Квиток в один кінець: як діставалися до Єрусалима у XVIII столітті

Здоровий чоловік у розквіті сил сидить перед писарем і диктує заповіт. Ділить між дітьми двір і худобу, називає, кому відійде хата, кому опікуватися малолітніми. Він не хворий і не при смерті. Він просто зібрався до Єрусалима – і тому завчасно приводить до ладу свою спадщину, як зробив би вмираючий. Священник на прощання виголошує над ним не стільки благословення в дорогу, скільки щось близьке до відхідної. Нарешті, за околицю прочанин виходить людиною, яку громада вже подумки поховала.

Так ішли наші співвітчизники на богомілля у XVIII столітті. Неважко здогадатися, що назад поверталися далеко не всі. Щоб зрозуміти, чого коштувала ця дорога, краще розбити її по перегонах.

Перегін перший: Дике поле

Спочатку треба було перетнути причорноморські степи – Дике поле, яким кочували ногайські орди, що тримали в страху все прикордоння. Головним товаром цих місць була людина.

Работоргівля майже три століття залишалася основним доходом Кримського ханства. У турецькій Каффі – нинішній Феодосії – стояв найбільший на Чорному морі невільничий ринок, звідки «живий товар» зі Східної Європи відходив на галерах далі, до Стамбула, за десять днів шляху. Через цей ринок пройшли сотні тисяч угнаних; тут, до слова, у 1522 році продали доньку священника з Рогатина, яка згодом стала Роксоланою при дворі султана. Благочестивий прочанин був для степового работорговця такою ж здобиччю, як і будь-який зустрічний.

Тому богомільці йшли хитро: не масово, а малими групами, навмисно вдягнені в лахміття, прикидаючись жебраками, з яких нічого взяти і яких нема сенсу ловити.

Так прочанин робив себе вбогим не лише перед Богом на виконання відомої заповіді, а й перед розбійниками.

Перегін другий: трюм

Хто добирався до порту живим і вільним, мав присвятити наступному відрізку шляху тижні свого життя. Морський перехід на турецьких і грецьких торговельних суднах розтягувався на місяць, а прочан-бідняків розміщували в трюмі – впереміш, разом із худобою та вантажем.

Там не можна було ні вдихнути на повні груди, ні випити ковтка чистої води.

У спеці дерев'яного трюму стояв гострий сморід від овечої вовни, дьогтю, блювоти знесилених людей і запах немитих тіл. У такій тісноті судно перетворювалося на плавучий осередок зарази: чума і дизентерія викошували пасажирів трюму пачками. Тих, хто не дотягував до прибуття до берега, без довгих поховальних обрядів скидали за борт. А якщо корабель потрапляв у штиль і завмирав посеред моря, рахунок смертям ішов уже не на дні, а на години.

Перегін третій: кафар

Але найнебезпечнішим виявлявся останній, короткий відрізок шляху – від Яффи до Єрусалима, верст шістдесят по кам'янистих пагорбах. Османська влада в цій глушині була слабкою, і дорогу контролювали місцеві бедуїнські роди.

На кожному перевалі з християн брали «кафар» – особливе мито за прохід.

Брали його нібито за охорону від розбійників. Але джерела доносять неприємну правду: ті, хто стриг із прочан кафар, нерідко були в змові з тими самими розбійниками і самі наводили їх на здобич. У кого грошей не знаходилося, того роздягали і били просто на стежці.

Найвідоміший київський пішохідець, Василь Григорович-Барський, що пройшов цим шляхом, написав у нотатках, що між Рамлою та Єрусалимом його пограбували і побили араби. З Яффи він ішов за караваном пішки разом з іншими бідняками, тоді як багаті їхали на верблюдах «аки на колісницях».

Що прочани купували за цю ціну?

Підведемо підсумок, посилаючись на того ж Барського – благо він один із небагатьох, хто повернувся назад на Батьківщину і все записав. З Києва він вийшов у 1723 році міцним молодим чоловіком із купецької родини. Додому дістався у 1747-му – через двадцять чотири роки. За ці роки він пішки обійшов пів-Сходу, мучився лихоманками, пересуваючись на хворих ногах, голодував і ночував на голій землі, не раз був пограбований і побитий.

По суті, в паломництві весь вигляд людини змінювався повністю. Перед турецьким митником або озброєним бедуїном нічого не важили ні київський чин, ні купецький достаток. Поважна людина перетворювалася на брудного, завошивленого волоцюгу, цілком залежного від милості іновірців.

Гордість богомільця вмирала задовго до того, як він розрізняв удалині стіни Єрусалима. Ця смерть самолюбства, мабуть, і була головною платою прочанина – вона була важчою, ніж кафар і корабельна мора разом узяті.

А купувалося на все це те, що найбільш цінне для віруючої душі: можливість власною рукою торкнутися Каменя помазання, поставити свічку біля Гробу Господнього і постояти там, де вирішилася духовна доля всього світу.

Якщо звести всі підрахунки до звичайної арифметики, дорога до Святої Землі виходила чистим розоренням: роки життя і здоров'я, а нерідко і саме життя клали на вівтар бажання торкнутися найбільшої святині. Це угода, на яку не пішов би жоден тверезий ділець. Часто це був квиток в один кінець. Але, тим не менш, рік за роком за околиці міст і сіл виходили все нові й нові «заживо поховані» прочани, для яких віра і молитва були дорожчими за саме життя.

Читайте також