Розповіді про давню Церкву. Рівень управління: єпископ

Єпископ, віддалений від народу. Фото: СПЖ

У попередніх публікаціях ми вже говорили про єпископів. Тепер розглянемо три рівні управління Церквою – єпископський, митрополичий і патріарший. Почнемо з першого.

У перший час після виникнення Церкви Христової кожна громада, навіть дуже мала, мала свого єпископа. Кожного християнина своєї громади єпископ знав особисто, вникав в обставини його життя, допомагав, настановляв і так далі. На сьогоднішній день ситуація зовсім інша. Наприклад, у Польській Церкві на одного архієрея припадає в середньому 38 парафій, у Сербській – 90, у Руській – цілих 125. А парафія – це кілька сотень вірян. Про те, щоб знати їх усіх, не може бути й мови. Добре хоча б близько знати священників.

Чому так сталося? Як управлялися єпархії в давнину? Нинішній стан речей – це вдосконалення чи деградація порівняно з першими часами? Так, Церква розвивалася, зростала, збільшувалася кількість громад. Але чому паралельно не зростала кількість єпископів? Чому роль єпископа в громаді почав виконувати пресвітер? Нижче спробуємо відповісти на ці запитання.

Влада батька всередині громади

Саме всередині. Не над громадою. Перші проповідники християнства, апостоли Христові, йшли з Єрусалима до інших міст Римської імперії. Вони створювали там громади і рукополагали єпископів із числа місцевих вірян. В одному місті була одна християнська громада, як правило, нечисленна.

Історик Церкви, професор Олексій Лебедєв пише, що в давнину «єпископів було стільки ж, скільки було міст, просвічених християнством». Давній єпископ керував церковними справами «прямо і безпосередньо», сам звершував богослужіння для своєї громади і знав пасомих «особисто і по-домашньому».

Священномученик Ігнатій Антіохійський (II ст.) писав, що без єпископа не можна робити нічого, що стосується Церкви. А істинною Євхаристією він називає ту, яку звершує єпископ або той, кому єпископ це доручив. У посланні до Магнезійців Ігнатій описує модель управління громадою (вона ж Помісна Церква) – єпископ головує, пресвітери займають місце собору апостолів, диякони несуть служіння Христове; вірні повинні збиратися «до одного вівтаря».

При єпископі перебували пресвітери, які складали раду – пресвітерій. Без цієї ради єпископ не поставляв кліриків, не розпоряджався церковним майном і не здійснював суду. Професор Лебедєв наводить давнє правило – не можна вважати законним судовий вирок єпископа, якщо він проголошений без згоди кліриків.

По великому рахунку давня християнська громада була сім'єю, де єпископ був батьком, а всі члени сім'ї були з'єднані між собою братньою любов'ю у Христі. У такій сім'ї не було адміністративних, або, краще сказати, бюрократичних відносин, з'ясування, хто головний, і так далі. Метою діяльності громади було єднання з Христом і виконання Його заповідей у житті.

Принаймні, так мало бути в ідеалі. Але з часом усе це почало змінюватися. Як саме?

Дроблення єдиної сім'ї

У перші два століття парафій у сучасному розумінні ще не існувало. Усі християни одного міста складали одну громаду, яка для богослужіння збиралася в один храм, катакомби або будинок когось із християн. Але з часом кількість вірян зростала, і зібратися всім разом уже було проблематично. Цілком природним чином з'явилося рішення збиратися не в одному приміщенні, а паралельно в кількох.

І ось тут сталося те, що згодом визначило адміністративну структуру Церкви.

Міська громада не розділилася на кілька громад на чолі з окремим єпископом. Вона залишилася єдиною, з одним єпископом. Але в ній самій відбувся поділ на парафії, тобто частини громади, якими від імені єпископа управляв пресвітер.

У середині III ст. це відбувається в найбільших містах Римської імперії – Римі, Александрії, Антіохії, Ефесі, Коринфі. Пізніше – в інших містах.

Святитель Оптат Мілевітський (IV ст.) пише, що на початку IV ст. під час гоніння Діоклетіана в Римі було понад 40 церков. Єпіфаній Кіпрський пише, що в Александрії кінця III ст. «для кожної церкви поставлявся один пресвітер» і навіть перераховує їхні назви – Кесарійська, Діонісієва, Феони, Гієрія, Серапіона, Персеї, Дізія, Мендізія, Анніана, Вавкалійська.

Так християнська громада із сім'ї почала перетворюватися на впорядковану ієрархічну структуру.

Дистанція між пастирем

Поділ міської громади на парафії спричинив і іншу фундаментальну зміну. Народ почав бачити щонеділі вже не єпископа, а пресвітера. Єпископ залишався центром єдності, але духовним життям конкретних християн уже керував пресвітер.

Пресвітер не замінив єпископа. Він не став самостійним главою окремої Церкви. Всі його дії здійснювалися з благословення єпископа. Але пресвітер став ближчим до народу, а єпископ – далі.

39-е Апостольське правило говорить: «Пресвітери і диякони без волі єпископа нічого да не здійснюють, бо йому ввірені люди Господні, і він дасть відповідь за душі їхні». Але на практиці єпископ уже не керував духовним життям кожного члена християнської громади. Більшість християн ішла за порадою вже не до нього, а до пресвітера. Пресвітер звершував Літургію, хрестив, сповідував і так далі.

Присутність єпископа дедалі більше набувала символічних форм – антимінс, поминання на Літургії, благословення, призначення священника, канонічне управління. Але безпосереднє близьке спілкування єпископа з простими вірянами поступово зходило нанівець.

Доля сільських громад

При збільшенні кількості християн у місті громада не розділилася на кілька окремих зі своїми єпископами. Але чому, коли громади почали виникати в селах, вони теж не отримали свого єпископа?

Насправді ситуація була дещо складнішою. Спроба ставити єпископів у селах в історії Церкви була, але виявилася безуспішною.

До IV ст. християнство в Римській імперії було переважно міською релігією. У села воно почало проникати в основному вже після Міланського едикту 313 р. Якщо село знаходилося близько від міста, його жителі могли приходити на богослужіння до міської церкви. Якщо відстань була великою або сільська громада була численною, єпископ посилав туди когось із пресвітерів або призначав постійного.

Але чому пресвітер, а не окремий єпископ? Значною мірою такий стан речей визначив цивільний устрій Римської імперії. Як правило, вільні жителі навколишніх сіл вважалися співгромадянами міської громади. Відповідно і сільські християни сприймалися як частина церковної громади найближчого міста.

Але спроба ставити єпископів у селах усе ж мала місце. Це так звані хорепископи – сільські або малі єпископи. Церковні пам'ятки згадують про їхнє існування вже з середини III ст. Зважаючи на убогість джерел, встановити абсолютно достовірну картину не видається можливим, але найімовірніше вона виглядала так.

Християнські громади, що з'являлися у великих поселеннях, обирали собі єпископів за аналогією з містом. Спочатку такі єпископи мали ті самі права, що й міські, і це не викликало особливих протестів. Але з появою християнських громад у дедалі менших за розміром поселеннях питання почали виникати.

Втрата сільської незалежності

Уже в IV ст. права хорепископів починають обмежуватися. Антіохійський собор 341 р. постановив, що хорепископи не повинні рукополагати пресвітерів і дияконів без згоди міського єпископа. А Лаодикійський собор 360 р. визначив, що єпископів не слід поставляти в селах, а вже поставлені сільські єпископи нічого не повинні робити без згоди міського єпископа. Після IV ст. згадки про хорепископів уже майже не зустрічаються. Надалі сільськими парафіями управляють виключно пресвітери.

Причини цього двоякі. З одного боку, сільські єпископи були набагато біднішими й менш освіченими, ніж міські, і не могли конкурувати з останніми в плані богословського авторитету, проповідницьких, організаційних чи інших здібностей. Якщо такі кадри з'являлися в селі, їх, як правило, забирало місто.

Але не можна скидати з рахунку і звичайне владолюбство. Міські єпископи не бажали, щоб у них під боком виникали незалежні центри церковної влади.

Єдність Церкви дедалі більше розуміється не як єдність навколо Христа і Його вчення, а як єдність навколо конкретної особи, наділеної єпископською владою. Пізніше, з виникненням митрополичого і патріаршого рівнів управління, це проявилося ще більш чітко.

Перетворення громади на територію

Як значення слова «Церква» трансформувалося з «зібрання людей» у «храмову будівлю», так само і об'єкт єпископського управління з громади вірян трансформувався в єпархію – територію, на яку поширюється влада єпископа.

Ця трансформація також логічно пояснювана. Коли єдина в місті громада спочатку ділиться на парафії, а потім ще й поповнюється сільськими громадами, природно з'являється поняття канонічної території, на якій усі ці церковні структури розташовані.

З'являється єпископія або єпархія як церковно-адміністративна одиниця, що має свого главу – єпископа і свою структуру управління. Всередині єпархії з'являються десятки храмів, сільські парафії, майно, церковні суди, дисциплінарні правила, люди, які всім цим завідують і так далі.

У теорії єпископ як і раніше залишається батьком і предстоятелем. Але на практиці форма його служіння змінюється. Він уже не стільки опікує свою паству, скільки займається адмініструванням, управлінням своєю єпархією.

Втрати адміністративної епохи

Чи могло все скластися якось інакше? Або зі збільшенням кількості вірян перетворення Церкви із сім'ї на адміністративну структуру, підпорядковану формальним правилам, було неминучим? У нас немає відповіді на це запитання, однак ми можемо сказати, що сучасна Церква втратила порівняно з давніми часами.

• По-перше, єпископ став не просто далі від народу, а практично недосяжним. Прості вірні бачать його вкрай рідко, не кажучи вже про тісне спілкування. У давній громаді він безпосередньо брав участь у житті пастви. У наш час образ єпископа найяскравіше описав А. Чехов у оповіданні «Архієрей»: «У його присутності боялися всі... За весь час, поки він тут, жодна людина не поговорила з ним щиро... А паперів, вхідних і вихідних, налічувалося десятками тисяч...»
• По-друге, парафія почала сприйматися простими вірянами як самостійний церковний світ навколо пресвітера.
• По-третє, роль єпископа почала розумітися не стільки євхаристично або духовно, скільки адміністративно.

Ці недоліки намагалися подолати деякі найревніші святителі – Миколай Мирлікійський, Василій Великий, Тихон Задонський, Іоанн Шанхайський та інші. Про них ми зараз можемо прочитати в житіях святих. Але, на жаль, вони були не правилом, а винятком.

У наступній публікації ми розповімо про митрополичий рівень управління Церквою.

Читайте також