До якої України ми рухаємося?

Мігранти в Україні. Фото: відкриті джерела

Один з медійних кліриків УГКЦ і один з її фактичних спікерів, Юстин Бойко, в телеефірі розкритикував масове завезення трудових мігрантів в Україну. Він підкреслив, що до нас їдуть люди «іншої культури, іншого менталітету, іншої духовності», і в «довгостроковій перспективі це загрожує ідеологічним конфліктом».

І на перший погляд Бойко говорить все вірно: мігранти-іновірці нам чужі, а жити і працювати в Україні повинні передусім українці. Але при цьому і сам Бойко, і керівництво УГКЦ наполегливо закликають до «справедливого миру», що насправді означає підтримку продовження війни. А адже кожен новий день бойових дій приносить одне і те ж: нові мобілізації, нових загиблих солдатів, нові жертви серед мирного населення і все більше небажання українців, що виїхали до ЄС, повертатися додому.

Влада вже прямим текстом говорить, що з демографією в Україні – катастрофа, що працювати нікому вже зараз. Що ми стрімко вимираємо і що у нас немає іншого шляху, окрім як завозити іноземців мільйонами. Глава Офісу міграційної політики Воскобойник відкрито заявляє, що в майбутньому українці можуть стати метисами. Офіцер ЗСУ Денис Ярославський стверджує, що через 30 років на одного школяра-українця припадатиме шестеро дітей мігрантів.

Сьогодні кожен державний захід починається і закінчується гаслами «Слава Україні» і «Слава нації». Але до якої України ми рухаємося? Яка нація буде тут завтра? І чи буде вона вірити у Христа?

Єдина надія – на негайний мир. На яких саме умовах – це питання до політиків. Але якщо ті ж греко-католики дійсно так люблять Україну, як кажуть, вони повинні закликати до негайного закінчення війни. Інакше вони ризикують одного дня виявити, що країна, за яку вони нібито радіють, змінилася до невпізнанності, – а захищати і наставляти у вірі буде вже нікого. І «Слава нації» пролунає над землею, де від колишньої нації майже нічого не залишилося.

Читайте також