Навіщо батюшці канонічність

У сперечаннях між конфесіями в Україні особливе місце займає питання про канонічність та благодатність священства і таїнств. Є конфесії, які називають себе православними, у той час як інший православний світ з цим не згоден.

Українська Православна Церква ставить питання канонічності на чільне місце у будь-яких переговорних процесах з іншими конфесіями. Такі переговори мали місце у минулому, не виключено, що матимуть і в майбутньому. Якщо розкольницьке «духовенство» благодатне, то очевидно, що всі міжконфесійні суперечки знаходяться в юрисдикційній площині. Якщо ж не благодатне – у площині духовній. Тобто канонічна УПЦ – це Церква, а розкольники – це НЕ Церква, і будь-які переговори між ними мають проводитись передусім щодо питання, як розкольників приєднати до Церкви.

Українські конфесії, не визнані Вселенським Православ'ям, або замовчують питання канонічності та благодатності, або намагаються якось викрутитися за допомогою формули: «все у нас канонічно та дійсно, тільки не визнано... поки». Люди ж нецерковні, але які дивляться у бік Церкви, часто говорять (або думають) приблизно так: «та замучили ви вже з цією своєю канонічністю та неканонічністю!»

Дійсно, а чи потрібна взагалі ця славлена канонічність? І що це взагалі таке?

Якщо задатися питанням, навіщо людям Церква, можна зробити висновок, що ті, хто туди приходить, умовно поділяються на дві категорії: одним потрібен Бог, а іншим – «зробіть мені красиво». Красиво повінчатись, охрестити дитину, відспівати померлого... Словом, приходять за красивим обрядом.

Ось для тих, кому треба просто «зробити красиво», канонічність та благодатність неактуальні зовсім. Їм потрібна людина, що називає себе священиком, бажано з великою бородою, одягнена у священичі одежі та з хрестом на грудях. Такі люди є в будь-якій конфесії. Тут вже точно – вибирай на свій смак.

Для тих же, хто шукає Бога, вся ця зовнішня атрибутика відходить на другий план. Шукати Бога непросто, а знайшовши Його, дуже непросто жити з Ним. Майже завжди зустріч з Богом перевертає все життя людини, змушує її боротися з тим, чим вона ще вчора насолоджувалась та вважала головним у житті. Не даремно написано: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4, 12).

Набагато простіше прийти до храму, отримати естетичне, психологічне чи інше задоволення, задовольнити свої «релігійні потреби» і далі жити собі звичайним життям. Але знаходяться люди, для яких головне – все-таки Бог. Таким людям вкрай важливо, щоб вони спілкувалися з Богом у дійсних таїнствах: Сповіді, Причастя і т. д. Щоб вони були дійсно хрещені, вінчані, щоб їм були дійсно відпущені гріхи на сповіді. Щоб все це не було лише красивим театральним дійством. І ось тут істинність, благодатність, канонічність священика, через якого Бог подає людям ці таїнства, виходить на перший план.

Історія стосунків людини з Богом свідчить, що Бог встановив чин священства для того, щоб через них, цих конкретних людей і ніяких інших, подавати Божественну Благодать. Саме так було встановлено єврейське старозавітне священство. У власному розумінні поняття благодаті відноситься лише до християнської Церкви, проте й старозавітне священство можна назвати благодатним у тому загальному сенсі, що воно було справою безпосередньої Божественної допомоги людині у її прагненні до Бога і єднання з Ним.

Бог каже Мойсею: «А ти візьми до себе брата свого Аарона та синів його з ним, з-поміж Ізраїлевих синів, щоб він був священиком для Мене, Аарона, Надава, і Авігу, Елеазара та Ітамара, синів Ааронових» (Вих. 28, 1). Після цього протягом декількох глав книги Вихід Бог дає докладні інструкції про те, як влаштувати святилище, якими мають бути священні облачення, як правильно необхідно приносити жертву Богу. Потім Бог знову нагадує, що лише Аарон та його сини повинні бути священиками, і ніхто інший не може привласнювати собі це право: «І помажеш Аарона та синів його, та посвятиш їх на священнослуження Мені. А до синів Ізраїлевих будеш говорити, кажучи: це буде Мені миро святого помазання на ваші покоління; на людське тіло не буде воно лите, і за постановою про нього не буде робитися, як воно, святиня воно, воно буде святиня для вас! Кожен, хто сам робитиме масть, як воно, і хто дасть із нього на чужого, той буде витятий із народу свого» (Вих. 30, 30-33).

У тій же книзі Вихід міститься і ще одна важлива вказівка: гріх священика сам по собі не робить його безблагодатним. Йдеться про створення золотого теля: «І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із Єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому. І сказав їм Аарон: Поздіймайте золоті сережки, що в ушах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших, і поприносьте до мене. І ввесь народ поздіймав з себе золоті сережки, що в їхніх ушах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!» (Вих. 32, 1-4). Гріх цей був настільки тяжкий, що Бог сказав Мойсею: «А тепер залиши Мене, і розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх, а тебе зроблю великим народом» (Вих. 32, 10). Але, як відомо, народ був прощений, а Аарон продовжив нести свої священицькі обов'язки. Через свій вельми тяжкий гріх він не позбувся благодаті священства. А от самовільна узурпація священства закінчилась досить плачевно:

«І взяли Корей, син Іцгара, <...> і Датан, і Авірон, сини Еліявові, та Авнан, син Пелета, сини Рувимові, та й повстали проти Мойсея, а з ними двісті й п'ятдесят мужа Ізраїлевих синів, начальники громади, закликувані на збори, люди вельможні. І зібралися вони на Мойсея та на Аарона, та й сказали до них: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! І чому ви несетеся понад зборами Господніми?  І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Скажи до громади, говорячи: Відступіться зо всіх боків від місця мешкання Корея, Датана й Авірона! І встав Мойсей, і пішов до Датана та Авірона, і пішли за ним старші Ізраїлеві. І він промовляв до громади, говорячи: Відступіть від наметів тих несправедливих людей, і не доторкніться до всього, що їхнє, щоб і ви не загинули за всі їхні гріхи! І вони відступилися від місця мешкання Корея, Датана й Авірона зо всіх боків; <...> І сказав Мойсей: Оцим пізнаєте, що Господь послав мене зробити всі діла ці, що вони не з моєї вигадки.<...> І сталося, як скінчив він говорити всі ці слова, то розступилася та земля, що під ними! А земля відкрила свої уста, та й поглинула їх, і доми їхні, і кожну людину, що Кореєва, та ввесь їх маєток. І зійшли вони та все, що їхнє, живі до шеолу, і накрила їх земля, і вони погинули з-посеред збору! А ввесь Ізраїль, що був навколо них, повтікав на їхній крик, бо казали: Щоб земля не поглинула й нас! І вийшов огонь від Господа, та й поїв тих двісті й п'ятдесят чоловіка, що приносили кадило!» (Чис. 16, 1-3, 23-35).

При цьому Корей був левітом, сином Левія, нащадків якого Бог обрав на служіння Собі, але не в якості священиків, а, по-нашому, церковнослужителів. Йому Мойсей сказав: «слухайте ж, Левієві сини, чи вам мало, що Бог Ізраїлів відділив вас від Ізраїлевої громади, щоб наблизити вас до Себе, і щоб ви виконували службу Господньої скинії, і стояли перед громадою, щоб служити їй? І Він наблизив тебе та всіх братів твоїх, Левієвих синів, із тобою; а ти будеш домагатися ще й священства?» (Чис. 16, 8-10). Датан та Авірон не були нащадками Левія і, відповідно, не мали взагалі ніяких прав на служіння Богу. Вони це прекрасно усвідомлювали і тому, коли Мойсей покликав їх, щоб напоумити та відрадити від звершення святотатства, відмовилися прийти: «І послав Мойсей та Аарон закликати Датана й Авірона, синів Еліявових, та сказали вони: Не вийдемо!» (Чис. 16, 12).

Святий пророк Мойсей повів себе в цій ситуації дуже смиренно. Він показав, що не домагається честі священства, не тримається за нього та не вважає Корея, Датана й Авірона гіршими або нижчими від себе та Аарона. Він лише виконує волю Божу. І якщо воля ця є такою, що саме Аарону та нащадкам його слід бути священиками, то це має бути виконано неухильно. «І почув це Мойсей, та й упав на обличчя своє. І промовив він до Корея та до всієї громади його, говорячи: Уранці Господь дасть знати, хто Його та хто святий, щоб наблизити його до Себе; а кого вибере, того Він і наблизить до Себе. Зробіть ви оце: візьміть собі кадильниці, Корею та вся громадо твоя, і дайте в них огню та покладіть на них кадила перед Господнє лице взавтра. І станеться, той чоловік, що Господь його вибере, він святий» (Чис. 16, 4-7).

Запам'ятаймо це: спроба самовільно присвоїти собі священство призвела до страшної смерті цих бідних людей із затьмареним розумом. Запам'ятати це потрібно дуже міцно, бо саме це Господь повелів Мойсею після того, як земля поглинула нещасних святотатців: «І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Скажи до Елеазара, сина священика Аарона, і нехай він позбирає ті кадильниці з-посеред погорілища, а огонь повикидає геть, бо вони освятилися, кадильниці тих грішників, їхньою смертю. І нехай і вони зроблять із них биті бляхи на покриття для жертівника, бо приносили їх перед Господнє лице, і вони освятилися. І будуть вони знаком для Ізраїлевих синів. І взяв священик Елеазар мідяні кадильниці, що приносили їх ті, що спалені, і перекували їх на покриття для жертівника, пам'ятка для Ізраїлевих синів, щоб чужий чоловік, хто не з Ааронового насіння, не наближався кадити кадило перед Господнім лицем, щоб не сталося з ними, як із Кореєм та з громадою його, як Господь говорив йому через Мойсея» (Чис. 16, 36-40).

Встановлення новозавітного священства також описується в Священному Писанні, і йому також властиві риси священства старозавітного: Бог обирає священиками конкретних людей, а спроби самовільно захопити цей дар закінчуються погано.

Спочатку Господь закликає до себе апостолів: «І Він вийшов на гору, і покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив Дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів. І визначив Він оцих Дванадцятьох: Симона, і дав йому ймення Петро, і Якова Зеведеєвого, і Івана, брата Якова, і дав їм імена Воанергес, цебто "сини громові", і Андрія, і Пилипа, і Варфоломія, і Матвія, і Хому, і Якова Алфієвого, і Тадея, і Симона Кананіта та Юду Іскаріотського, що й видав Його» (Мк. 3, 13-19).

Під час Таємної Вечері Христос говорить апостолам, що їм належить священнодіяти Таїнство Святої Євхаристії. «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене! По вечері так само ж і чашу, говорячи: Оця чаша Новий Заповіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 19-20). При цьому Євангеліє каже, що на Таємній вечері були присутні виключно 12 апостолів.

Після свого славного воскресіння Христос дає апостолам обіцянку про дарування їм Святого Духа: «Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ін. 20, 21-23). Перед вознесінням Господь благословляє апостолів і попереджає, щоб вони залишалися в Єрусалимі та очікували сходження Святого Духа: «І ось Я посилаю на вас обітницю Мого Отця; а ви позостаньтеся в місті, аж поки зодягнетесь силою з висоти. І Він вивів за місто їх аж до Віфанії; і, знявши руки Свої, поблагословив їх» (Лк. 24, 49-50).

І нарешті в день П'ятидесятниці 12 апостолів отримують всю повноту дарів Святого Духа, і саме з цією подією Церква Христова пов'язує своє народження. У подальшому книга Дій апостольських розповідає, що наділені благодаттю апостоли передавали її єпископам, пресвітерам та дияконам через молитву та покладання рук: «їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них» (Дії 6, 6).

У книзі Дій апостольських описаний вже новозавітний випадок самовільного присвоєння собі священичого достоїнства:

«І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими, так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них. Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім'я Господа Ісуса над тими, хто мав злих духів, проказуючи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує! Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі? І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони з дому нагі та поранені» (Дії 19, 11-16).

Це, у певному сенсі, найперший в історії християнства приклад неканонічності.

Зцілення хворих та недужих – справа дуже гарна, але все-таки земна, а є справи, які йдуть з цього життя у вічність. Візьмемо, приміром, відпущення гріхів. Чим сповідь у священика відрізняється від бесіди з психологом? І там, і там людина може розповісти про свої гріхи. І там, і там людина навіть може в них розкаятись. І там, і там людина може отримати психологічне (!) полегшення від того, що вона ці гріхи вимовила. Але відпущення гріхів психологом неможливе. Навіть якщо він буде одягнений у священичі одежі. Право «в'язати і розрішати» дано тільки істинним священикам Божим: «Тоді знову сказав їм (апостолам) Ісус: <...>Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ів. 20, 21-23).

Кожному з нас призначено стати перед судом Божим та дати відповідь про скоєне у цьому житті. Святий апостол Іоанн Богослов пише про це так: «І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми» (Об'явл. 20, 12). І от приходить на Страшний Суд людина, яка за життя ходила до психолога або до псевдосвященика, розповідала їм свої гріхи, отримувала моральне задоволення, і що вона бачить? А бачить вона, що всі її гріхи як були записані у «книгах розкритих», так і залишилися. Не психологу і не людині, що самовільно присвоїла собі священство, сказано: «Кому гріхи простите, простяться їм».

І про Причастя сказано: «І сказав їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете Тіла Сина Людського й пити не будете Крови Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто Тіло Моє споживає та Кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ів. 6:53-54). Знову ж таки, священнодіяти таїнство Святої Євхаристії дано лише священикам Божим. Звершення Євхаристії «священиками», які не перебувають в лоні Христової Церкви, неможливе. Без благодаті Божої, що діє через істинного, а не удаваного священика чи єпископа, це буде лише блюзнірська театралізована вистава.

І єпископ, і пресвітер звершує священнодійство не сам по собі, нібито в силу якогось невід'ємного особистого обдарування, а від лиця всієї Церкви, від якої через ієрархію і подається віруючим благодать Духа Святого. Якщо ж Церква в особі собору єпископів або єпархіального архієрея накладає на єпископа або пресвітера заборону у священнослужінні, то Благодать Божа через нього вже не передається людям. Святитель Іоанн Золотоуст пояснює цю дію дуже красномовним чином: «Якщо б сталося руці відокремитися від тіла, дух, (витікаючий) з головного мозку, шукаючи продовження і не знайшовши його там, не зривається з тіла і не переходить на відняту руку, але, якщо не знайде її там, то й не подається їй» (Бесіда на Ефес., XI, 3). З цього розуміння дії Благодаті походить православне утвердження того, що таїнства, звершені забороненим кліриком, а найпаче виверженим з сану чи анафематствуваним, недійсні.

Намагання стверджувати, що немає жодної різниці в тому, до якої церкви ходити та до якого патріархату належати, абсолютно безпідставні. І справа тут не в патріархаті, справа в тому, що, як ми бачимо зі Священного Писання, спроби самовільно взяти на себе те, що дарує лише Бог, призводять до дуже плачевних наслідків.

І тому канонічність чи неканонічність – це дуже серйозне питання, до якого не можна ставитись поверхово. Не можна говорити, що, мовляв, і в неканонічних конфесіях такі самі священики, з такими самими бородами, в таких самих хрестах та облаченнях. Справа не в хрестах та не в облаченнях. Не можна кивати на священиків канонічної Церкви (УПЦ) та казати: «А чому це ви лише себе вважаєте канонічними, чим ви кращі?» Корей, Датан та Авірон теж говорили канонічним старозавітним священикам: «І чому ви несетеся понад зборами Господніми?» Про те, чим це закінчилося, сказано вище.

Українську Православну Церкву, її архієреїв та священиків часто звинувачують у зарозумілості та гордівливій думці про себе. Що, мовляв, вони тільки того й чекають, що «духовенство» невизнаних конфесій приповзе до них на колінах та слізно проситиме пробачення. Що немає у них ніякої любові до тих, хто перебуває в розколі, а є лише одне прагнення принизити їх та піднести себе. Це неправда.

Просто гріх розколу – це такий самий гріх, як і вбивство, перелюб, крадіжка. Будь-який гріх ставить між людиною та Богом перепону. Людина, що скоїла гріх, опиняється поза Церкви, яка є Тіло Христове. І кожен грішник потребує возз'єднання з Церквою. І отримує це возз'єднання не інакше, як покаявшись у своїх гріхах, сповідавшись та почувши над собою священицьку молитву: «Господи Боже спасіння рабів Твоїх <...> Сам і нині умилосердися над рабом Твоїм <...> Примири і з'єднай його зі святою Твоєю Церквою в Христі Ісусі Господі нашому». І далі священик творить над розкаяним дозвільну молитву.

Ось ця вказівка на те, що будь-який гріх відлучає людину від Церкви, означає, що не тільки розкольники перебувають поза Церквою, але й всі ті, хто вчиняє «гріх на смерть» (1 Ів. 5, 16). І це означає також, що для лікування розколу, як і будь-якого іншого гріха, необхідне покаяння та сповідь перед священиком Божим. Небажання нібито принижуватись перед священиком та виказувати себе нижчим від нього знайоме дуже багатьом (якщо не всім), хто відчуває необхідність покаятись, але кому ворог роду людського не дає цього зробити через помилковий сором. Але ж в тому й полягає духовна перемога, коли людина пересилює себе, пересилює свій сором та гординю – йде та кається. І в той момент, коли вона вивергає на сповіді гріх зі своєї душі, вона раптово усвідомлює, що сповідається не священикові, а Богу. Священик же «лише свідком є». І відходить така людина від сповіді прощеною та примиреною з Богом та Церквою.

Але чомусь при всій очевидності того, що шлях примирення людини з Богом лежить єдино через покаяння, що шлях цей заповіданий Господом Ісусом Христом, що ним ішли усі без винятку послідовники Христа і що немає ніякого іншого шляху, українські розкольники мислять інакше. Вони вважають, що шляхом переговорів з Константинопольським, Єрусалимським, можливо, Московським та іншими патріархатами, а також з Українською Православною Церквою, гріх розколу буде подолано. Що буде підписаний якийсь документ, який узаконить розкол та визнає його «канонічним діянням».

Але ж це все одно, як якщо б розпусник, вбивця та крадій говорили, що пройде час – і Церква визнає «канонічним діянням» блуд, вбивство та крадіжку! Що шляхом переговорів, а не покаяння можна возз'єднатися зі святою Христовою Церквою. Але Христос вести переговори не заповідав. Він говорив: «покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4, 17).

Так, «тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її» (Мф. 7, 14). Але крім цього є лише одна альтернатива: «просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять» (Мф. 7, 13).

Можна було б заперечити, що, мовляв, не розламується ж земля під неканонічними конфесіями та не поглинає їх живцем. Але згадується євангельський уривок: «Того часу прийшли були дехто, та й розповіли Йому про галілеян, що їхню кров Пилат змішав був із їхніми жертвами. Ісус же сказав їм у відповідь: Чи ви думаєте, що оці галілеяни, що так постраждали, грішніші були від усіх галілеян? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть?
 Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так» (Лк. 13, 1-5).

Не під усіма розкольниками розламується земля, і не на всіх падає башта Сілоамська, але страшні слова Господні: «коли не покаєтеся, то загинете всі так».

Намагання розкольників прикрити свою безблагодатність різними ідеями державної незалежності, політичної доцільності або національної ідентичності досить жалюгідні та безпідставні. До благодатності священства ці ідеї не мають жодного відношення. Факт залишається фактом: звершувачем таїнств Христових є Святий Дух. І лише через канонічного священика Він ці таїнства звершує. Нічого подібного у представників розкольницьких конфесій немає, хоча «зробити красиво» вони, звичайно, можуть.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також