Митрополит, який воював пером

Святитель Кипріан, митрополит Київський. Фото: СПЖ

Червневої ночі 1378 року в ув'язненні сидів роздягнений, голодний і змерзлий чоловік. Він їхав до Москви законним первосвятителем Русі, з благословенням Константинопольського патріарха і зі свитою. Тепер у нього не лишилося ні свити, ні одягу, ні коней. Великий князь Дмитро Донський наказав зупинити митрополита Кипріана, приставив до нього «мучителя» Никифора і випровадив зі своїх володінь.

Пізніше святитель згадував: «Мене вночі заточили голого й голодного. І після тієї ночі холодної й нині страждаю». Його слуг вивели з міста «до сорочки», не залишивши їм ні чобіт, ні шапок. Із сорока шести коней, пише Кипріан, жоден не повернувся цілим.

Що зазвичай робить людина після такого приниження? Змиряється або шукає приводу помститися. Митрополит Кипріан сів писати листа.

Пастир розірваної отари

Він народився близько 1330 року в болгарському Тирнові, подвизався на Афоні й був у оточенні Константинопольського патріарха Філофея. Час йому випав важкий. Київська митрополія тріщала по швах. Митрополит Олексій підтримував Москву, і литовські князі не пускали його до своїх єпархій. Зв'язок між єпархіями урвався, а західні землі залишилися без верховного пастиря. Литовці вимагали окремого митрополита й погрожували прийняти його «від латинської церкви». У 1375 році в Галичі вже з'явилася католицька церковна провінція.

2 грудня 1375 року патріарх Філофей висвятив Кипріана «митрополитом Київським і Литовським» за умови, що під його омофор перейде й московська частина митрополії. Новий архіпастир прибув до Києва. Пізніше він описав, що там побачив: «А попи, і чорноризці, і всі християни – як худоба без пастуха».

Святитель викуповував і звільняв полонених, будував храми, приводив до Хрещення тих, хто ще не знав Христа. На Волині Володимирська єпископія, за його словами, багато років «стояла без владики, прийшла в запустіння». Він поставив туди єпископа й навів лад. Коли 1378 року митрополит Олексій помер, Кипріан за правом вирушив до Москви. Але там на нього не чекали.

Прокляття таємнописом

Лист, написаний після вигнання, адресований двом ігуменам – преподобним Сергію Радонезькому та Феодору Симонівському. Історик Г. М. Прохоров, який видав його в перекладі, називає цей текст «вже не приватним листом, а публіцистичним твором». За його словами, Кипріан «вдався до пера як до засобу боротьби».

Дружини в охороні митрополита не було, зате в його арсеналі були канони. Залишившись без зовнішнього захисту, він наводить правила святих апостолів та Антіохійського Собору про те, що церковну владу не можна передавати у спадок, отримувати за мзду і «княжою силою». Головний принцип звучить так: «Не годиться князям карати святителів. Є в мене патріарх, більший над нами, є Великий собор».

У рукописі є примітна деталь у тому місці, де святитель накладає на правителя анафему.

Тому, хто спробує грамоту спалити чи приховати, святитель загрожує тим самим відлученням.

Закінчується лист без скарг, з гідністю: «А я до Цар'града їду боронитися Богом, святим патріархом і Великим собором. І ті на гроші сподіваються і на фрягів, я ж на Бога і на свою правду».

Через три роки ті самі ігумени допомогли переконати князя запросити святителя Кипріана до Москви. У 1381 році він із почестями в'їхав у місто, звідки його колись вигнали пограбованим.

Книга сильніша за меч

Святитель Кипріан розумів, що єдність Церкви тримається не лише на грамотах. Потрібні спільні книги, спільна молитва й спільний статут.

У 1387 році, вже митрополитом, він власноруч переписав у Константинополі «Ліствицю» преподобного Іоанна Синайського. Цей рукопис зберігся до наших днів. У 1403 році він замовив для Успенського собору Московського Кремля Тріодь Пісну й Цвітну. Він переклав канони патріарха Філофея і склав службу святителю Петру – найдавнішу на Русі за Єрусалимським статутом. Також він сприяв укладанню «Списку руських міст, далеких і близьких» – переліку православних міст усієї Київської митрополії. Політично розірвана земля на цьому пергаменті знову виглядала єдиною.

Разом з афонськими книжниками на Русь прийшов Єрусалимський статут. Реформа богослужіння під егідою митрополита Кипріана проходила м'яко, хоч справа йшла досить повільно.

Твердість без ожорсточення

Зображати Кипріана лагідним пацифістом було б неправдою. Він відлучав новгородців, які відмовили йому в церковному суді, і за цим послідувала війна, яку вів великий князь. Він спирався на князівську владу й поступався сильним правителям, коли того вимагали обставини. Він жив у жорстокому віці й розумно під нього пристосовувався.

Ще будучи посланцем патріарха, він примирив тверського князя Михайла з митрополитом Олексієм. Коли 1395 року до Москви наближався хан Тимур, за його пропозицією на місці зустрічі Володимирської ікони поставили храм Стрітення Господнього. Так на Русі з'явилося свято, яке відзначається досі всією Церквою.

Останнє цілування

12 вересня 1406 року хворий митрополит продиктував духовну грамоту. Той, хто колись проклинав кривдників таємнописом, тепер дав християнам «мир і благословення» та простив кожного, хто завдав йому зла. Синові Дмитра Донського, великому князю Василію, він залишив «мир, благословення і останнє цілування». Через чотири дні, 16 вересня (29-го за новим стилем), святитель відійшов до Господа в підмосковному Голенищеві.

Сьогодні Церква в Україні знову живе під тиском влади, яка вважає себе вправі судити архієреїв і розпоряджатися святинями. Позиція святителя Кипріана підкреслює, що церковна єдність зберігається вірністю канонам і живою молитвою. І серцем, яке наприкінці земного шляху готове пробачити всіх кривдників і ворогів.

Читайте також