Православні книги з уніатського верстата

Почаївська друкарня. Фото: СПЖ

У 1790 році в Почаєві вийшло нове видання книги «Зерцало богослов'я». На титулі друкарня з гордістю повідомила, що вперше її надрукували в Почаївській обителі у 1618 році, а тепер, на прохання багатьох читачів, видали знову.

Почаївські друкарі явно хотіли показати, що їхня справа давня і шанована. Але якщо повернутися в 1618 рік, історія виявиться значно заплутанішою.

Мандрівний верстат 

У 1618 році ніякої постійної друкарні в Почаєві не було. Тут на деякий час зупинився мандрівний друкар – ієромонах Кирило Транквіліон-Ставровецький зі своїм переносним верстатом. Працював він відкрито. У вихідних даних «Зерцала богослов'я» зазначено, що праці його видані «в монастыру Почаевском, в маетности его милости пана Андреа Фирлея, року 1618 месяца марта 12 дня». 

Затримуватися в обителі друкар не став. Уже в листопаді 1619 року його верстат працював у Рохманові. Сам він називав свій притулок «убогой кущей странствия моего». Доля його книг склалася непросто: близько 1625 року їх засудив Київський собор, а в 1627 році твори спалили в Москві. Роком раніше Транквіліон перейшов в унію.

Тож «перше почаївське видання» – усього лише епізод із життя мандрівного книжника. 

Ченці за складальною касою

Справжня друкарня з'явилася в Почаєві більш ніж через сто років. На той час монастир уже належав греко-католицькому ордену василіан. Рік переходу обителі в унію джерела називають по-різному – 1712, 1713 або 1720-й. Православні кажуть, що обитель відібрали, а греко-католики – що братія сама ухвалила рішення про зміну юрисдикції.

Близько 1730 року за справу взялися луцький греко-католицький єпископ Феодосій Рудницький-Любенецький та місцевий ігумен. У 1731 році ченці уклали два контракти з ремісниками з Сокаля на виготовлення шрифту.

Першими відбитками стали навіть не книги, а окремі аркуші: таблиці для проскомидії, пастирські послання та гравюри з Почаївською іконою. Першою великою книгою став Служебник 1734–1735 років. На його титулі помістили Почаївську ікону. Наклад книги перевищив тисячу примірників.

Монастирську клаузуру вони не залишали, а керував ними ієромонах-«префект». Тексти правили й перевіряли брати, які вивчали філософію та богослов'я, дехто навчався навіть у Римі.

Справа виявилася не лише благочестивою, а й вигідною. У різний час друкарня приносила монастирю до 40% доходів.

Замовлення від старообрядців

Найнесподіваніша сторінка почаївської історії пов'язана зі старообрядцями. У лютому 1781 року префект друкарні Спиридон Коберський отримав від луцького єпископа Кипріана (Стецького) дозвіл друкувати книги для старообрядців.

З листопада 1782 року робота йшла під наглядом Феофілакта Терентьєва з Клинців. Почаївські гравери вирізали п'ять дошок для «Пандектів» і чотири для «Тактикону». З 1782 по 1795 рік тут вийшло щонайменше 30 старообрядницьких видань.

Втім, почаївська марка цінувалася так високо, що її почали підробляти. Частину книг із написом «Почаїв» на титулі насправді друкували інші друкарні.

Співи для всіх

У 1790 році друкарня випустила «Богогласник» – збірку з 247 духовних пісень. Співали їх не на службі, а вдома, в дорозі, в прощі. Книгу полюбили і уніати, і православні. Її перевидавали аж до XX століття.

Почаївська друкарня робила й те, на що не зважувалися інші. Наприкінці XVIII століття вона була єдиною, яка видавала книги українською розмовною мовою.

Двісті кліше й одна ікона

Почаївські книги впізнавали за оформленням. У друкарні зберігалося понад двісті кліше для заставок і близько ста п'ятдесяти дошок для кінцівок книг. Розп'яття було вирізане більш ніж на десяти кліше, Почаївська ікона – на шести.

Гравер Йосип Гочемський виконав близько 130 гравюр, серед них «Облогу Почаєва» 1675 року. Не все, щоправда, було оригінальним. Титульний аркуш Біблії 1798 року гравер Федір Стрельбицький скопіював із київського видання 1758 року.

Скільки ж книг вийшло з почаївського верстата? Підрахунки розходяться. Одні налічують близько 300 кириличних і близько 260 латинських видань за всю історію друкарні, інші – понад 355 книг лише за 1731–1800 роки.

Друкарня, що пережила своїх господарів

У 1831 році монастир передали православним, а в 1833 році він став Лаврою. Василіани зажадали за друкарню і книги 12 тисяч рублів відкупних. Сама друкарня пропрацювала ще майже століття і закрилася на початку XX століття.

Почаївські ченці-уніати XVIII століття навряд чи думали, що їхні книги переживуть орден. Вони набирали на верстатах церковнослов'янські служби, різали дошки з Розп'яттям і Почаївською іконою, друкували пісні для прочан. Їхні Служебники та «Богогласник» читали й співали люди різних конфесій. 

Книга, одного разу вийшовши з-під преса, починає жити власним життям. Почаївський верстат не обирав, у чиї руки вона потрапить, і тому його книги досі зберігають пам'ять про перипетії багатовікової історії цього святого місця.

Читайте також