого нового тут немає.
Люди й дві тисячі років тому хотіли бачити в Месії насамперед Того, Хто вирішить їхні земні завдання: відновить іудейське царство, позбавить євреїв від окупації римлянами тощо. Але Христос показово відмовився це робити і тому виявився для свого народу «не тим», кого вони чекали.
Блаженний Августин ставив запитання: «Чому ж Він відійшов, коли дізнався, що Його хочуть схопити й зробити царем?» – і відповідав, що Христос ухилився саме тому, що натовп хотів нав’язати Йому стати царем земного царства.
Уже тоді люди, і насамперед церковні лідери, намагалися зробити Христа зручним, очікуваним, політично корисним. Але Христос не виправдав їхніх очікувань, Він не очолив визвольний рух, не перетворив релігію на інструмент земного реваншу, не підпорядкував свою місію на землі вимогам історичного моменту. «Царство Моє не від цього світу… Царство Моє не звідси» (Ін. 18, 36), – відповів Христос на запитання Пілата, чи є Він царем.
Христос, який заважає
Історія повторюється. Як дві тисячі років тому Христос не був потрібен тим, у кого домінувала національна самосвідомість, так відбувається і сьогодні. Хіба вписується реальний справжній Христос у наративи про перемогу у війні, підтримку Євромайдану, звільнення окупованих територій, відновлення історичної справедливості? Хіба вписуються в це все Його заклики до прощення, лагідності, любові до ворогів?
Ні, Христос заважає всьому цьому. Ф. Достоєвський у романі «Брати Карамазови» вклав у вуста Великого Інквізитора такі слова: «Навіщо ж Ти прийшов нам заважати? Бо Ти прийшов нам заважати…». Це і є найточніше формулювання.
Справжній Христос завжди заважає тим, хто хоче зробити релігію зручною. Заважає тим, хто хоче перетворити храм на простір сакрального самоствердження народу. Заважає помсті. Заважає ненависті. Заважає «відновленню історичної справедливості» зі зброєю в руках.
Висновок
Тому Христа простіше залишити у вигляді образу, гасла, великодньої метафори, національного символу. І цим, на жаль, займаються сьогодні багато церковних лідерів. Церква не перестає бути Церквою, коли плаче зі своїм народом, молиться за мир і співчуває стражденним. Вона починає втрачати себе тоді, коли замість того, щоб вести народ до Христа, починає пристосовувати Христа до поточних політичних потреб. Коли Христом починають користуватися, це вже не служіння Йому, а зрада.
Христом як символом користуватися легко. Слідувати за Христом важко. Але саме до цього і повинна закликати Церква.
