Фарисейство батьків виганяє дітей з храму

Є такий вид сімейного нещастя, про який у церковному середовищі говорити не люблять. Зовні все здається бездоганним: і пости дотримуються, і молитовне правило вичитується, дитина сповідана і причащена за розкладом. А всередині неї – порожнеча і відчуження. Підліток відбуває недільну службу як повинність, вдома замикається в кімнаті, і між ним і батьками ні з того ні з сього розверзлася прірва.

Перше, що робить звичайний батько, – шукає причину назовні. Смартфон, погана компанія, школа, чужі віяння. Це дуже зручна позиція, в якій ми самі ні до чого. Тому й поговорити про таку складну проблему хочеться не з тими, хто буде нам потурати, а з тим, хто звик говорити прямо. З праведним Іоанном Кронштадтським.

Близько чверті століття батюшка викладав Закон Божий у кронштадтській гімназії і бачив зблизька ціле покоління, яке зовні було поголовно православним – з обов'язковими службами і довідками про говіння, – а всередині вже схилялося до нігілізму і безбожжя. Він стояв біля витоку цього надлому і розумів його природу. А ще він вів щоденник, в якому дуже чесно записував власну дратівливість і нелюбов. Читаєш – і впізнаєш не святого з ікони, а себе.

Закон Божий, що став просто оцінкою

Запитуємо святого про головне: чому наші діти, що виросли в храмі, так легко його покидають?

«Є якесь лицемірне омана в шкільній справі, – відповідає пастир, – коли Закон Божий становить лише один із предметів навчальної програми. Є в школі законовчитель, є програма, є бал, показник знання – і все. Результати такої постановки навчання поістині жахливі».

Сказано було про гімназію і вчителів, але його слово потрапляє прямо в нашу церковну повсякденність. Ми перетворили віру на навчальний предмет із системою оцінок. Помолився, відстояв, не їв скоромного – залік. Заупирався, одягнув не той одяг до храму – незалік і догана. Дитина швидко схоплює правила гри і навчається здавати цей предмет на відмінно, не вклавши туди ні грама серця. Ми радіємо оцінкам своєї дитини і не помічаємо, що підсунули їй засушену квітку замість живої: пелюстки ніби на місці, форма збережена ідеально, тільки вона не пахне і не росте.

Роздратування під маскою ревності про Бога

Але ж ми стараємося заради спасіння дитини! Ми переживаємо за її душу – хіба це не любов?

Кронштадтський пастир відповідає так, що хочеться відвести погляд від сорому.

«Злоба приходить іноді в серце під приводом ревності про славу Божу або про благо ближніх, – пише він у щоденнику. – Не вір і ревності своїй у цьому випадку: вона брехня або ревність не по розуму».

Ось тут і стає не по собі. Нам здається, що ми підвищуємо голос на підлітка з любові до Бога. Насправді ж частіше говорить уражене батьківське самолюбство: він посмів нас не послухатися, виставив нас поганими віруючими, і ми караємо за це дитину, прикрившись благочестям. Слова при цьому можна вимовляти бездоганно правильні. Біда в тому, що без любові навіть найвірніша фраза доходить до дитини холодним звуком – вона не чує її сенсу, чує тільки роздратування і відштовхується.

Діти біжать від холоду, а не від Христа

І вони йдуть із Церкви. Йдуть до світських друзів, у компанії, які ми вважаємо сумнівними. Чому туди?

Там, у секулярному світі, при всій його недосконалості підлітка приймають без усяких умов. А вдома любов до нього поставили в залежність від виконання правил. Виходить, що світський світ дарує дитині тепло, а віруюча сім'я зустрічає холодом і придирками.

Дитина обирає тепло – і хто кине в неї камінь? Важливо почути тут одне: вона біжить не від Христа, Якого їй за нашими нотаціями так і не показали. Вона біжить від холоду домашнього фарисейства, помилково прийнявши його за істинне обличчя віри.

Коли батькові потрібно замовкнути

Що ж тоді робити? Хапати дитину за руку і силою тягти до аналою?

Тут святий батюшка не залишає нам лазівки.

«При освіті надзвичайно шкідливо розвивати тільки розсудок і розум, залишаючи без уваги серце, – записує він, – на серце найбільше потрібно звертати увагу». І додає просто: «Найбільше вчіться мові любові, найживішій, найвиразнішій, найсильнішій мові».

Виходить, що починати доведеться не з дитини, а з себе. Визнати своє душевне банкрутство, перестати читати проповіді і замовкнути. І, можливо, вперше за довгі роки попросити у підлітка прощення – за те, що заслонили собою Бога, підмінили Його живе обличчя своїм, роздратованим. Це не педагогічний прийом із гарантією результату. Гарантій, що дитина після наших слів повернеться в Церкву тут немає зовсім. Але з почуття батьківського безсилля найчастіше і починаються якісь зміни на краще.

Ми прийшли до праведного Іоанна за рецептом, як виправити неслухняну дитину, а йдемо з викриттям нас самих. Виявляється, зміна повинна відбутися не в дитячій кімнаті, а в нашому власному серці, охолодженому рутинним благочестям.

Останнє слово залишається за святим.

«Життя серця – це любов, – говорить праведний Іоанн Кронштадтський, – а його смерть – це злоба і ворожнеча. Господь для того і тримає нас на землі, щоб любов цілковито проникла наше серце: це мета нашого існування».

Завдання виховання дітей – не у виправленні їхньої поведінки і наполегливому привчанні до відвідування служб, а щоб наша любов нарешті проникла туди, де давно оселився холод. З цього, і тільки з цього, починається зворотна дорога до Бога – і наша, і наших дітей.

Читайте також