Яка віра істинна?

Про це ведуться нескінченні суперечки. Багато хто для утвердження своєї віри не гребує йти на інших людей навіть війною. Так, у VII столітті арабські завойовники під прапорами пророка Мухаммеда в ім'я Аллаха захопили святе для всіх християн місто Єрусалим, а потім увесь Єгипет і Сирію. Фактично вся Азія і Єгипет, де раніше процвітало християнство, чернецтво, були ними поневолені. З XI по XIII століття за благословенням папи Римського воїни-хрестоносці 9 разів намагалися звільнити Єрусалим, але це підприємство їм не зовсім вдалося. Крім того, по дорозі вони увійшли до християнського, а в очах папи єретичного Константинополя, де не побоялися грабувати святині й убивати християн. Цим самим рана Великого розколу 1054 року між християнами Сходу і Заходу ще більше поглибилася і стала невиліковною.

Користуючись роздробленістю християнського світу, у 1453 році турки-османи взяли Константинополь. Головний храм святої Софії був перетворений на мечеть, а саме місто перейменоване на Стамбул.

Пізніше в історії ще не раз підніматиметься меч заради утвердження віри. Скільки крові проллється в Європі між католиками і протестантами! Згадаймо хоча б страшну Варфоломіївську ніч у Парижі, яка стала символом людської жорстокості, коли католиками було знищено 3000 лютеран. Іноді у збройну боротьбу за святині втягуються й православні християни. Останнім часом ми спостерігаємо, як люди, для яких націоналістичні інтереси стали вищими за християнські, здійснюють захоплення православних храмів, тобто вони продовжують те, що робили уніати на початку 90-х років і раніше араби-мусульмани на Сході.

Однак чи потрібна Богу така боротьба, і чи спасенна така віра? Одного разу корабель святителя Григорія Палами бурею був прибитий до берега, де стояли війська турків-мусульман. Ті дуже зраділи, що до них у полон потрапив сам солунський єпископ. За нього вони могли вимагати від Константинополя величезний викуп, і при цьому вважали, що це особливе вказання Боже на те, що саме їхня віра правильна. Вони викликали святителя на диспут, щоб посміятися над ним. Але святитель анітрохи не збентежився від такої обставини. Він лише сказав, що нічого дивного в тому, що потрапив до них у полон, немає, бо, за Словом Писання, світ у злі лежить, і, як провіщав Сам Спаситель, злі люди й обманщики в ньому будуть процвітати, що зовсім не означає, що з ними Бог. І настільки переконливо про це говорив святитель, що турки були посоромлені і через деякий час відпустили його з полону, мимоволі визнавши перевагу Христової віри. Про це святитель пише у «Листі до своєї Церкви».

Вчора ми святкували пам'ять святого пророка Божого Іллі, який жив у той час, коли колись єдина і славна Ізраїльська держава через відступництво багатьох юдеїв у ідолопоклонство була розколота на дві частини — Ізраїль і Юдею. Ілля був покликаний на служіння Богу в тій частині, де ідолопоклонство досягло крайніх меж, де не було жодного праведника, де люди слухалися лише тих «пророків», які потурали їхнім злим примхам і пристрастям, а всі добрі пастирі були вбиті. Але пророка Іллю нечестивий ізраїльський цар Ахав боявся чіпати, бо відчував, що на його боці Сам Бог.

Одного разу за намовою його дружини Єзавелі між «пророками» Ваала та Іллею відбувся своєрідний диспут. Було умовлено, що жерці Ваала і пророк Ілля по черзі принесуть жертви Богу. Чиї приношення прийме Господь, спаливши їх вогнем з неба, того віра істинна. Спочатку стали приносити жертву служителі Ваала. Вони з ранку до пізнього вечора танцювали, кричали, кололи себе ножами, але жодного знамення від Бога для них не послідувало. Коли ж жертву приніс пророк Ілля, то вона одразу була спалена вогнем. Так усі переконалися, що віра в Бога, Якому служить Ілля, істинна (див. 3 Цар. 18:17–39).

Чому жертва жерців Ваала не була прийнята? Тому що вони в образі ідолів служили самим собі, своїм пристрастям і цього ж навчали народ. А святий пророк служив не собі (бо жив у пустелі і під час голоду харчувався тим хлібом, який приносили йому ворони), а Богу Істинному, і дбав про благо Ізраїлю, а тому не боявся викривати нечестя людей, і зокрема царя Ахава.

Вибір між служінням своїм пристрастям і служінням Богу та людям стоїть перед кожною людиною. Якщо ми обираємо перше, то опиняємося поза спасенним кораблем Церкви Христової. Може зберігатися зовнішня належність до Церкви, але внутрішньо ми опиняємося за її межами. Щоб повернутися до Церкви, немає іншого шляху, крім покаяння. Тому під час Сповіді щоразу читається тайносовершительна молитва, в якій є такі слова: «Примири і з'єднай їх зі Святою Твоєю Церквою о Христі Ісусі, Господі нашому».

Однак не так просто покаятися, як це може здатися. Ми всі схильні постійно себе виправдовувати і не зізнаватися навіть в очевидних гріховних вчинках. Нам у сто разів простіше засудити інших людей, ніж самих себе. І фактично без допомоги благодаті Божої, лише своїми силами покаятися неможливо, так само як у непроглядній темряві неможливо знайти загублену голку. Спробуйте переконати пробачити і не гніватися людину, якій ви щойно завдали великої образи. Так, це дуже складно і фактично неможливо. Але неможливо доти, поки ми перебуваємо за стінами Церкви. Як тільки людина потрапляє до Церкви, то її холодне, а частіше навіть зовсім крижане серце під дією благодаті починає відтавати.

Нині ми всі дуже переживаємо через те, що немає миру в нашій країні, йде війна. Але в ці дні Господь як ніколи ясно показує, де істинна віра, а де брехня. Всі, хто бажає миру, хто не хоче, щоб проливалася братська кров, належать до спасенної Церкви Христової, і навпаки, всі, хто жадає помсти, крові, давно від Церкви відпали і лише носять ім'я церковної організації.

Отже, дорогі брати і сестри, хоча багато хто з нас круглі двієчники за рівнем свого благочестя, але будемо дорожити тим, що ми в Церкві, де вчаться не ненавидіти, а любити, не відбирати храми, а будувати і відкривати їх для всіх, аби лише приходили до них не з образою і ненавистю, а з покаянням. 

Читайте також