П'юче батюшка, або зворотний бік парафіяльного життя

П'юущий священник. Фото: СПЖ

У день престольного свята після Літургії в храмовій трапезній завжди накриті столи. Там ми побачимо пироги, салати, рибні або м’ясні страви. А з краю, за традицією, стоїть пара пляшок – для тостів за здоров’я настоятеля, за хор, за благодійників. Усе це здається звичним і невибагливим. За годину розмови стають дедалі гучнішими, тости – дедалі довшими, а дехто вже нетвердо тримається на ногах.

Літні парафіянки відводять очі. Юнак, який лише нещодавно переступив поріг вівтаря і дивиться на Церкву крізь рожеві окуляри, бачачи все це, іде зі соромом. Поки що тимчасово, до наступної служби. А потім, можливо, і назавжди.

Таку картину бачили багато хто. Обговорювати її часто не прийнято і не етично. Тема болюча, і стосується вона подеколи не лише мирян. Але Святе Письмо не оминає її стороною, нехай і іносказально.

Що бачив апостол на трапезі любові?

Соборне послання Юди звернене проти лжевчителів – людей, які проникли в общину і обертали благодать на привід до розпусти. Він зазначає, що «такі бувають спокусою на ваших вечерях любові; бенкетуючи з вами, без страху ситять себе» (Юд. 12).

Вечері любові, або агапи, були спільними трапезами перших християн. За одним столом у ті часи сиділи багаті та бідні, господарі й раби. Приносили їжу на спільний стіл, ділилися нею, молилися разом. Агапа була продовженням Літургії. І ось за цими столами раптом з’явилися люди, які думають лише про самозадоволення.

У грецькому тексті про них сказано так – «ті, що пасуть самих себе». Справжній пастир годує стадо, а ці годують себе.

Апостол Павло бачив подібне в Коринфі. На Вечері Господній один залишається голодним, а інший «впивається» (1 Кор. 11:21). Трапеза, яка мала об’єднувати віруючих, роз’єднувала їх, вводячи в спокусу.

Так, заборони на вживання вина в Юди немає. Але його турбує людина, яка називає себе християнином, проте за спільним столом перестає помічати потреби інших. З цього все й починається: спершу потай підступає гординя, а потім рука сама тягнеться до чарки.

Священник, що спотикається від вина

У Старому Заповіті пророк Ісая малює таку страшну картину: «священик і пророк спотикаються від міцних напоїв; переможені вином, збожеволіли від сікери, у баченні помиляються, у судженні спотикаються» (Іс. 28:7). У це важко повірити, але ті, хто мав би вести за собою народ, самі ледве тримаються на ногах.

У книзі Левит ми читаємо, як після загибелі синів Аарона Бог дає священикам повеління: «вина і міцних напоїв не пий ти і сини твої з тобою, коли входите в скинію збору, щоб не померти» (Лев. 10:9). Уже тоді духовенство мало зрозуміти, що служіння при святині вимагає ясної голови і вільної волі.

А пророк Єзекіїль промовляє слова, які перегукуються з образом із послання Юди: «горе пастирям Ізраїлевим, які пасли самих себе! чи не стадо мають пасти пастирі?» (Єз. 34:2). Пастир, для якого власне задоволення стає важливішим за духовне опікування людей, одразу перестає бути пастирем.

«Та перестане»

Церква з перших віків знала, що ця біда може прийти в найсвятіше місце на землі. У найдавніших церковних правилах, які за переказом називаються апостольськими, є така норма: «Єпископ, або пресвітер, або диякон, що віддався грі та пияцтву, або нехай перестане, або нехай буде скинутий» (Правило 42). Наступне правило говорить про те саме, тільки стосовно нижчих церковнослужителів, додаючи: «Так само й миряни» (Правило 43).

Як бачимо, пияцтво не поділяється на «духовне» і «мирське». Пристрасть одна, як і хвороба одна, хоч би хто нею страждав.

Церковні норми закликають тих, хто спіткнувся, до покаяння: «нехай перестане», тобто припинить безчинствувати. Покарання стоїть уже на другому місці. Канон залишає людині можливість зупинитися, а скинення зі сану чи відлучення від Церкви застосовує до тих, хто цією можливістю не скористався.

Є в правилах одна побутова подробиця. 54-те Апостольське правило забороняє клірикові заходити в корчму, але робить виняток для того, хто в дорозі за потребою зупинився в готелі. Укладачі правил розуміли, що життя буває різним. Але суть залишається одна: служителі Божі повинні бути бездоганними, щоб через них не зневажалося ім'я Боже.

Похмілля наодинці

Є біда, про яку на парафіях мовчать іще частіше. Священник може випивати не лише на свято, а й поза храмом, увечері, на самоті. Парафіянам здається, що наче все гаразд: служба починається вчасно, якась-там проповідь є. А вдома на горе-пастиря, тим часом, чекає пляшка, яку він ховає від матушки, від дітей, а подеколи навіть від самого себе, боячись визнати себе рабом цієї пристрасті.

Звідки це береться? Має ж бути якась причина. Ні для кого не секрет, що священник вислуховує на сповіді десятки чужих бід і проблем, а от про свої може розповісти далеко не кожному, особливо коли в нього немає особистого духівника.

Його будні - це відспівування, требі, нескінченні прохання, борги парафії. Тепер додалася ще війна з усіма її жахіттями. Додамо до цього традицію «пригостити батюшку» після хрещення чи освячення оселі, від якої незручно відмовитися. Втома накопичується в душі клірика, і чарка починає здаватися єдиним способом розслабитися.

Таємний алкоголізм небезпечний тим, що він таємний.

Парафіяни здогадуються, але мовчать – із поваги до сану, зі страху осудити, з небажання «виносити сміття з хати». Побратими по служінню теж бачать вади клірика, але не наважуються заговорити про наболіле. І людина залишається наодинці зі своєю хворобою, доки вона не прорветься назовні в якомусь публічному скандалі.

Апостольське «нехай перестане» виглядає в такі моменти як простягнута рука. Зупинитися можна, поки не пізно, але самотужки це зробити майже неможливо. Потрібен духівник, якому можна сказати правду без прикрас. Потрібен архієрей, здатний побачити в священникові, що п'є, хворого брата, а не лише порушника дисципліни. Часто потрібен і лікар, адже залежність – хвороба, і самою лише силою волі її не завжди здолаєш. Молитва і лікування одне одному не заважають.

А що робити парафіянам? Пліткувати – гріх. Робити вигляд, що нічого не відбувається, – теж. Але можна принаймні не наливати батюшці зайвого в чарку. Можна не наполягати на частуванні. Можна молитися за свого пастиря. А якщо біда вже виявляється назовні – обережно сказати про неї тому, хто здатен по-батьківськи допомогти занепалому клірику.

Чи завжди винне вино?

Водночас легко впасти в іншу крайність і оголосити ворогом саме вино. Святитель Іоанн Золотоуст, який нещадно викривав пияцтво, застерігав: «Не від вина відбувається пияцтво, – вино є створіння Боже, а створіння Боже не завдає нічого поганого, – але порочна воля породжує пияцтво».

На святковому столі вино доречне. Його приносять для Євхаристії. Сам Христос перетворив воду на вино на весіллі в Кані. Небезпека з’являється, коли воля поступається місцем пристрасті й чаркою починають систематично заглушати порожнечу, страх чи втому.

Той самий Золотоуст зауважував, що сп’яніння буває і від гніву, і від хтивості. Пастир, який пасе себе, а не паству, може бути абсолютно тверезим і водночас п’яним від марнославства. Корінь у цих недугів один – людина забуває про тих, хто поруч, і про Того, Хто над нею.

Милість із розсудливістю

Як чинити, якщо все згадане торкнулося життя конкретної парафії чи родини? В апостола Юди і на це є точна відповідь: «І до одних будьте милосердні, з розсудливістю, а інших страхом спасайте, вихоплюючи з вогню» (Юд. 22–23).

Одній людині вистачить м’якого слова. Їй потрібна підтримка. Інший без суворого напучення нічого не почує. Розрізнити одного від другого – це і є «розсудливість». Пересуди в трапезній і шепіт за спиною п’яниці тут недоречні, як і мовчазне потурання гріху.

Виправлятися, за словом апостола Юди, потрібно, «будуючи себе на найсвятішій вірі вашій, молячись Духом Святим, зберігаючи себе в любові Божій» (Юд. 20–21). Щоб підтримати іншого, нам самим потрібно стояти на твердому духовному ґрунті. А потім уже можна зайнятися ревізією святкової трапези, щоб ніхто не йшов звідти, опускаючи очі від сорому.

Читайте також