Навіщо православні ієрархи привчають нас до «архієпископес»?

Єрусалимський Патріарх прийняв англіканську архієпископесу. Фото: СПЖ

24 червня 2026 р. Патріарх Єрусалимський Феофіл III прийняв у себе «архієпископесу» Кентерберійську Сару Муллаллі. Її супроводжував англіканський архієпископ у Єрусалимі Хосам Наум та інші особи.

На перший погляд, звичайна дипломатична зустріч релігійного лідера, який прибув до Святого Міста, – такі зустрічі відбуваються нечасто. Наприклад, восени 2025 року Патріарх Феофіл провів святими місцями Єрусалима віцепрезидента США Джея Ді Венса. Але в цьому випадку все інакше. Сара Муллаллі – не політик і не громадський діяч. Це перша «архієпископеса», яка очолює Англіканську церкву. Офіційна зустріч із нею Єрусалимського Патріарха, а тим більше молитва – це не просто жест ввічливості. Це мовчазна легітимація жіночого священства, крок до його визнання в усьому християнському світі. Так і відкривається вікно Овертона.

Офіційна позиція Православних Церков

Тема «рукоположення» жінок у священний сан виникла в англіканській церкві ще в 1976 р. А в 1978 р. в Афінах відбулося спеціальне засідання Англікано-православної доктринальної комісії. У цій комісії були представлені: Константинопольська, Єрусалимська, Олександрійська, Антіохійська, Руська, Румунська, Болгарська, Елладська, Кіпрська, Польська та Фінляндська Церкви. Тобто практично все Православ'я. І в підсумковому документі православні члени комісії одностайно засудили рукоположення жінок у священний сан і назвали це «новиною, що не має жодного підґрунтя у Священному Переданні».

Особливо важливо, що православні учасники Афінської заяви відмовилися вважати це питання «внутрішньою справою англікан». Вони прямо написали: «Ми, православні, не можемо розглядати англіканські пропозиції рукополагати жінок як суто внутрішнє питання, яке православних не стосується».

У 2006 р. на засіданні Англікано-православної комісії на Кіпрі православні учасники знову висловили категоричну незгоду з рішенням англіканських церков рукополагати жінок у священний сан.

Багато Помісних Церков називали рукоположення жінок перешкодою для діалогу з англіканами. Наприклад, у 2008 р., після того як Генеральний синод Церкви Англії прийняв рішення про запровадження жіночого єпископату, РПЦ заявила, що це рішення «суттєво ускладнює для православних християн ведення діалогу з англіканами, дедалі більше віддаляє англіканство від Православної Церкви і сприяє подальшому розділенню християнського світу в цілому».

Але часи змінюються…

Що сталося в Єрусалимі

Це був не просто дипломатичний прийом. Це була спільна молитва. Про це прямо говорить сама Сара Муллаллі. На офіційному сайті архієпископеси Кентерберійської опубліковано текст, у якому вона дякує Патріарху Феофілу за прийом і говорить, що «молитися разом у цьому святому місці, в серці християнської історії, було для всіх нас безцінним даром».

Як відомо, православне канонічне право завжди вважало спільну молитву дуже важливим еклезіологічним актом. Безліч правил суворо забороняє не лише літургійне дійство, а й просто молитву з тими, хто перебуває поза церковним спілкуванням. Наприклад, 10-е Апостольське правило: «Якщо хто-небудь із чужим спілкуванню, хоча б навіть удома, помолиться, нехай буде відлучений».

Тут же ми бачимо не просто молитву з тим, хто поза Церквою, а з людиною, яка скасовує один із основоположних принципів священства, яка просуває ЛГБТ-порядок денний навіть ціною розколу у власній церкві.

Сара Муллаллі, яка виступає за благословення гей-пар, стала першою жінкою-архієпископом Кентерберійським за всю історію Церкви Англії, духовним лідером приблизно 85 мільйонів вірян у всьому світі. Однак це спричинило найсерйознішу кризу всередині самого англіканства. У жовтні 2025 р. від Муллаллі відокремилися англікани Нігерії, а в березні 2026 р. 347 єпископів і 121 лідер із 27 провінцій Глобального Півдня офіційно заявили про розрив з адміністративним центром у Лондоні та створили власну Глобальну англіканську раду.

І тут виходить дивна картина.

Навіть усередині англіканства, яке вважається досить ліберальною релігійною спільнотою, постать Муллаллі є для багатьох неприйнятною. А православний Патріарх не вбачає жодної проблеми в тому, щоб помолитися з нею разом на Святій Землі.

Звісно, не можна сказати, що Патріарх Феофіл цим актом формально визнав жіноче священство. Але це, безсумнівно, відступ від апостольської та святоотецької традиції.

Змусила потреба?

Навіщо взагалі Патріарху Феофілу такі зустрічі? Адже і ставлення Церкви до жіночого священства, і спричинений ним розкол Англіканської церкви, і підтримка Сарою Муллаллі гей-порядку денного – факти загальновідомі, і Єрусалимський предстоятель, безумовно, з ними знайомий. Можливо, пояснення криється в становищі, в якому опинилася сьогодні Єрусалимська Церква. А воно досить плачевне.

У серпні 2025 р. міська влада Єрусалима заморозила банківські рахунки Єрусалимського Патріархату через податковий спір. Без грошей опинилися співробітники патріархії, школи, монастирі та благодійні установи.

Цей спір стосується не лише православних. У березні 2025 р. глави християнських церков Святої Землі протестували проти спроб змусити їх платити податки, оскільки непосильний фінансовий тягар може поставити під загрозу саму присутність цих церков у регіоні.

Ситуацію погіршує війна в Газі. Єрусалимський Патріархат намагається допомагати біженцям, що потребує великих фінансових витрат. Наприклад, православний монастир святого Порфирія став притулком для сотень мирних жителів.

Єрусалимська Церква потребує міжнародної підтримки та фінансової допомоги і сподівається отримати її від впливових християнських структур Заходу. Можливо, цим і пояснюється такий теплий прийом Кентерберійської архієпископеси в Єрусалимі.

Тобто Єрусалимський Патріарх іде на компроміси не для себе, а для блага Церкви. Але чи не є ціна надто високою?

Константинополь відкриває вікно Овертона ще ширше

Якщо вчинок патріарха Феофіла можна пояснити тяжким становищем Єрусалимської Церкви, то з Константинопольським Патріархатом ситуація дещо інша. 30 січня 2026 р. у Троїцькому кафедральному соборі Нью-Йорка, що належить Архієпископії Константинопольського Патріархату в США, відбувся екуменічний молебень за участю представників різних конфесій, зокрема лютеранської «єпископеси» Катріни Фостер. Причому Фостер не просто «єпископеса», а й відкрита практикуюча лесбіянка. У цьому ж заході брала участь і «священниця» Єпископальної церкви США Кірстен Гуідеро, відома просуванням ЛГБТ-ідеології. З ними з усіма молилися представники Константинопольського Патріархату.

Ще раніше, у 2022 р. в Стамбулі Патріарх Варфоломій помолився з представниками інших релігійних організацій «за екуменічну єдність». Молилася там і невідома дама в єпитрахилі.

І навряд чи такі молебні будуть припинені. Навпаки, враховуючи кількість жіночих «рукоположень» в англікан, лютеран і протестантів, така тенденція лише наростатиме. І немає сумніву, що константинопольські ієрархи в таких контактах теж керуються міркуваннями «блага Церкви».

Стара пастка компромісу

Ідея «компромісу заради блага Церкви» не нова. Сьогодні його виправдовують необхідністю фінансової допомоги, міжнародної підтримки, діалогу, миру і так далі. Все це дуже красиво. І навіть схоже на самопожертву.

Але церковна історія свідчить, що

коли заради «блага Церкви» ієрархи починають робити те, що суперечить віровченню або церковній моралі, результат майже завжди виявляється протилежним.

Кілька прикладів.

Феррарсько-Флорентійський собор XV ст. Константинополь був на межі завоювання турками і відчайдушно потребував військової допомоги Заходу. Імператор і значна частина ієрархів заради «блага Церкви і імперії» погодилися на унію з Римом. Підсумок: місто не отримало жодної допомоги, Церква опинилася на межі розколу, а Константинополь у 1453 р. був захоплений турками-османами.

Другий приклад – Декларація митрополита Сергія (Страгородського) 1927 р. про повну лояльність радянській владі. Цією декларацією він намагався врятувати Церкву від повного знищення в горнилі репресій 1920–30 рр. Підсумок: гоніння лише посилилися, тисячі священників, ченців і мирян були заарештовані, заслані, розстріляні. Тисячі храмів знищено. Церква потрапила під повний контроль радянських органів. Наслідки цієї політики, названої згодом «сергіанством», не подолані досі.

Компроміс у віровчительних і моральних питаннях практично завжди призводив до трагедії в історії Церкви, підривав її авторитет. І навпаки.

Святі обирали вірність

Церква збереглася не завдяки тим, хто вмів домовлятися з сильними світу цього будь-якою ціною, а завдяки стійкому сповіданню віри. Ось також кілька прикладів.

Святитель Василій Великий (IV ст.) жив в епоху, коли влада підтримувала аріанство. Православних виганяли з храмів і відправляли у заслання. Голова місцевої влади єпарх Модест намагався схилити Василія до аріанства. Погрожував позбавленням майна, катуванням і смертю. Не лише Василію, а й його пастві. Святитель міг би піти на компроміс, багато хто так і робив. Але він відповів єпарху: «Якщо можеш, погрожуй іншим; а це нас анітрохи не зворушує».

Преподобний Максим Сповідник (VII ст.) жив тоді, коли влада підтримувала монофелітську єресь. Церковні ієрархи один за одним погоджувалися на компроміс заради «миру». Але Максим говорив: «Я думаю не про єднання чи розділення римлян і греків, але про те, щоб мені не відступити від правої віри».

Святитель Марк Ефеський (XV ст.) відмовився від унії з католиками. Він пішов проти всіх: візантійського імператора, римського папи, церковних ієрархів і політичної верхівки імперії. І саме його позиція врятувала Церкву.

Поруч із усіма цими святими були ті, хто пропонував компроміс, хто вміло пояснював поступки «тяжкими обставинами» і «благом Церкви». Але правда Божа була на боці сповідників віри. І історія довела їхню правоту.

Чи повинен ігумен іти на компроміс «заради братії»?

Звісно, жіноче священство — далеко не єдиний виклик, що стоїть сьогодні перед Церквою. Куди гостріший зараз інший приклад – легалізація ПЦУ. У Помісних Церквах знайдуться відомі всім ієрархи і священнослужителі, які раніше підтримували канонічну УПЦ, а потім розвернулися на сто вісімдесят градусів. Розбирати «переобування» кожного ми не станемо – досить двох прикладів: Патріарха Олександрійського Феодора і митрополита Кіпрської Церкви Ісаї Тамасоського. Обидва не раз приїжджали в Україну, обидва гаряче підтримували канонічну УПЦ і особисто митрополита Онуфрія. А потім про все це просто «забули».

Але особливо гірко, коли в цьому ряду опиняється Афон – оплот чернецтва, до якого віками їхали за незайманою вірою. Зупинимося на доводах його ігуменів, Єфрема Ватопедського та Єлисея з монастиря Симонопетра.

Архімандрит Єфрем багато разів висловлювався на підтримку канонічної УПЦ і закликав українців зберігати вірність Митрополиту Онуфрію. Але, як ми пам'ятаємо, у 2019 році він приїхав до Києва на інтронізацію Сергія Думенка. Щоправда, на саму церемонію він не потрапив, раптово захворівши і тут же виїхавши з України. Пізніше, коментуючи ситуацію з ПЦУ, ігумен Ватопеда заявив, що афоніти не можуть висловлюватися з теми ПЦУ, оскільки Свята Гора – це юрисдикція Константинопольського Патріархату, і тому всі питання щодо Думенка треба адресувати туди.

Ще дивовижніша риторика ігумена монастиря Симонопетра.

За інформацією СПЖ, архімандрит Єлисей заявив братії, що в разі відмови визнати ПЦУ він буде змушений покинути обитель, і Константинопольський Патріарх призначить іншого, більш «поступливого» ігумена. І ченці після такого визнання «не відпустили» Єлисея, оскільки він їм надто дорогий.

Але хіба сенс життя ченця – будь-яким шляхом залишитися на чолі монастиря?

В історії Церкви є безліч прикладів святих ігуменів, де вони не лише не чіплялися за свою посаду, але й самі прагнули піти, щоб повністю віддатися молитві.

Преподобний Антоній Великий. Був главою чернечого поселення, але, тяготившись багатолюддям, пішов далеко на схід, на гору Колзім, де біля джерела і кількох фінікових пальм провів решту життя.

Преподобний Савва Освячений. Засновник знаменитої Лаври поблизу Єрусалима. Кожен Великий піст він ішов у пустелю для усамітненої молитви, повертаючись до братії лише до свята.

Преподобний Антоній Печерський. Коли навколо нього збиралася братія, знову йшов копати собі нову печеру заради усамітнення, а управління доручав поставленим ігуменам.

Преподобний Феодосій Печерський. Вже будучи ігуменом, кожен Великий піст затворявся в печері для усамітненої молитви, повертаючись до братії лише до Лазаревої суботи.

Преподобний Сергій Радонезький. Будучи ігуменом Троїцького монастиря, він після зіткнення зі своїм братом Стефаном таємно, ні з ким не попрощавшись, пішов з обителі, щоб уникнути розбрату.

Преподобний Кирило Білозерський. Був архімандритом московського Симонова монастиря, але тяготився пошаною і шукав усамітнення. Склавши з себе настоятельство, він покинув Москву, пішовши з іноком Ферапонтом на північ, до Білого озера, де заснував Кирило-Білозерський монастир. Тут відхід заради молитви виявився остаточним.

І це лише поодинокі приклади, яких насправді дуже багато. Чи можемо ми уявити, що хтось із святих вступив би в молитовне спілкування з мирянином без сану, аби лише залишитися на посаді ігумена? Думається, відповідь зрозуміла. Адже хто заради збереження місця готовий поступитися вірою, той рятує вже не Церкву, а своє місце в ній – а ця дорога веде не туди, куди він думає.

Висновок: вікно відкривається тихо

Те, чому немає місця в Церкві, входить до неї не через ворота. Спочатку звичайна зустріч, яких буває десятки, спільні знімки. Потім спільна молитва (хто стане заперечувати проти молитви про мир)? І на кожному кроці розумні та «правильні» аргументи: не треба перебільшувати, ви ж бачите становище Церкви, треба вміти говорити з усіма. Заперечити ніби й нема чого. Але так, по сантиметру, і відкривається вікно Овертона.

Небезпека не в тому, що на виду. З відкритим противником Церква мала справу завжди і щоразу його переживала. Страшніше інше, менш помітне: готовність самих пастирів поступитися – звісно ж, «заради користі Церкви».

Чим обертається ця турбота, історія показувала не раз. Флорентійська унія Константинополь не врятувала – лише наблизила його кінець. Декларація 1927 року гонінь не зупинила. Щоразу, коли заради «блага Церкви» переступали через віру, розплата виходила тяжчою за ту біду, від якої тікали. А зберігали Церкву не ті, хто вмів домовитися, а ті, хто домовлятися відмовлявся, – Василій Великий, Максим Сповідник, Марк Ефеський. За життя їх називали впертюхами і губителями церковного миру. Але зрештою праві виявилися саме вони.

Але в усій цій історії є й більш глибокий вимір. Адже навіщо ми взагалі в Церкві? Хіба для того, щоб налагодити її земні справи? Ні, ми в ній, щоб виростити довіру до Бога, виховати в собі віру. А в чому полягає віра? Точно не в тому, щоб заради спокійного життя Церкви з кимось домовитися або поторгуватися. Про земне існування Церкви подбає Христос – її Глава. Наше завдання зовсім в іншому: думати, як спастися самому, як зміцнити власну віру. І це стосується патріарха, архієрея чи ігумена не менше, ніж простого мирянина. Окрім того, що вони управляють Церквою, вони й самі повинні спасатися. Чітко за словом Серафима Саровського: «Стяжи дух мирний, і тисячі навколо тебе спасуться».

І віра наша зміцнюється саме тут, у критичних моментах – коли немає грошей, коли небезпечно, коли з усіх боків загрози. Так було завжди, по-церковному це називається спокусою. А спокуси не обходять стороною – їх проходять. Для того вони й даються: щоб людина пройшла, утримавшись за Бога, і вийшла з вірою більш міцною, з живим зв'язком із Ним. У цьому її суть.

Тому спроби «підстелити соломки» для Церкви і для себе в Церкві – це рух проти віри як такої – чистий людський розрахунок там, де потрібна довіра Богу. А псалмоспівець сказав про це давно: «Не надійтеся на князів, на синів людських, в яких немає спасіння». І ще: «Якщо Господь не покладе основу дому, марно трудяться будівники його; якщо Господь не збереже міста, марно пильнує сторожа».

Все Писання налаштовує нас на одне й те саме. «Сії на колісницях, і сії на конях, ми ж ім'я Господа Бога нашого призовемо». Нехай сильні світу цього покладаються на свої зв'язки і домовленості, наш же шлях – інший.

Читайте також