Розмова про сумніви з великим богословом

Бувають випадки, коли доручена нам справа здається непосильною, а власні сили – нікчемно малими. Виникають думки: я помилюся, я не готовий, я не вмію, я тільки все зіпсую.

У християнському житті ця тривога стає ще гострішою. Нам здається, ніби справжні подвижники завжди були велетнями духу, у яких ніколи не тремтіла рука і не стискалося від жаху серце. Але історія Церкви зберегла зовсім інший досвід.

Вчитаємося в рядки «Апологетичного слова про втечу в Понт» і подумки звернемося з питаннями до його автора. Крізь товщу століть проявляється силует глибокої, вразливої і гранично чесної людини. Це святитель Григорій Богослов. Ми починаємо нашу з ним чергову розмову.

Втеча від служіння в ліси Понту

– Скажіть, владико, яке це – відчути, як на Ваші плечі несподівано опускається хрест священства, до якого Ви зовсім не готові?

Архіпастир дивиться на нас із лагідним смутком людини, що пережила глибокий внутрішній надлом. Події в Назіанзі досі відгукуються в його пам'яті гострим болем. Престарілий батько, єпископ Григорій Назіанзський старший, наполегливо рукоположив сина у пресвітери всупереч його волі.

– Особливо вразила мене несподіваність, подібно до людини, враженої раптовим громом, я не зібрався з думками; і тому переступив скромність, до якої привчав себе все життя, – долинає до нас голос учителя Церкви.

У пізніших віршах святий назве це рішення батька «тиранією», але у своєму слові до пастви вимовить дивовижний вираз – «благая тиранія». Вражає ця двоїстість. Але хіба ми самі не відчуваємо те саме, коли Промисел Божий вибиває нас із звичного затишку і закликає до служіння людям, чи то в вівтарі, чи то на звичайній роботі?

Після хіротонії молоді ченці зазвичай ревно приступають до служіння. А святитель Григорій зробив те, що можна вважати дезертирством. Він кинув усе і втік у глухі ліси Понту до свого друга святителя Василія Великого.

– Через що Ви втекли, владико Григорію? Хіба Ви не вірили, що Господь допоможе Вам нести цей хрест пастирства?

– Це була моя боязкість, – чесно відповідає святий. – Зізнаюся, я був немічний для такої брані; а тому й повернувся спиною, сховавши обличчя у втечі.

Він не намагається виглядати великим подвижником. Єпископ відкрито називає свій вчинок малодушністю і боязкістю. Йому було соромно за тих людей, які лізли до священства з нечистою душею заради шматка хліба. 

Мистецтво керівництва людською душею

Ми слухаємо ці відверті зізнання і розуміємо, наскільки ми звикли ховати свої сумніви під маскою удаваного благочестя. А великий богослов не боїться називати себе немічним.

– Але ж пастирство – це турбота про людей, Боже діло? Чому Ви так злякалися?

– Я не думав, і тепер не думаю, щоб одне й те саме означало – водити стадо овець або волів і управляти людськими душами... Бо правити людиною, найхитрішою і найзмінливішою істотою, на мою думку, справді є мистецтво з мистецтв і наука з наук, – каже архіпастир.

Святитель Григорій описує основу духовного діяння: треба спершу самому очиститися, а потім вже очищати інших; умудритися, а потім умудряти людей; самому стати світлом, а потім просвіщати. Якщо в тебе самого немає духовної стійкості, як ти поведеш за собою інших людей?

Тоді, в пустелі, святий шукав виправдання своєї втечі в Священному Писанні. Він згадує давніх пророків і знаходить дивовижну паралель:

– Утік і Іона від лиця Божого, або, вірніше сказати, думав утекти, але був затриманий морем, бурею, жеребом, черевом кита і триденним погребінням, – нагадує нам учитель Церкви.

У кожного з нас є свій Понт і своє черево китове, де ми намагаємося сховатися від поклику Творця. Але втеча від Бога завжди закінчується однаково – Він знаходить нас через обставини і повертає на той шлях, з якого ми спробували звернути.

Право сумніватися перед лицем Творця

– Скажіть нам, владико, невже сумнів – це завжди гріх? Невже християнин зобов'язаний завжди бути на 100% впевненим у собі?

Святитель Григорій зупиняє нас і пропонує поглянути на сторінки Старого Завіту під новим кутом.

– З усіх, кого благодать обирала будь-коли на звання начальника або пророка, одні з готовністю слідували обранню, а інші зволікали приймати дар; але ні ті, ні інші не зазнавали осуду за відречення, – каже святий. – Аарон виявив готовність, а Мойсей суперечив. З готовністю скорився Ісая, а Єремія страшився своєї юності.

Ці слова дають нам розраду. Бог не штампує людей за єдиним шаблоном. Одна людина одразу виявляє готовність до служіння, інша довго впирається і плаче, відчуваючи свою непридатність. І Творець не осуджує ні того, ні іншого.

Для самого себе святитель Григорій знайшов золоту середину: 

– Я довго боровся з думками, вигадуючи, як вчинити. Я був боязкіший за тих, які хапаються за будь-яке начальство, і сміливіший за тих, які всього уникають.

У цих словах криється дивовижна пастирська мудрість. Страх перед відповідальністю – це вуздечка для нашої гордині. Саме через немічних і тих, що сумніваються, людей Бог здійснює Свої найвеличніші діла. Апостол Павло так пише про заповіт, отриманий від Творця: «Але Господь сказав мені: „досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя здійснюється в немочі"» (2 Кор. 12:9).

Святитель Григорій проніс це відчуття недосконалості через усе своє життя. У 372 році після поставлення на єпископа Сасимського він знову піде в усамітнення, не бажаючи боротися за кафедру. А в 381 році, відновивши православ'я в Константинополі, він добровільно залишить Вселенський Собор і складе з себе патріарший сан, поїхавши до рідного Аріанза. Його втеча не була проявом боягузтва – це був вибір людини, для якої молитовна тиша завжди залишалася дорожчою за земне визнання.

Час нашої розмови добігає кінця. Ми дивимося на аскета і просимо його залишити останнє напуття для кожного з нас – для тих, хто прямо зараз стогне від власної непридатності, дивлячись на важкий життєвий хрест.

Святитель Григорій Богослов усміхається крізь печаль і вимовляє слова, якими він колись завершив свою промову після повернення з Понту:

– Не противитимуся, не відступлю назад, схиляюся і смиряюся під міцну руку Божу і прошу вибачити колишню мою лінощі і непокірність... Я мовчав, але не завжди буду мовчати; віддалився ненадовго, наскільки було потрібно, щоб розглянути себе збоку. Я був переможений сумнівом, і визнаю цю перемогу над собою. «Покорися Господу і надійся на Нього» (Пс. 36:7).

Читайте також