Самотність під одним дахом

Буває так: дивишся на родину збоку - і око радіє. Посуд вимитий, у квартирі лад, діти доглянуті й одягнені, щонеділі вся родина статечно стоїть на літургії. Але якщо зазирнути за цей бездоганний фасад, виявляється його зворотний бік. Люди живуть в одному домі роками, але ділять лише кухонні клопоти й іпотечні платежі.

Кожен замикається у своєму внутрішньому світі, йде в екран телефона, в роботу або в розмови з друзями. Наче ніхто нікому не зраджує, скандалів з биттям посуду немає, а водночас у парі відчувається якийсь холод у мовчанні двох чужих людей, що випадково опинилися в одній зоні проживання.

У якийсь момент один із подружжя ловить себе на думці: жити нарізно здається мучливим, але й разом - страшенно самотньо. Мимоволі ставиш собі питання: чому так стається з людьми, які колись перед вівтарем обіцяли кохати одне одного до останнього дня?

Чеснота чуйності

Святитель Іоанн Золотоустий, розбираючи слова апостола Павла про сімейний союз, звертає увагу, що Писання каже: «Пристане чоловік до жінки своєї». Не просто «буде поселений поруч» і не «стане порядкувати спільним господарством». Святитель підкреслює, що давній текст використовує слово «пристане», позначаючи найвищий ступінь єдності, коли два життя спаюються в одне ціле. Співжиття під одним стелею і духовна прихильність одне до одного - зовсім різні речі, погодьтеся.

Живучи за звичкою, за словом Золотоустого, люди з часом перестають дивуватися навіть безкраюму небу, хоча в перші дні творіння ним захоплювалися навіть ангели. Що вже казати про близьку людину, яка щодня сновигає перед очима? Її присутність стає само собою зрозумілим тлом.

Відчуження майже ніколи не починається з катастроф. Воно виростає з дрібниць. У старозавітній Книзі Пісні над піснями є драматичний епізод. Коханий стукає у двері глибокої ночі, його волосся вкрите нічною росою. А наречена за дверима вагається і міркує: «я вже скинула одяг, як же мені знову вдягати його? Я вимила ноги, навіщо мені бруднити їх об підлогу?» Коли вона все-таки вирішує відчинити, за дверима вже нікого немає. Коханий повернувся і пішов. Вона кличе його, але не отримує відповіді.

Це найточніший портрет наших домашніх буднів. Чоловік хоче поділитися своєю радістю, якимись успіхами чи досягненнями, а дружина відмахується: «Не зараз, у мене пригорає вечеря». Трапляється, що й дружина зітхає, чекає підтримки, а чоловік утикається в монітор: «Дай відпочити, я втомився на роботі».

Сучасні дослідники сімейної психології роками спостерігали за десятками пар і помітили: подружжя, яке зберегло теплий шлюб, відгукується на дрібні знаки уваги одне одного - на випадкове зітхання, на репліку «подивись у вікно», на тихе запитання — приблизно у 86% випадків. А ті пари, чиї сім'ї розпалися, реагували на такі заклики лише у 33% ситуацій. Ми вбиваємо близькість навіть не зрадами, а сотнями пропущених прохань, коли нам просто ліньки відірвати очі від екрана.

Щоденник старозавітної дружини

У Книзі Буття є оповідь про старозавітну праведницю Лію. Вона опинилася в шлюбі з патріархом Яковом, де побутовий бік сімейного життя був цілком упорядкований. Не було тільки головного - любові чоловіка. Яків віддавав перевагу Рахилі.

Але найзворушливіше - це імена, які Лія дає своїм новонародженим синам. В їхній етимології - справжній щоденник жіночої самотності, записаний на берегах сімейного побуту. Народжується первісток, і вона називає його Рувим, кажучи собі: «Господь поглянув на моє горе, бо тепер любитиме мене чоловік мій». З'являється другий син, Симеон: «Господь почув, що я небажана». Народжується третій, Левій: «Тепер-то пристане до мене чоловік мій».

Перелом відбувається на четвертому синові. Народжується хлопчик, і Лія раптом вимовляє зовсім інші слова: «Тепер-то я прославлю Господа». І дає йому ім'я Юда. Вона перестала вимагати від чоловіка повноти любові. Лія перестала просити в людини те, що може дати лише Творець. Вона поклалася на Бога - і віднайшла внутрішню гідність. До слова, саме з коліна Юди пізніше походитиме царський рід Давида, з якого походить Спаситель.

Коли ми вимагаємо від чоловіка чи дружини, щоб він став для нас єдиним джерелом щастя, змістів і емоційного тепла, ми покладаємо на нього непосильний тягар. Жодна смертна людина не здатна закрити собою всі духовні потреби. Коли ми перестаємо чекати від чоловіка чи дружини божественної досконалості, відходить і образа. З'являється можливість побачити поруч не ідеал, а живу, втомлену людину, якій теж важко.

Малі кроки до єдності

У чині православного вінчання священник молить Бога не про те, щоб двоє людей просто жили під одним дахом. Прохання звучить інакше: «Споживи їх у єдиномисліє, увінчай їх у плоть єдину». Ми бачимо тут прохання про єдиномислення і взаємодоповнення подружжя, щоб людина не залишалася самотньою протягом усього життя.

Митрополит Антоній Сурозький казав, що ми часто не вміємо любити, а вміємо лише ласувати людськими стосунками. Нам подобається, коли нас веселять, втішають, бережуть. Але справжнє кохання починається там, де людина здатна сміливо стати разом з іншою людиною перед лицем світу і Бога.

Святитель Іоанн Золотоустий радить подружжю молитися разом і хоча б іноді розмовляти вдома про те, що читалося і співалося в храмі. Просто запитувати одне одного: що ти запам'ятав сьогодні? Про що ти замислювався?

Не потрібно чекати, доки інший зробить крок назустріч тобі - дій першим. Золотоустий каже: «ти люби, ти виконуй свій обов'язок». Хоча б вимкни телефон, коли твій чоловік чи дружина заходить до кімнати. Перестань відмахуватися від його запитань і потреб. Спробуйте разом посидіти в тиші, в теплій безмовності, де чути лише цокання годинника і подих рідної людини. І тоді крізь холодну стіну повсякденного побуту обов'язково пробʼється перший паросток справжньої, глибокої єдності.

Читайте також