Самотність на порозі вічності

Розмова про самотню старість. Фото: СПЖ

​Ми так боїмося старості, що навчилися вправно ховати її від самих себе. Купуємо креми, з тривогою розглядаємо в дзеркалі нові сиві пасма, відмахуємося від поколювань у серці й удаємо, що попереду вічна молодість. Хвороба лякає дужче за зовнішні катастрофи, бо оголює нашу безсилість. Здається, що людина, яка старіє, неодмінно втрачає гідність, впадаючи в озлобленість або забуття.

​І коли відкриваєш твори давніх авторів, підсвідомо чекаєш від них банальних настанов на кшталт: «Терпіть, браття, не нарікайте, душа важливіша за тлінну оболонку». Нам здається, що великі святі були зроблені з особливого каменю, що не відчуває болю.

​Але історія зберегла зовсім інші свідчення. В усамітненні каппадокійського маєтку Аріанз, наприкінці земних днів, один із найвеличніших богословів християнства писав далеко не оптимістичні вірші. Святитель Григорій Богослов залишив нам документ людського в'янення. Дивлячись на пожовклі рядки його пізньої лірики, подумки переносимося до його спорожнілої келії в горах.

​Вечір скорботи в аріанзському вигнанні

​Залишивши галасливі столиці, кафедри й важкі суперечки, святитель повернувся до рідного маєтку Аріанз. Там здоров'я остаточно покинуло його. Долали лихоманки, суглоби нили від вогкості, а сили день у день згасали.

​У поетичному циклі «Пісноспіви таємничі» він залишає вражаючий автопортрет. Святий описує себе без прикрас, дивлячись правді у вічі: «Сива голова й вкрите зморшками тіло вже схилилося в мене до вечора скорботного життя». І трохи раніше звучить карбована формула: «Молодість – тимчасове скипіння; сивина – скорботний захід життя».

​– Владико, невже навіть віра в Промисел Божий не рятує від пекучого почуття самотності на схилі літ? – питаю я крізь віки.

​Святитель гірко зітхає, спираючись на дерев'яний посох:

​– У мене немає дбайливої дружини, яка б позбавила мене від невиліковних турбот... Не тішать мене любі діти, при яких бадьориться старість і знову починає ходити юнацькими кроками. Не втішають мене ні єдинокровні, ні друзі: одних похопила жорстока смерть, інші... приходять у трепет при найменшому хвилюванні.

​Святитель, не вдаючи з себе бесчутливого стоїка, каже, що відсутність сім'ї та втрата близьких у старості – це важка, кровоточива рана. Він оплакує загиблого брата Кесарія, переживає зраду соратників і гірко відчуває покинутість у спорожнілому домі, де нікому подати йому чашку води.

​Особистий ворог богослова, що старіє

​Найдивовижніший його вірш цього періоду називається «На хворобу». У ньому святитель звертається до власного недугу як до живої істоти, як до підступного ворога, що вдерся до його келії.

​– Навіщо Ви так жорстоко розмовляєте зі своїм болем, владико? Хіба не краще смиренно терпіти? – дивуюся я.

​Святитель суворо хмурить брови, згадуючи безсонні ночі, і знову звертається до свого недугу:

​– Ти напав на міцну плоть і розслабив мене від голови до ніг, розв'язавши вузли тих соків, якими Бог зволожив у мені суху речовину... Прийшов ти з убивчими задумами й вилив на мене, бідного, всю отруту гіркої своєї злоби.

​При цьому він відверто називає плоть улесливим противником, що постійно докучає душі. Тіло стає для нього тягарем, що заважає молитві, джерелом болю. Але саме через це горнило розпаду святий учиться дивитися на себе без ілюзій.

​Перебуваючи наодинці з плоттю, що в'яне, він ставить екзистенційне питання, яке хоч раз ставив собі кожен: «Ким я був? Хто я тепер? І чим буду?». І сам же чесно відповідає на нього, розмірковуючи під час самотніх прогулянок: «Я не щось неодмінне, а потік каламутної ріки, що безперестанку тече й на хвилину не зупиняється».

​Ліки проти тілесної немочі

​Усвідомлення своєї плинності й крихкості не приводить святого до зневіри. Збагнувши масштаби своєї безсилості перед лицем старості, він виробляє стратегію спротиву їй. У поемі «Плач про страждання душі своєї» святитель перелічує шість способів лікування, якими він користувався в аріанзській глушині.

​– Що ж робити, коли сили залишають? – питаю я у стомленого старця.

​Святитель дивиться суворо, пропонуючи жорстку аскезу:

​Сивина й тілесна немічність стають для нього не приводом для самопожалю, а інструментом очищення. Якщо плоть незворотно руйнується, цю руйнівну енергію можна обернути на благо через добровільне смирення.

​Досвід святителя Григорія повертає нам надію. Виявляється, страх старості й немочі – це нормальне, природне почуття, яке переживали навіть великі стовпи Церкви. Святі не народжувалися бесчутливими роботами. Вони теж боялися самотності, теж страждали від болю й теж оплакували молодість, що минає.

​Але різниця між нами в тому, що вони не відгороджувалися від своїх страхів. Вони виносили їх на розмову з Богом, перетворюючи тіло, що в'яне, на інструмент спасіння душі. На порозі вічності святитель залишає просте напуття: «Не бійся в'янення плоті, бо через розпад тимчасової людини в тобі народжується людина вічна».

Читайте також