Ми залишилися, хоч без храму, але з Господом

Храм преподобного Агапіта Печерського в Рівненському військовому госпіталі

Слово настоятеля

«Якби ви були від світу, то світ любив би своє,
а як ви не від світу, але Я вибрав вас від світу,
тому ненавидить вас світ»
(Іоан. 15, 19)

У травні 2006 року керівництво Рівненського військового госпіталю виявило бажання мати православний храм. Цю ініціативу повністю підтримав начальник Рівненського гарнізону. Було направлено відповідне звернення до керуючого Рівненського єпархією Української Православної Церкви митрополита (на той час архієпископа) Рівненського і Острозького Варфоломія. У серпні того ж року владика видав указ про призначення настоятелем ще неіснуючого храму священика Вадима Петровського, випускника Духовної Академії, кандидата богослів`я. За благословенням владики храм був названий на честь першого святого лікаря нашої землі преподобного Агапіта Печерського.

Для храму вибрали приміщення, яке знаходилося в критичному, жахливому стані, бо було побудоване ще у 30-40-х роках ХХ століття. Лише завдяки тому, що приміщення частково виходило за прохідну госпіталю, була надія його переобладнання під храм. Тому що при першій зустрічі з командуванням госпіталю священик почув коротку чітку відповідь: «Госпіталь Вам нічим не допоможе. В нас грошей і будівельних матеріалів для такої справи немає». Єдиним виходом було залучення коштів з боку простих прихожан. Але на той час прихожан, крім дружини священика, його однорічного сина та ще декількох родичів просто не було. Однак вже 19 серпня 2006 року на Преображення Господнє в тій сторожці, площею близько 30 кв. м. відбулася перша Божественна літургія. Господь благоволив увійти Своєю благодаттю в це місце та освятити його, а через нього і весь госпіталь.

Поступово, день за днем, кожну недільку та свято священик з матушкою та своїми синочками служили у цій кімнатці, яка нагадувала катакомби древніх християн. Ніхто не вірив, що сюди будуть ходити люди, і коли-небудь з цієї сторожки виросте храм. Сім’я священика жила за гроші, які отримувала на дітей. Не було можливості навіть купити віника, не те, що побудувати церкву. Але Господь розпорядився по-Своєму. І поступово у ті катакомби стали приходити люди. І ось в 2009 році нарешті настоятель вирішив розпочати переобладнання приміщення. Правильніше кажучи, це було будівництво нової церкви з фундаментом, відповідною архітектурою, куполом, дзвіницею. Служби відбувалися в сторожці, навколо якої будували новий храм. Прості люди жертвували хто скільки міг, щоб побудувати церкву. Міністерство оборони України не дало на нього жодної копійки, про що завжди рапортувало комісіям, які прибували в госпіталь на перевірку. Більше того, прихожани оплачували всі комунальні послуги за відповідними тарифами. Справжнім шоком для них стала платіжка, яку священику вручило керівництво Квартирно-експлуатаційного відділу Рівненського гарнізону. В ній було повідомлено, що церковна громада заборгувала військовим за опалення майже 14000 гривень (на той час – близько 2000 доларів США!). Після того, в нужді та холоді (бо опалення потім відрізали) церковна громада служила та будувала храм. Але богослужіння не переривалися ні на мить. Приходили дітки, зимою закутані в три светри, приходили хористи, яким під час співу на голову падав сніг через діри в даху, приходили старенькі бабці. Люди приїжджали у храм з різних куточків Рівного і навіть навколишніх сіл. Один італієць, після відвідин церкви сказав, що таким прихожанам за стійкість і віру потрібно поставити пам’ятник ще при житті.

І ось 13 вересня 2014 року в день покладення пояса Пресвятої Богородиці владика Варфоломій освятив цей прекрасний храм, який став окрасою мікрорайону. Більше того, під час освячення владика рукоположив у сан диякона хірурга госпіталю, учасника АТО. Але цей рік став роком скорбот і випробувань для нашого народу, невід’ємною частиною якого є і прихожани. Адже серед них люди різних професій та соціальних прошарків: учасники АТО та члени їх сімей, військовослужбовці, судді, пожежники, вчителі, викладачі, студенти, вихователі, учні, лікарі, пенсіонери та ін. За кожною Божественною літургією лунали молитви за мир в Україні, служили акафісти, які співали всім народом. Тому що всі прихожани – справжні патріоти своєї землі та кращі сини й дочки українського народу.

Настоятель храму духовно опікувався не тільки прихожанами та хворими госпіталю, але й військовослужбовцями Рівненського гарнізону. Проводив духовні бесіди, разом з військовими брав участь в різдвяних та пасхальних трапезах, присягах. В перші дні нового року традиційно здійснював паломництво до монастиря. За це він отримував неодноразові подяки. Зокрема, в 2008 році керівництво розвідувального батальйону Рівненського гарнізону просило митрополита Варфоломія нагородити настоятеля священицькою нагородою. (Найдопитливіші можуть поцікавитися, хто тоді був командиром батальйону і його заступником по виховній роботі). А до 75-ліття заснування госпіталю отець Вадим був нагороджений пам’ятною медаллю.

З початком бойових дій на сході України в госпіталь стали поступати поранені. Разом із синами-пономарями священик постійно провідував хворих, помазував їх святим єлеєм, проводив бесіди, наголошуючи на важливості військового обов’язку захисту своєї Батьківщини. За цей період отець Вадим роздав для військових декілька тисяч іконок та хрестиків. Військовослужбовці радо зустрічали священика і особливо його маленьких пономарів, яким часто давали в знак подяки невеличкі даруночки (яблука, печиво або цукерки). А скільки учасників АТО приходили у храм, щоб помолитися, відчути душевну відраду! На великі свята (Пасху, мучеників Маккавеїв, Преображення) прихожани збирали приношення (мед, виноград, яблука, яйця), які настоятель роздавав для хворих військовослужбовців. А на Святвечір матушка варила куттю, якою напередодні Різдва пригощала тих хворих, які не змогли це свято провести в родинному колі, перебуваючи на лікуванні. Неодноразово прихожани збирали допомогу для жителів сходу України та військових на передову.

Храм опікувався не тільки військовими. В рамках єпархії постійно збиралися кошти для онкохворих, дітей-сиріт, сліпих та інших незахищених верств населення. Щорічно молодіжний актив храму проводив турніри по футзалу для зібрання коштів онкохворим дітям.

Але найважливіше те, що багато людей в храмі зустрілися з Богом, брали участь в церковних таїнствах, очищали свої душі покаянням та ставали на шлях спасіння душі. Люди приводили або приносили до храму дітей, які причащалися Святих Христових Тайн.
Однак останній час на священика та прихожан злі язики почали зводити наклепи та звинувачення у непатріотизмі. На жаль, державна політика, направлена проти Української Православної Церкви лише сприяла цьому. А прийняття відповідних законів обмежило конституційні права прихожан. В день віддання Богоявлення в храмі була відслужена Божественна літургія, а вечором – акафіст преподобному Агапіту Печерському. Прихожани плакали, бо відчували серцем щось недобре.

З 30 січня цього року настоятелю та прихожанам було обмежено доступ до храму. Страшно звучить: люди, які своїм здоров’ям, коштами, трудами все робили для слави Божої, своєї Батьківщини і свого народу були позбавлені найдорожчого – свого храму, в будівництво якого вкладали всю душу. Але церковна громада залишилася вірною Святій Українській Православній Церкві, в якій знаходилася від дня заснування храму. Чомусь у цей момент пригадалися слова Євангелія, сказані Христом до юдеїв: «Єрусалим, Єрусалим, що побивав пророків і каменував посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як пташка збирає пташенят своїх під крила, і ви не захотіли! Ось залишається вам дім ваш пустий» (Мф. 23, 37-38). Страшно, але ті, для кого покровительство преподобного Агапіта Печерського було необхідним, не захотіли цього покровительства. Не нам судити, хто що міг зробити, але не зробив, щоб не сталося такого. Не нам. Все це віддаємо на суд Божий.

Прихожани були в розпачі. Вони ніколи не могли подумати, що в нашій державі дійде до такого. Дехто говорив, що на дворі не 2019, а 1919 рік. Люди плакали, бо не знали, куди їм далі йти і де молитися. Розпач змінювався на гнів. Але потім була й втіха від того, що ми залишилися, хоч без храму, але з Господом, у лоні нашої Святої Церкви. А якщо ми з Христом, то й Христос з нами.

Настоятель храму преподобного Агапіта Печерського
в Рівненському військовому госпіталі
протоієрей Вадим Петровський

Читайте також