Як відповідати на гоніння: уроки преподобного Силуана Афонського

Християни не повинні відповідати агресією на агресію. Фото: СПЖ

Українська Православна Церква сьогодні переживає важкі часи. Силові захоплення храмів, судові тяжби, інформаційне цькування, штампи про «філію ФСБ» – усе це ставить перед кожним віруючим практичне питання: як реагувати на гоніння?

Єдиної думки з цього приводу всередині церковної огорожі немає. Одні вважають, що єдиний вірний шлях – смиренне мовчання й терпляче прийняття скорбот. Інші вступають у юридичні бої, відстоюють громади в судах, чергують біля стін святинь, оберігаючи їх від загарбників. «Активні» дорікають «пасивним» байдужістю, а «пасивні» кажуть, що «активні» піддаються на провокації.

Спробуймо знайти відповідь у духовній спадщині преподобного Силуана Афонського:

«Через гординю втрачається благодать Божа, а разом із нею і любов до Бога, і сміливість у молитві; і тоді душа мучиться злими думками й не розуміє, що треба смиритися і треба любити ворогів, бо інакше не можна догодити Богові. Ти кажеш: "Ворог гонить нашу Святу Церкву. Як же я буду його любити?" 

А я тобі на це скажу: "Бідна твоя душа не пізнала Бога; не пізнала, як Він багато нас любить і бажано чекає, щоб усі люди покаялися і спаслися. Господь є любов, і дав на землю Духа Святого, Який навчає душу любити ворогів і за них молитися, щоб і вони спаслися. Це і є любов. А якщо судити їх за ділами, то вони заслуговують на покарання". Слава Господу, що Він так багато нас любить, і прощає нам гріхи, і Духом Святим відкриває нам таємниці Свої».

Відстоювати Церкву можна й потрібно, але тільки зберігаючи мир у серці й позбавляючи себе права на злобу. Мирська логіка – це логіка справедливої відсічі. Але Христос скасовує її заповіддю Нагірної проповіді:

«Ви чули, що сказано: люби ближнього твого й ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро робіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить вас і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він велить сонцю Своєму сходити над злими й добрими і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5:43–45).

З християнського погляду ті, хто пиляє болгарками замки на храмах, строчить доноси або поширює наклеп, – не просто «вороги Церкви». Насамперед це заблукані, глибоко нещасні люди, що падають у духовну прірву.

Старець Силуан пише: «Душа жаліє ворогів і молиться за них, бо вони заблукали від істини й ідуть у пекло. Це і є любов до ворогів».

Коли гонять нас, ми втрачаємо лише стіни, які рано чи пізно обернуться на порох. Але коли люди гонять Церкву, вони гублять власні безсмертні душі. Про кого ж плакати більше?

Коли апостоли Іоанн та Яків побачили, що самаряни не прийняли Христа, у них спалахнула праведна ревність, і вони запропонували вирішити питання радикально: «Господи! Хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба й знищив їх, як і Ілія зробив?»

Нам потрібно твердо зрозуміти й засвоїти відповідь Спасителя: «Не знаєте, якого ви духа; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати» (Лк. 9:54–56).

Ревність без любові перетворюється на звичайну агресію, що рядиться в духовні шати.

Апостол Павло нагадує нам критерій духовності:

«Але ви не за плоттю живете, а за духом, якщо тільки Дух Божий живе у вас. Якщо ж хто Духа Христового не має, той і не Його» (Рим. 8:9).

Якщо в боротьбі за храми, за канони, за вірність Христу ми втрачаємо Дух Христовий – дух лагідності, милосердя і молитви, – то кого ми зрештою захищаємо? Храм без Христа перетворюється на музей, а боротьба без любові – на чергову мирську сварку.

Перші християни перемогли Римську імперію не мечами. Вони вражали язичників тим, чого в світу не було і бути не могло. Карфагенський апологет Тертуліан в «Апологетику» писав, що язичники з подивом вигукували: «Дивіться, як вони люблять одне одного!» Любов до своїх і милосердя до ворогів розтоплювали найжорстокіші язичницькі серця.

Яскравий приклад цього духовного закону наводить «Патерик».

Одного разу авва Макарій Великий ішов з учнем на Нітрійську гору. Учень пішов уперед і зустрів ідольського жерця, який біг із важким відрубком дерева. «Куди біжиш, демоне?» – крикнув йому монах. Жрець розгнівався, жорстоко побив його і побіг далі. Незабаром йому зустрівся сам Макарій і лагідно, з повагою сказав: «Здрастуй, трудівнику, здрастуй!» Вражений жрець запитав, що доброго побачив у ньому старець. «Побачив тебе працюючим і дбайливо поспішаючим кудись», – відповів Макарій. Це смиренне і добре привітання так зворушило жерця, що він упав до ніг старця і став монахом, а за ним навернулися до Бога і багато інших язичників. З цього випадку авва вивів велике правило: «Слово горде і зле спрямовує до зла і добрих людей, а слово смиренне і благе навертає до добра і злих людей».

Коли ми відповідаємо на злобу злобою, ми примножуємо зло і утверджуємо гонителів у їхній «правоті». Але коли вони бачать перед собою людей спокійних, що моляться, шляхетних, які не тримають зла в серці, їхнє сумління починає говорити голосніше за будь-які пропагандистські гасла.

Головна трагедія кризових часів – внутрішній поділ. В УПЦ сьогодні є люди різного складу, різного духовного досвіду і різних можливостей.

Один молитовник іде в затвор і мовчки плаче про гріхи світу, вважаючи молитву єдиною зброєю. Інший ночами не спить, складаючи позови і звернення до міжнародних інстанцій. Третій чергує на парафії, фізично захищаючи двері храму. Четвертий трудиться в інформаційному полі, п'ятий підтримує громаду матеріально. Біда приходить тоді, коли ми міряємо всіх по собі й осуджуємо тих, хто чинить інакше. Апостол Павло застерігає нас від цієї пастки:

«Дари різні, але Дух один і той самий; і служіння різні, а Господь один і той самий… Усе ж це чинить один і той самий Дух, роздаючи кожному окремо, як Йому угодно» (1 Кор. 12:4–5, 11).

«Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає. І буде підведений, бо сильний Бог підняти його» (Рим. 14:4).

Захищати храм – богоугодна справа. Преподобний Іов Почаївський свого часу сам брав участь у судових процесах, відстоюючи Почаївський монастир (нині Лавру). Але робив він це без злоби і ненависті до кривдників, спираючись на закон і уповаючи на Бога.

Як же втілити ці духовні істини в повсякденному житті?

Приборкаймо язик

Апостол Яків пише: «Отже, брати мої улюблені, нехай кожна людина буде швидка на слухання, повільна на слова, повільна на гнів, бо гнів чоловіка не чинить правди Божої» (Як. 1:19–20). Перестанемо вигадувати образливі прізвиська опонентам, висміювати їхні промахи та репостити отруйні меми. Зловтіха – це отрута, яка вбиває того, хто зловтішається, а не того, над ким зловтішаються.

Не будемо огризатися на наклеп

Коли нас називають «агентами» чи «зрадниками», природна реакція – відповісти тим самим. Але євангельський шлях – це шлях гідності та спокою. Наш найкращий захист – чисте життя і правда, а не відповідний потік бруду.

Будемо молитися за тих, хто пиляє замки

Це здається неможливим лише доти, доки ми не зробимо перший крок через «не хочу». Назвімо в особистій молитві на ім'я активіста, чиновника чи суддю. Попросімо Бога врозумити їх і подарувати їм покаяння. І ми побачимо, як із нашого власного серця почне йти липкий, паралізуючий страх.

Будемо пам'ятати: суд належить Богові

Нам часто хочеться негайної відплати, «вогню з неба». Але апостол Павло нагадує:

«Нікому не віддавайте злом за зло, але дбайте про добре перед усіма людьми. Якщо можливо з вашого боку, будьте в мирі з усіма людьми. Не мстіться за себе, улюблені, але дайте місце гніву Божому. Бо написано: "Мені помста, Я віддам, говорить Господь"… Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12:17–21).

Бог Сам обстоїть Свою Церкву. Жодна сльоза, жоден незаконно відібраний храм, жоден незаслужений докір не забуті в Нього.

Але Той, Хто тримає в руках історію, чекає, що ми будемо не суддями, а свідками Його любові. Гоніння – це завжди біль і бруд мирської суєти. Однак у духовному вимірі це час, коли золото очищується в горнилі.

У книзі Одкровення Іоанна Богослова відкривається вічний сенс того, що ми переживаємо сьогодні:

«І він сказав мені: це ті, які прийшли від великої скорботи; вони випрали свої одежі та вибілили свої одежі Кров'ю Агнця. За це вони перебувають нині перед престолом Бога і служать Йому день і ніч у храмі Його, і Той, Хто сидить на престолі, перебуватиме в них» (Одкр. 7:14–15).

Стіни можна відібрати. Храми можна зачинити. Але не можна зачинити Духа Святого, Який живе в лагідному і смиренному серці. Будівлі та політичні режими впадуть, судові протоколи зотліють, шум скорбот вщухне, а що залишиться після нього – залежить від того, з чим ми вийдемо з цього вогню. Якщо ми збережемо віру, відстоюючи Церкву з миром, молитвою і любов'ю, то побачимо виконання головної обітниці Писання:

«І витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерті не буде вже; ні плачу, ні зойку, ні болю вже не буде, бо колишнє минуло» (Одкр. 21:4).

Читайте також