Розцерковлення України: коли все дозволяють і нічого не вимагають

У ПЦУ підлаштовуються під запити світського суспільства. Фото: СПЖ

У будь-якій релігійній організації знайдуться клірики, які поводяться негідно. Саме по собі це нічого не доводить. Доводить інше – реакція, або її відсутність на таку поведінку. Точніше, її відсутність. Тому мова піде не про вчинки окремих людей, а про те, що ці вчинки ніхто не вважає проблемою: ні самі їхні автори, ні їхня аудиторія, ні церковне керівництво.

При цьому мета даної статті не в тому, щоб зафіксувати непривабливі епізоди з життя кліриків ПЦУ, а в тому, щоб відповісти на питання: що практично відбувається з релігійною свідомістю людей в Україні? При чому тут ПЦУ? А при тому, що ми бачимо, як церковна структура, що фактично злилася з державою, закономірно втрачає здатність утримувати людей у вірі, приводячи народ до розцерковлення і, зрештою, до язичництва. Цю тезу ми й спробуємо довести.

Почнемо з застереження. Всі описані нижче епізоди – це відеоматеріали, розміщені у відкритому доступі самими їхніми авторами. Вони не здобуті прихованою зйомкою, не вирвані з контексту недоброзичливцями, не зводяться до переказів очевидців. Самі зняли, самі змонтували, самі виклали – в розрахунку на схвалення своєї аудиторії. Окремі епізоди – це інтерв'ю та коментарі в телеефірі, тобто також публічне, заздалегідь підготовлене висловлювання. Зауваження суттєве: перед нами не компромат, а самопрезентація.

Не хочете поститися – не постіться

Відомий «священник»-блогер ПЦУ Олексій Філюк, який зібрав багатомільйонну аудиторію, пояснює глядачам, що поститися не потрібно. Піст, за його логікою, – заняття для тих, у кого є на це дозвілля і хто не працює. «Одні постники тут оголосилися… Їжте варену ковбасу. Один одному печінки не їжте. А ми працюємо», – каже він своїм глядачам в Успенський піст. І це не випадкова обмовка – це системна позиція: у Великий піст Філюк так само закликав їсти ковбасу, а не займатися фанатизмом.

Причому клірик ПЦУ не просто закликає не дотримуватися посту – він його дискредитує. За його словами, піст вигадали росіяни: «Їжте, варіть собі молочне, гріха в цьому немає. Повигадували собі дієти, це все від мокшанців» (зневажлива назва росіян).

Твердження, нібито піст вигадали в Росії, не витримує жодної критики: Чотиридесятниця, а також «пісні» дні тижня фіксуються в історичних джерелах задовго до появи не лише Московського Патріархату, а й самої Москви. «Дідахе», пам'ятка рубежу I–II століть, вже приписує піст у середу та п'ятницю.

Навряд чи Філюк про це не знає. Але своїй багатомільйонній аудиторії він говорить інше – саме те, що вона хоче почути.

Адже піст – це маленький подвиг, а суворий, Великий або Успенський, – подвиг цілком відчутний. Багатьом він дається важко. І тут з'являється пастир, який дозволяє: «Не займайся фанатизмом, не хочеш поститися – не постися». Задоволені всі: глядачі отримали «доброго і сучасного батюшку», Філюк – нових шанувальників.

Хочеш займатися сексом до шлюбу – не проблема

Такий самий принцип клірики ПЦУ пропонують українцям і у стосунках між статями. У серпні 2026 року «священник» ПЦУ Руслан Усмединський заявив на шоу стендапера Дмитра Тютюна «Несерйозна розмова», що секс до шлюбу не є гріхом.

Відповідаючи на пряме запитання стендапера «чому секс до шлюбу – це гріх», Усмединський відповів, що це не так: у ПЦУ нічого не забороняють, а можуть лише рекомендувати. «Це не гріх, – заявив він, чим викликав захват у Тютюна і глядачів, які явно не очікували такої відповіді. – Наша православна церква взагалі ніколи нічого людям не забороняє».

У попередньому випуску тієї ж програми клірик ПЦУ заявив, що використання підрясника як атрибута для рольових секс-ігор зміцнює стосунки пар: «Любіть його, купіть йому підрясник і фантазуйте – тим більше це зміцнює вашу сім'ю». В іншому фрагменті інтерв'ю він розповів, що коли кропить людей, деяким жінкам вода потрапляє в рот і вони її виплівують. Таким жінкам Усмединський каже: «Не виплівуємо!» Остання фраза «священника» викликала у ведучого бурхливе веселощі: він явно почув у ній цілком певний підтекст.

Як і у випадку з «скасуванням» посту Філюком, перед нами «хороший священник», який нічого людям не забороняє і навіть дозволяє собі пошлі жарти, – а тому сприймається аудиторією як «свій хлопець».

Сюди ж можна віднести ролик кліриків ПЦУ Артема Фахрутдінова, який заявив, що юнакові, який обирає обитель, варто йти виключно до жіночого монастиря. «Хоче хлопець піти в монастир і не знає, в який? Тільки в жіночий. Тільки в жіночий, не думайте. А що в чоловічому робити? Тільки в жіночий. О, там уся краса Божого творіння», – каже «священник».

Пошлі жарти про черниць і жіночі монастирі давно стали розхожим жанром світської гумористики. Але як може говорити подібне людина, яка називає себе священником? І знову: слова Фахрутдінова, як і Усмединського, – не випадково вирвана невдала жартівлива фраза. Це відео, яке записувалося, монтувалося і редагувалося. На кожному етапі можна було відмовитися від подібного креативу. Тим не менш клірики ПЦУ вважали, що він цілком доречний в устах людини в рясі.

Людям подобається – чому ні?

Хочеш захопити храм у «ворога народу» – бери приклад з пастиря ПЦУ

«Священник» Сергій Янчук власноруч зрізав замки з Параскевинського храму УПЦ у селі Чернявка Житомирської області. Зазвичай клірики ПЦУ віддають «брудну» роботу із захоплення іншим, та ще й намагаються перешкодити зйомці: закривають камери, вибивають телефони.

У даному випадку все інакше: Янчук із задоволенням позував фотографу місцевого ЗМІ. Ось кадр, де він свердлить замок дрилем, ось – де ріже його болгаркою, ось – де збиває молотком.

Підкреслимо ще раз важливу деталь: мова йде не про парафіян, активістів чи сторонніх людей. Це людина «в сані».

Чому він це собі дозволяє? Тому що вважає настоятеля храму УПЦ, який прослужив тут довгі роки, «ворогом народу», якому він навіть «руки не подасть». 

Як повинні чинити парафіяни ПЦУ, бачачи всі дії свого пастиря? Звичайно, вони все це копіюють.

Вбивство як жарт

У червні 2025 року, після провального захоплення Свято-Духівського собору УПЦ у Чернівцях, «священник» ПЦУ Роман Грищук фактично закликав до вбивства вірян, які відстояли свою святиню.

Він опублікував фрагмент із фільму «Війна світів Z», де армія розстрілює натовп зомбі з кулеметів, і написав: «Коротко про те, що вчора відбувалося в Чернівцях біля Свято-Духівського кафедрального собору. Ми досі толерантно ставимося до цієї секти московського патріархату. Має бути так, як на відео».

При цьому оригінальну аудіодоріжку фільму Грищук замінив подячною промовою митрополита Мелетія до парафіян, які відстояли собор. Тобто жодних сумнівів у тому, кого саме він закликає вбивати, не залишається.

Через деякий час пропагандист ПЦУ з Харкова Е. Акопов опублікував ролик у жанрі постановочного скетчу: він нібито закидає тіло священника УПЦ, який відмовився служити українською мовою, у багажник автомобіля.

Автор, мабуть, вважає це жартом. Але в контексті того, що відбувається з духовенством УПЦ, жарт виходить дуже натягнутим. Як і в іншому прикладі.

У соцмережі Threads військовий медик Уляна Кащій переказала діалог з батьком про пораненого на війні священника УПЦ.

«Тату, уявляєш, до мене надійшов поранений – священник Московського патріархату. Він каже, що це єдина правильна віра», – написала Кащій. За її словами, батько порадив його «добити».

У коментарях медик заявила, що це був такий гумор: священник залишився живий і отримав необхідну допомогу.

Тим не менш, як і у випадку з Акоповим, не можна не відзначити, що в кожному жарті є лише частка жарту, все інше – правда. Цькування УПЦ з боку влади та суспільства призвело до того, що тема вбивства її духовенства сприймається спокійно і навіть схвально.

Вбивство у Святогірській лаврі

23 серпня 2026 року невідомі вбили монаха Варсонофія і поранили ще двох. За інформацією послушника Андрія, який отримав удари ножем, перед нападом троє чоловіків у формі вимагали «правильної» відповіді на привітання «Слава Україні!». Почувши у відповідь «Слава нашому Господу Богу. Спаси і збережи», вони напали.

Слідство у справі не завершено, і передбачати його висновки ми не будемо. Але очевидний контекст, у якому це стало можливим. Заклик до вбивств від Романа Грищука, «жартівливе» вбивство у виконанні Акопова, «гумор» про «добивання» пораненого священника УПЦ у виконанні Кащій – все це роками формувало середовище, в якому вбивство монаха перестало бути чимось немислимим. Це наслідки політики розпалювання ненависті до вірян і духовенства УПЦ – політики, в якій керівництво і клір ПЦУ беруть найактивнішу участь.

Діє тут і зворотний зв'язок: чим активніше представники ПЦУ беруть участь у розпалюванні, тим міцніший у частині суспільства запит на критику і навіть розправу з «московськими попами», – а чим голосніший цей запит, тим охочіше його обслуговують з амвона.

Що спільного?

Якщо підсумувати представлені епізоди, пов'язані з публічною діяльністю кліру ПЦУ, можна відзначити кілька речей.

1. Демонстративність. Клірики ПЦУ не ховаються – і, судячи з відсутності наслідків, не без підстав. Жодного з перелічених випадків не спричинило ні канонічного покарання, ні публічного дистанціювання священноначалія, ні хоча б чергової заяви про те, що «це приватна думка». Мовчання керівництва ПЦУ тут – не нейтральність, а форма згоди. Тим більше що майже всі фігуранти нашої статті замість осуду неодноразово отримували нагороди особисто від Думенка.

2. Вектор на знищення сакрального. Піст не потрібен, чернецтво смішне, цнотливість до шлюбу – зайвина, священник УПЦ – об'єкт насильства. Жоден з епізодів не йде у зворотному напрямку.

3. Прагнення сподобатися аудиторії та догодити їй. Якщо стиснути всі наведені приклади в одну фразу, залишиться таке: їжа, статевий інстинкт і жага насильства. Скрізь, де Церква закликає своїх чад до стриманості й обмеження, у ПЦУ закликають до повної «свободи» бажань.

Але що станеться з духовністю тих, хто слухає таких пастирів? Уявіть учителя, який радить не витрачати час на підручник, а відпочити в соцмережах. Лікаря, який замість суворої дієти рекомендує хворому жирне й алкоголь. Тренера, вся порада якого – лежати на дивані й їсти торти. Усіх трьох будуть любити, і жоден не допоможе.

Сьогодні ПЦУ являє собою структуру, релігійну за формою і світську за змістом. Її пастирі не ведуть людей до Христа, а самі підлаштовуються під запити світського суспільства – заради схвального кивка чиновника або лайку в соцмережах.

Щоб зруйнувати релігійну свідомість народу, більшого й не потрібно. Достатньо послідовно підганяти віру під те, чого від неї очікують. Результат такого процесу ми бачимо в багатьох прикладах на Заході, де церкви активно підтримують ЛГБТ, влаштовують у храмах ресторани або спортзали, а то й зовсім віддають їх під мечеті. Кількість парафіян таких конфесій стрімко скорочується. Люди, як кажуть, голосують ногами.

Сьогодні державі потрібна «правильна церква» – структура, що підтримує владу. Але завтра ця потреба може відпасти, і тоді виявиться, що утримувати людей такій церкві більше нічим. Релігія без вимог не потрібна і самому суспільству: вона нічим не відрізняється від клубу за інтересами, а клубів за інтересами вистачає і без неї.

А шукати люди будуть справжню Церкву, яка чогось від них вимагає. Ту, що веде їх справжньою дорогою: через пости, самообмеження, через духовне зростання. Тією дорогою, якою так само вела багато поколінь їхніх предків.

Читайте також