Свята Русь vs «просвічена» Європа

Чи міг Святий Володимир обрати західноєвропейський шлях розвитку, і чи був взагалі такий вибір, якщо під час Хрещення Русі ще не було розділення Церкви на Православну та католицьку? Чи був фатальною помилкою Володимира вибір Візантійського Православ'я? Ці та інші запитання отримала СПЖ від читачів після виходу статті про цивілізаційний вибір Русі у 988 році «Неєвропейський вибір святого князя Володимира».

Можливо, коли б прийняв князь Хрещення від Римського престолу, жили б ми зараз, як у «проосвіченій» Європі: була б у нас середня зарплата в €3 000 євро, їздили б ми на BMW та Mercedes і т. д.?

Відповідь, як і оцінка будь-якого явища, залежить від критеріїв. За яким критерієм ми визначаємо результат. Яку кінцеву мету ставить перед собою та чи інша цивілізація, і, відповідно, куди спрямовані її основні зусилля.

Найвірнішу оцінку західної і православної цивілізацій дав не вчений, не політик і навіть не богослов. Її дав простий неосвічений монах – преподобний Силуан Афонський.



Ось уривок з книги архімандрита Софронія (Сахарова) «Старець Силуан»:

«Незабаром після першої світової війни 14-18 років у Монастирі почали організовувати експлуатацію монастирського лісу; купили тоді парову машину для лісопильні. Економ, отець Ф., здібний, природно обдарований руський чоловік, після установлення машини і пуску її в хід, задоволений її роботою, став вихваляти німецький геній (машина була німецької фабрикації); звеличуючи німців, він поносив руське невігластво та нездібність. Отець Силуан, який у вільний час від своєї роботи в магазині ходив на лісопильню «допомагати», мовчки слухав о. Ф., лише ввечері, коли робітники-ченці сіли за стіл вечеряти, він запитав о. Ф.:

– Як ти гадаєш, о. Ф., чому ж так німці краще за руських вміють будувати машини та інші речі?

У відповідь о. Ф. знову став вихваляти німців, як народ більш здібний, більш розумний, більш обдарований, в той час, як «ми, росіяни, ні на що не придатні».

Отець Силуан на це відповів:

– А я думаю, що тут зовсім інша причина, а не те що нездібність руських. Тому, я гадаю, це, що руські люди першу думку, першу силу віддають Богу і мало думають про земне; а якби руський народ, подібно до інших народів, обернувся б усім лицем до землі і став би тільки цим і займатися, то він скоро обігнав би їх, тому що це менш важко.

Деякі з присутніх ченців, знаючи, що в світі немає нічого важчого за молитву, погодилися з отцем Силуаном».

Тут треба зробити невеличкий відступ і прояснити сам термін «руські». Всупереч панівному сьогодні русофобському погляду, сміємо стверджувати, що сучасний народ держави Україна має підставу називати себе руським не менше, якщо не більше, ніж сучасний народ держави Російська Федерація. І, відповідно, ми, народ України, є спадкоємцями і Русі, і цивілізаційного вибору князя Володимира. Це безвідносно сучасних ідей «руського миру» або незалежної України. Аби не бути голослівними, наведемо лише один документ, вельми улюблений прихильниками ідеї української ідентичності. Це «Конституція Пилипа Орлика» 1710 року.



В його оригіналі «староукраїнською мовою» слова «Україна» і «Малоросія» та похідні від них зустрічаються порівну, по вісім разів. Але слово «Україна» вживається виключно (!) у географічному значенні, тобто як позначення місцевості, а слово «Малоросія»: три рази в географічному і п'ять разів в етнічному («народ малоросійський»). І тут немає симпатій або антипатій до Росії. Пилип Орлик теж не любив Московію, але свою країну вважав руською. У тексті його «Конституції» є, наприклад, така фраза: «найяснішому королеві, його милості, шведському звільнити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничого московського ярма».

Але повернемося до питання про цивілізаційні відмінності.

Преподобний Силуан простими словами висловив думку про те, що наша православна цивілізація спрямована до Бога, західна ж – до матеріального благополуччя.

І кожна цивілізація по-своєму є успішною у досягненні своїх цілей. Розвиток науки і техніки, медицини, соціальної сфери тощо стоїть в Європі на дуже високому рівні. З цим не посперечаєшся. Складніше з тим, як визначити результат спрямованості до Бога православної цивілізації. Тут не можна визнати такими, що відповідають на це питання, такі показники, як кількість храмів або численність Хресних ходів. Але все ж з упевненістю можна стверджувати, що наша цивілізація довела свою спрямованість до Бога. І довела це кров'ю новомучеників XX століття, які постраждали від безбожної влади.



Люди масово йшли на муки і смерть, але не зрікалися своєї віри. За 70 років майже постійних утисків мільйони православних віруючих в СРСР зазнавали різноманітних гонінь та дискримінації – від знущань та звільнень з роботи до розстрілів. В історії Вселенської Церкви ніколи не було таких масштабних та всеосяжних, довгих та безперервних гонінь. Навіть у перші століття існування християнства гоніння носили локальний характер і тривали не більше декількох років. Найстрашніше гоніння Діоклетіана та його наступників, що почалося в 303 р., тривало лише вісім років. Ось це масове сповідництво і жертовне стояння у вірі і є наше свідчення про плоди православної цивілізації.

Отже, перша та головна відмінність цивілізацій: православної – спрямованість до Небесного, західної – до земного. Кожна на своєму шляху досягла успіху.

Відповідно, православну та західну цивілізації характеризують теоцентризм та антропоцентризм. У центрі західного світогляду перебуває людина, в центрі православної – Бог. Особливо яскраво це проявляється у питанні про верховенство в Церкві. Главою Вселенської Православної Церкви є Бог, главою Римської – папа. Його офіційний статус вікарія (намісника) Христа на землі суті справи не змінює. Православ'я чудово обходиться без цього видимого вікаріатства. Також існують і православні монастирі, в яких немає настоятеля: Пресвята Богородиця сама безпосередньо керує монастирем. Для західної свідомості це абсолютно незрозуміло.

З західного антропоцентрізму виникає утвердження достоїнства та поваги до людської особистості. Ніхто не може посперечатися з тим, що на Заході значно вище цінують людське життя, права людини, ніж у нас. Часто наші люди, які побували в країнах Західної Європи, свої розповіді починають із захопленого: «Слухай! У них там все для людей! Уявляєш!»

Це розходження проявляється також у тому, що на Заході людина є мірилом усього сущого. Усі філософські, політичні, суспільні та психологічні теорії при всій їхній розмаїтості виходять з початкової передумови, що все обумовлено властивостями, потребами і прагненнями людини. Православ'ю ж властиво шукати волю, промисел Божий, Його провід і намагатися діяти у згоді з цим Промислом. При цьому на саму людину звертається значно менше уваги. Часто православна людина на здивовані запитання, які ставить їй життя, сама собі відповідає: «Така воля Божа», і на цьому заспокоюється. Західна людина намагається все осмислити і зрозуміти в категоріях причинно-наслідкових зв'язків: «що викликало той чи інший розвиток подій».

З цього випливає наступна відмінність: раціоналізм – ірраціоналізм. Західні люди намагаються все осягнути розумом, систематизувати, розкласти по полицях, логічно довести. Православним набагато важливіше відчути, збагнути духом, засвоїти собі, повірити. Не дарма ж атеїзм та вільнодумство зародилося в Європі. Там само виникли і спроби довести, що Бог є, або ж, що Його немає. У православній свідомості такої проблеми якихось раціоналістичних доказів буття Божого не виникає взагалі. Ми просто віримо.

Католицькі богослови, використовуючи методи схоластики, розробили в Середні століття багато томів догматичних тверджень. В Православ'ї досі немає визначеного і затвердженого авторитетом Вселенської Церкви корпусу Символічних книг. Наші православні догмати «розкидані» по рішенням різних Соборів, Вселенських або Помісних, і систематизовані лише в підручниках догматичного богослов'я з освітньою метою. Нам не так важливо сформулювати, систематизувати та деталізувати догмати. Нам набагато важливіше засвоїти їх собі, жити за ними, погоджувати з ними свою повсякденну діяльність.

Дуже яскраво весь цей ірраціоналізм нашої свідомості виражає знаменита фраза: «Розумом Росію не зрозуміти». Це накладає свій відбиток буквально на все. Дуже багато вчинків наших святих, наших правителів, наших громадських діячів і простих людей не можна пояснити раціонально. Наприклад, російське слово «авось». Точно за змістом воно не перекладається на жодну європейську мову, хоча нам воно є абсолютно зрозумілим, і ним ми часто виправдовуємо свої дії.

Ще одна відмінність – це індивідуалізм та установка на автономію особистості в західній цивілізації та колективізм у православній. Для нас цілком природним є прийняття того, що інтереси колективу, суспільства, держави стоять вище за інтереси окремої особистості. Для західної – навпаки, людська особистість, її свобода та незалежність є непорушною основою суспільного і державного ладу.

З цього походить ще одна відмінність: повага до приватної власності на Заході і, відповідно, набагато менша повага до неї у нас. На Заході приватна власність священна і недоторканна. Її не можна проти волі власника відібрати, зіпсувати і т. д. Ось цікаві фотографії, що ілюструють таке ставлення.



Власник відмовився продавати будинок та ділянку землі для будівництва дороги, і ані уряд, ані дорожньо-будівельна компанія нічого не змогли з цим вдіяти. У нас таке просто немислимо. У нас питання вирішилося б дуже швидко – якщо не за допомогою грошей, то за допомогою бейсбольної біти. І прийняття того, що чуже добро можна безкарно відібрати, ґрунтується не тільки на неповазі до приватної власності. Глибинною причиною такого ставлення є розуміння того, що людині не належить нічого в цьому світі. Єдиний власник – це Бог. Людина ж тільки тимчасово користується тим, що, як вона думає, їй належить. Тому наші люди набагато легше і розлучаються зі своїм майном, і відбирають чуже. Про рейдерство в нашій країні можна не говорити, всім все відомо.

Наступна відмінність: православна цивілізація – інтровертна, спрямована всередину, західна – екстравертна, спрямована назовні.

Ідеал православної духовності – це очищення душі від пристрастей та високі молитовні стани. Цьому віддається перевага над усім іншим. Преподобний Ісаак Сирин дуже яскраво виразив це в своїх «Словах подвижницьких»:

«Які творять знамення, чудеса і сили в світі – не дорівнюй до тих, які мовчать з віданням. Бездіяльність безмовності возлюби більше, ніж насичення голодних у світі й навернення багатьох народів до поклоніння Богу. Краще тобі самого себе звільнити від уз гріха, ніж рабів звільняти від рабства».



Навіть такі святі отці, як Іоанн Златоуст та Василій Великий, діяльність яких деякі називають соціально орієнтованою, більшість своїх настанов присвятили питанням внутрішнього переродження душі людської. І саме їхнє життя було в основному внутрішнім діланням, а не соціальним служінням.

Західний же ідеал святості – це саме соціальне служіння, допомога бідним, нещасним, проповідь, звернення у свою віру язичницьких народів і т. д. Показовий у цьому плані вибір найпопулярнішого католицького святого Франциска Ассизького. У його життєписі сказано, що його довго мучило питання, що бажаніше Богу – молитва чи проповідь. Франциск обрав проповідь, діяльність екстравертивного характеру (спрямовану назовні), і цей вибір виявився характерною рисою всієї західної цивілізації. А далі він вилився у всілякі католицькі ордени, які ставили своєю метою соціальне служіння або придбання знань. Ще далі – в політичні та військові організації, хрестові походи, інквізицію і т. д.



Ще одна характерна риса західної цивілізації – це юридизм. Прагнення законодавчо врегулювати всі сторони і аспекти людського життя. На юридичні рейки переводяться всі сфери: громадська, державна, особиста, сімейна і навіть релігійна. Все будується за схемою: права-обов'язки, договір-виконання, злочин-покарання. Все міряється мірками права. З цього походить католицьке вчення про спасіння і про взаємовідносини людини з Богом. Бог, згідно з цим вченням, ображений гріхом людини, гнівається на неї і тому посилає покарання. Щоб уникнути цього, потрібно принести Богові «задоволення» (satisfactio). Відповідно, західна людина у своїй релігійній діяльності прагне уникнути Бога-Судді. Цей юридизм у західній релігійній свідомості породив догмати про чистилище, надналежні заслуги святих і зовсім жахливе вчення про індульгенції та право папи продавати їх усім бажаючим.

Православна людина прагне повернутися до Бога-Отця. Релігійні зусилля спрямовані не на те, щоб принести Богові якусь сатисфакцію, а на те, щоб переродити себе, знищити за допомогою Божою гріх у самому собі. Стати новою людиною у Христі, а не просто уникнути покарання, залишившись у своєму старому гріховному стані.

В нерелігійній сфері цей юридизм проявляється в значно вищому рівні законності на Заході. У нас же набагато значнішу роль, ніж закон, відіграє особистісний фактор. Важливо, хто кому є кумом, сватом, братом і т. д. Є такий жарт у наших адвокатів: «Краще знати суддю, ніж знати закон». Абсолютний нонсенс для західної правосвідомості.

Яскравим прикладом цього західного юридизму, який лізе врегулювати навіть ті сфери людського буття, які не підлягають правовій регламентації, є шлюбний контракт.

Помилково думати, що умови шлюбного контракту регулюють лише майнові відносини подружжя при розлученні. Ні, цей документ регламентує і міжособистісні стосунки у шлюбі, поведінку чоловіка та дружини і навіть інтимні стосунки. В 2012 році газета New York Post опублікувала статтю «New york's craziest prenups», в якій відомий американський адвокат з сімейного права Ненсі Чемтоб розповіла про цей бік шлюбного контракту. Майбутні подружжя юридично закріплюють: суму компенсації за набрання зайвої ваги, регулярність занять сексом, заборону дружині стригти волосся, грати вдома на піаніно в присутності іншого, обов'язок робити аборт в разі незапланованої вагітності, як часто і хто з подружжя повинен виносити сміття, мити посуд та пилососити, ходити за покупками і багато іншого. Все зводиться до прав і обов'язків.

У православній цивілізації шлюб – це традиційний союз чоловіка і жінки, який описується біблійними словами: «покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Буття 2:24). Права і обов'язки між двома частинами однієї плоті, а тим більше закріплені в юридичному документі – це нонсенс.

Наступна відмінність між західною та православною цивілізаціями – це, як не дивно прозвучить, жорстокість Заходу. Так, попри повагу до окремої людської особистості, коли мова заходить не про людину, а про людей, західний світогляд змінюється на прямо протилежний. Ті ж США можуть рятувати «рядового Райана», а потім знімати про це фільм у Голлівуді та скидати атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі. На жаль, західна пропаганда, підхоплена багатьма нашими істориками та публіцистами, сформувала стійкий міф про жорстокість саме нашої цивілізації, коли насправді жахи, що коїлися на Заході, в десятки разів перевершували те, що було у нас.

Коли мова заходить про наших тиранів, в думках завжди спливають образи Сталіна та Івана Грозного. Не сперечаємося, люди були жорстокі, для досягнення своїх цілей з жертвами не рахувалися. Але...

Сукупна кількість жертв Івана Грозного за 50 (!) років його правління істориками оцінюється приблизно в 4 000-5 000 (!) осіб. Причому більшість з них відомі поіменно, бо «кровожерливий» цар майже всіх їх записував в особистий синодик та молився за упокоєння їхніх душ.

Що ж діялося в тому ж XVI столітті на «людинолюбному» Заході? Варфоломіївська ніч на 24 серпня 1572 року – масова різанина гугенотів католиками (!) у Франції, кількість жертв – 30 000 осіб.



Лише за шість років намісництва в Нідерландах (1567-1573 рр.) іспанського воєначальника герцога Альба (Альба, Фернандо Альварес де Толедо) було знищено близько 100 000 осіб.

І це можна назвати ще гуманним, бо 16 лютого 1568 року іспанська інквізиція винесла смертний вирок усім (!) жителям Нідерландів.

При придушенні Селянської війни у Німеччині в 1525 році було вбито близько 100 000 осіб.

При Генріху VIII Тюдорі, який правив в Англії з 1509 по 1547 роки, при якому відбулося відділення Англіканської Церкви, число страчених досягло 72 000 осіб.

Цей список можна довго продовжувати. Нагадаємо, число жертв Івана Грозного – 4 000-5 000 осіб.

Перейдемо до Сталіна. Оцінки жертв сталінських репресій різняться між собою багаторазово. Це вже у якого історика наскільки вистачить фантазії. Але в 1954 році М.С. Хрущов у ході кампанії з розвінчання культу особи Сталіна запитав дані про жертви репресій. У відповідь міністерства юстиції та внутрішніх справ надали ось такий документ:



Тобто за всі роки правління Сталіна було розстріляно близько 643 000 чоловік. Так, цифра жахлива, але в цей же час жертвами фашизму в Європі стали більше 70 000 000 чоловік. Це загальна цифра втрат у Другій світовій війні, і її, звичайно, не зовсім коректно наводити. Правильніше буде вказати кількість убитих та закатованих у фашистських концентраційних таборах – 11 000 000 чоловік. Лише в одному Освенцімі, за словами його коменданта Рудольфа Гесса, сказаними на Нюрнберзькому трибуналі, було знищено приблизно 2 500 000 чоловік.

Можна також згадати «миролюбних» американців та англійців. Жертвами атомних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі стали до 240 000 осіб. Не військових, а мирних городян! А 13-15 лютого 1945 року союзники розбомбили Дрезден, жертвами стали 25 000 чоловік. Була зруйнована половина усіх міських будівель. Причому ні той, ні інший злочин не був виправданий жодною військовою необхідністю. І за них ніхто не поніс відповідальності.

Не зрозумійте неправильно, тут не йдеться про те, щоб обілити або виправдати наших тиранів. Ми пам'ятаємо і шануємо пам'ять і святителя Филипа, який викривав Івана Грозного і був по-звірячому вбитий його опричником, і пам'ять десятків тисяч священнослужителів, знищених під час радянських репресій, і пам'ять всіх інших жертв. Але західна цивілізація знищила незмірно більше людей. Жорстокості, що відбувалися в Європі, перевершують наші багаторазово.

Про це говорити «неполіткоректно». Добре оплаченими працями істориків, політологів і публіцистів Європа зараз постає перед нами зразком гуманізму та милосердя. Але все-таки сказати потрібно – це не так! Факти – річ уперта. Усі найруйнівніші ідеології людської історії були сформульовані саме європейськими мислителями та філософами. Втілення в життя цих ідеологій спричинило жертви, які обчислюються сотнями мільйонів людей. Фашизм, націонал-соціалізм, шовінізм, расизм, комунізм – це все породження західної цивілізації. На цьому тлі навіть радикальний ісламізм виглядає цілком безневинно. До речі, за історичними свідченнями, захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 за своєю кривавістю, жорстокістю та кількістю жертв набагато перевищує аналогічне захоплення Візантійської столиці в 1453 році турками-османами.

Причому, якщо розібратися, безліч наших бід походять саме через те, що ми намагаємося штучно запозичувати чужий цивілізаційний код. Візьмемо, приміром Петра I, який перебудував і державу, і, що найжахливіше, Церкву за західним протестантським зразком. В результаті, як пише історик протоієрей Владислав Ципін, «Владною рукою Петра Православна Церква була відсунута від головного русла національного життя».

Саме при прозахідному Петрі I, завдяки його реформам, відбувся розкол нації на вище суспільство і народ. Саме при прозахідному «просвіченому» Петрі кріпосне право в Росії набуло принципово іншого характеру, ніж той, який воно мало при своєму виникненні. Кріпаки втратили будь-які громадянські та людські права і опинилися в особистому рабстві у своїх поміщиків. Народ був зведений до стану безправного бидла. А правлячі класи, втративши православні релігійні та моральні орієнтири, повністю духовно деградували. Відмовившись від свого цивілізаційного вибору – Православ'я, ці правлячі класи стало заносити то у вольтерьянство та вільнодумство при Катерині II, то у містицизм та масонство при Олександрі I. А далі ми запозичили з «просвіченої» Європи нігілізм, атеїзм, марксизм, і це все призвело до катастрофи 1917 року.

Так, допетровська Русь теж не була раєм на землі, але ми розвивалися в лоні свого природного цивілізаційного вибору, і на цьому шляху ми досягли того, що один з найвідоміших інтелектуалів того часу, афонський монах преподобний Максим Грек, що приїхав на Русь у XVI столітті, назвав нашу країну Святою Руссю. Навіть православну Візантію ніхто не називав святою. А Русь назвали!

Михайло Нестеров «Свята Русь», 1901-1906 рр.

Знову-таки, все вищесказане – це не намагання очорнити Захід і розповісти, які ми гарні. Ми – інші! У нас інший цивілізаційний код, у нас інший менталітет, інші фундаментальні цінності та поняття, інші цілі. Ми не можемо цього змінити. Всі спроби бездумно запозичувати чуже ні до чого доброго ніколи не приводили. Ми повинні навчитися жити своїм, споконвічним. Ми повинні цінувати той вибір, який був зроблений святим рівноапостольним князем Володимиром.

І справа не в тому, що Русь зараз називається Україною. Справа в тому, щоб вона продовжувала бути Святою!

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також