Історія про дві клятви та матір на високій горі

Видіння цареві Давиду. Фото: СПЖ

​Кожен, хто бодай раз ходив палестинськими пагорбами в розпал літньої спеки, знає, що ґрунт там випалюється, розтріскується глибокими тріщинами, а сухі русла кам'янистих потоків чекають найменшого подиху вологи. Життя на цих кручах завжди залежало від небесних дощів. Коли Небо зачинялося, настигало лихо.

Ця дивовижна історія починається з таких рядків Святого Письма: «Був голод на землі за днів Давида три роки, рік за роком» (2 Цар. 21:1). Народ пережив три сезони без урожаю. Перший сезон люди зустріли з надією, відкриваючи старі комори й вигрібаючи залишки ячмінного зерна. Другий сезон приніс тривогу: поля стояли порожніми, а отари виїдали випалену траву. На третій сезон прийшли відчай і згубний суховій.

​Цар Давид шукав причину лиха не в примхах місцевої природи. Він пішов перевіреним молитовним шляхом. У біблійному тексті сказано, що псалмоспівець «запитав Господа» (2 Цар. 21:1). І відповідь Владики виявилася несподіваною для єрусалимських мешканців. Причина біди критися в давно забутому злочині минулих літ.

​Господь відповів: «Це задля Саула та його кривавого дому, за те, що він повбивав гаваонітян» (2 Цар. 21:1). З'ясувалося, що поранена земля не дає врожаю, доки не зцілена давня неправда. Творець пам'ятав про договір, про який правитель Саул вирішив забути. Щоб збагнути глибину цієї історії, нам потрібно відступити на кілька століть назад і перенестися в часи Ісуса Навина.

​Запліснявілий хліб у Галгалі

​Коли давній Ізраїль увійшов в обіцяну землю, звістки про падіння Єрихона налякали місцевих жителів. До військового табору в Галгалі прийшли мандрівники. Їхні осли спотикалися під вагою потертих мішків, міхи з вином були подерті й залатані, сандалі на ногах стерлися, а хліб був сухий і запліснявілий.

​Подорожні показали сухі окрайці й сказали, що вирушили в дорогу з далекої країни, щойно почувши про славу Бога. Вони запевняли, ніби вийшли з дому з теплим хлібом, а їхні припаси зіпсувалися в дорозі. Це був хитромудрий обман. Гаваонітяни жили зовсім поруч, за кілька годин ходу від Галгала. Їхнє укріплене місто стояло на вершині пагорба, захищене глибокими колодязями.

​Усього за три дні правда відкрилася. Ізраїльтяни прийшли до гаваонських поселень і побачили, що мандрівники виявилися їхніми ближніми сусідами (Єш. 9:16). У таборі зчинився ремствування. Люди вимагали покарати ошуканців і забрати їхні багаті землі. Але старійшини відмовилися порушувати сказане слово. Вони відповіли народові: «Ми поклялися їм Господом Богом Ізраїлевим, і тому не можемо торкнутися їх, щоб не спіткав нас гнів за клятву» (Єш. 9:19-20). Вони боялися додати до вчиненого гріха новий тяжкий гріх клятвопорушення.

​Так прибульці вижили, але стали дроворубами й водоносами для жертовника Божого. Послух обернувся благословенням: язичницький народ долучився до церковного служіння.

​Місто під сонцем, що стояло

​Гаваон залишився в історії не просто як місто обманців. З ним пов'язані великі події священної історії. Саме біля мурів цього міста звершилося відоме чудо, коли вождь Ісус Навин покликав до Бога перед лицем ворогів: «Стій, сонце, над Гівеоном» (Нав. 10:12), після чого світило справді зупинилося.

​Минули століття. У цьому місті стояв головний жертовник, де звершувалися урочисті жертвопринесення. Пізніше до Гаваону прийшов молодий цар Соломон. Саме тут Господь з'явився йому уві сні вночі, обдарувавши мудрістю для управління народом (3 Цар. 3:4–5).

​Гаваонітяни чесно виконували своє нехитре послушання. Вони несли службу при святині, рубали дрова, носили воду зі скельної шахти та вірили священному завітові. Вони знали, що ім'я Боже служить надійним захистом для кожного, хто довірився клятві.

​Сліпа ревність царя

​Проте за днів першого царя Саула давній союз зазнав жорстокої переоцінки. У Писанні сказано, що «Саул хотів вигубити їх через свою ревність про нащадків Ізраїля та Юди» (2 Цар. 21:2).

​Гаваонітяни «були не з синів Ізраїлевих, а із залишків Аморреїв» (2 Цар. 21:2). Цареві здавалося, що чужинцям не місце на священній землі, а клятва часів Ісуса Навина втратила колишню силу. Це була ревність, яка ставить людську вигоду вище за ім'я Боже. Блаженний Феодорит Кирський підкреслював, що нащадкам тих, хто присягнув, слід було суворо дотримуватися укладених договорів і не порушувати клятв, даних іменем Господнім.

​Правитель Саул влаштував жорстокі гоніння і пролив кров беззахисних жителів.

​Коли цар Давид покликав тих гаваонітян, що залишилися, і запитав: «Чим примирити вас?» (2 Цар. 21:3), скривджені жителі відповіли: «Не треба нам ні срібла, ні золота від Саула» (2 Цар. 21:4). Вони не шукали багатства. Гаваонітяни попросили видати сімох нащадків із дому колишнього царя, щоб повісити їх перед Господом у Гівʼї Саулові. Давидові довелося прийняти суворе рішення. 

​Мати на високій горі

​Серед виданих гаваонітянам були два сини царської наложниці Ріцпи – Армоні та Мефівошет. Їх разом із пʼятьма онуками Саула повісили «на горі перед Господом» (2 Цар. 21:9). Це сталося «в перші дні жнив, на початку жнив ячменю» (2 Цар. 21:9), коли сухий квітневий спекотний вітер випалював палестинські долини.

​Тут біблійна повість відкриває нам образ дивовижної материнської любові. Ріцпа взяла грубу тканину – веретище – і розстелила її на горі.

​День за днем, місяць за місяцем ця жінка сиділа під палючим сонцем. Вона не допускала торкатися мерців птахам небесним удень і звірам польовим уночі. Її подвиг тривав увесь сухий сезон, аж поки нарешті «не полилися на них води Божі з неба» (2 Цар. 21:10).

Коли цареві Давиду розповіли про вчинок Ріцпи, серце правителя здригнулося.

​Давид пішов до Явіса Галаадського по кістки Саула та Йонатана, які мешканці колись таємно забрали із собою. Цар зібрав кістки загиблого правителя та кістки повішених юнаків. Він переніс їх до земель Веніяминових і поклав «у гробі Киса, його батька» (2 Цар. 21:14).

​Примирення після довгих років очікування

​Текст Книги Царств завершується короткою фразою: «І змилостивився Бог над країною після того» (2 Цар. 21:14).

​Важливо побачити цю послідовність. Не відразу після виконання суворої вимоги гаваонітян настало остаточне примирення. Бог поглянув на суху землю лише після того, як були віддані борги справедливості, звершено чесне поховання та виявлено милосердя до загиблого роду.

​Блаженний Феодорит Кирський, розмірковуючи над цією подією, писав, що Владика не розрізняє родів, але праведно захищає скривджених, навіть якщо вони іноплемінники.

​Ця біблійна історія залишає нас перед глибоким роздумом. У світі, де обіцянки не виконуються під тиском обставин, Священне Писання нагадує про непорушність сказаного слова. Милість Божа повертається на випалену землю не тоді, коли ми намагаємося приховати давні гріхи, а тоді, коли знаходимо мужність виконати давній заповіт і виявити любов там, де залишилася лише суха земля.

Читайте також