Чому ті, хто вважають себе православними, захоплюють храми УПЦ

Загарбники храмів УПЦ вважають себе православними

Православна Україна щодня стрясається від новин про захопленнях храмів. «Зрізали замки», «вигнали священика», «зламали двері» – ці заголовки ЗМІ стали буденністю.

Ініціаторами всіх цих безчинств майже завжди стають представники місцевої влади, розкольники з ПЦУ і місцева «інтелігенція». Люди, за великим рахунком, не церковні. Тому коли вони захоплюють храм і трощать все, до чого можуть дотягнутися, ми тільки розводимо руками. Що тут скажеш: язичники є язичники, і для них нічого святого немає.

Однак буває і так, що в ПЦУ вирішує перейти сама громада храму. Буває, і разом зі священиком. Причому практично у всіх випадках люди, які вирішили змінити юрисдикцію, поводяться максимально агресивно по відношенню до Церкви, вірними чадами якої вони були ще кілька днів тому.

Днями в селі Махнівка Козятинського району Вінницької області прихильники ПЦУ під час молебню за мир почали кричати «Ганьба!», а потім їхній представник, «священнослужитель» Віктор Боднар, спробував напасти на владику Варсонофія.

Скажете, що ці люди ніякого відношення до УПЦ не мають, і будете праві. Але вони ж носять на собі хрести і ряси, ходять в храм, моляться... До Церкви, до Христа вони мають відношення? Судячи зі справ – ні, судячи з переконань – так. Принаймні, вважають-то вони себе християнами.

А ось приклад вже з надр, так би мовити, нашої Церкви. У Козятині тієї ж Вінницької єпархії під час зустрічі архієпископа Варсонофія одна з присутніх жінок кілька разів прибирала орлець з кафедри. Інші жінки кричали «Ганьба!». Все це відбувалося безпосередньо в храмі під час богослужіння.

Виникають запитання. Хіба українці – не глибоко православні люди? Хіба православні люди можуть кричати «Ганьба!» під час співу «Царю Небесний»? Хіба може Церква не об'єднувати країну, а розділяти? По факту, ми маємо справу з низкою стереотипів, які довгий час культивувалися в церковному середовищі і поступово перейшли в нецерковне. Через них людина, яка не має ніякого відношення до Церкви, вважає себе вправі вирішувати церковні питання.

Розібравшись з цими стереотипами, допоможе зрозуміти, чому відбуваються всі ці беззаконня, і що в цій ситуації робити нам, православним християнам.

Стереотип 1: Українці особливо релігійні

Багато років вустами церковних проповідників в маси просували думку, що український народ особливо богобоязливий і відрізняється високим рівнем віри. Небезпека цього стереотипу в тому, що люди, які його сповідують (свідомо чи підсвідомо), вважають, ніби саме народ має право вирішувати найбільш важливі церковні питання. Національність ототожнюють з релігійністю. Раз українець – значить, віруючий. І ніхто навіть не намагався перевірити істинність даного переконання.

Другий істотний момент в тому, що у нас релігійність ототожнюють з Православ'ям. Тому вважається, що раз українці релігійні – значить, вони і православні. Але це далеко не так.

Згідно з опитуванням 2011 року, людьми релігійними себе вважають майже 70% українців. З цієї кількості до Православ'я себе відносять приблизно 68%, до греко-католиків в цілому – близько 8%, 7% вважають себе християнами, а 13% не віднесли себе до жодної конфесії чи релігії, однак заявили, що є віруючими.

Нескладно підрахувати, що із загальної кількості жителів України з усіма натяжками до Православної Церкви можна віднести від сили 45-50%. Погодьтеся, не те число, на яке ми розраховуємо, коли говоримо про «глибоку православність» українців.

Хіба православні люди можуть кричати «Ганьба!» під час співу «Царю Небесний»?

Крім того, нічого подібного до того, що відбувається нині в Україні, просто не може бути в православній країні. Десятиліття гонінь на Православну Церкву з боку уніатів і католиків, знищення комуністами Церкви в ХХ столітті і т. д. – все це, зауважте, що відбувалося на територіях, де живуть «православні» або просто «релігійні» люди.

Так само, як сьогодні, майже всі церковні безчинства відбуваються на заході країни, де більшість наших співгромадян вважають себе або православними, або представниками інших християнських конфесій. І справді, у храмах Рівненщини чи того ж Поділля людей більше, ніж на Київщині чи Херсонщині. Але як бачимо, відвідування храму ще не означає глибокої віри. Звичка, традиція, «всі йдуть, і я йду» – це ж іще не християнство. Християнство – це любов до Бога і людей, любов до ближніх і ворогів. Христос говорив, що ознака віри – це наявність любові, а не наявність храму.

Тому не треба підкреслювати, що Україна – країна православна, а українці більш церковні, ніж інші народи.

Стереотип 2: завдання Церкви – об'єднати країну

Другий стереотип, який часто застосовують ті, хто створював ПЦУ, полягає в тому, що завдання Церкви-об'єднати країну. При цьому мова йде не про духовну єдність, а виключно про політичну. І вони впевнені, що УПЦ цю функцію не виконує, а значить, її треба скасувати, замінити, заборонити або знищити.

Але якщо ми говоримо про єднання всіх в єдиному Тілі Христовому, то Церква об'єднує всіх вірян із усіма вірянами – євреїв та українців, росіян і грузинів, сербів і турків. У Христі немає «елліна і іудея, немає раба і вільного, немає чоловічої статі і жіночої». Тому, застосовувати єдність у Христі в якості політичного інструменту – справа дуже невдячна.

Місія Церкви Христової не полягає в тому, щоб зміцнити державні кордони і зібрати під скіпетром царя (нехай навіть православного) різні народи землі. Церква збирає всіх тільки під панування Царя Небесного.

Так, давньоруські племена дулібів, сарматів, древлян, полян та інших змогли об'єднатися і створити могутню державу Київську Русь. Так, це сталося після того, як князь Володимир прийняв православне хрещення в Константинополі. Так, Церква консолідувала народ, не давала йому сповзти в безодню міжусобних воєн, але… Але все це лише побічні ефекти від головної місії Церкви, яка і тоді, і зараз полягала в проповіді Євангелія та звіщення Царства Небесного.

Ми ж, підкреслюючи роль Церкви в створенні Давньоруської держави, впадаємо в звичайну логічну помилку: «після цього – значить, через це» (лат. post hoc ergo propter hoc). Ми чомусь вважаємо, що якщо об'єднання язичницьких слов'янських племен в єдину державу відбулося після Хрещення, значить, Володимир хрестив Русь саме для того, щоб об'єднати свій народ.

Місія Церкви Христової не полягає в тому, щоб зміцнити державні кордони і зібрати під скіпетром царя (нехай навіть православного) різні народи землі.

Ні, князь Володимир хрестився тому, що хотів спасти свою безсмертну душу, і підданим своїм він запропонував Хрещення з цієї ж причини. Ніде, на жодній сторінці давньоруських літописів ми не знайдемо жодного рядка про те, що Хрещення було спровоковане бажанням князя Володимира влитися в «сім'ю європейських народів» або створити потужну європейську державу.

Більше того, якби Хрещення було тільки формальним і диктувалося політичною доцільністю, воно б ніяк не вплинуло на моральне життя князя. Однак ми бачимо, що після хрещальної купелі Володимир відпустив своїх наложниць і жив тільки з однією дружиною Анною, на деякий час скасував смертну кару, допомагав нужденним, окормляв жебраків і часто влаштовував благодійні обіди.

Погодьтеся, така поведінка нічого спільного з формальним хрещенням не має. Саме тому в тропарі рівноапостольному князю Володимиру сказано, що він, бажаючи знайти «безцінний бісер – Христа», виконав слова Священного Писання: «будете шукати Мене, і знайдете, коли шукатимете Мене всім серцем вашим» (Єр. 29, 13). Він шукав Христа, а не Європу.

Тож ще раз повторимо – головне завдання Церкви в тому, щоб дати людині можливість спілкування з Богом, допомогти їй осягнути Істину і сприяти досягненню тих духовних ідеалів, про які говорить Євангеліє. Не треба робити з Церкви інструмент політичного впливу або консолідації народу. Церква, за словами Блаженнішого Митрополита Онуфрія, збирає людей не навколо якогось політика, а навколо Христа.

Стереотип 3: Хрещений – значить, воцерковлений

Наші співвітчизники дуже часто вважають себе християнами на підставі того, що вони «вірять в Бога». Ця ефемерна і смутна віра дає їм право вирішувати долю храму і Церкви в цілому. І ця ж «віра» не суперечить агресивній поведінці і злості, які вони виділяють навколо себе.

Насправді в більшості випадків ні того, що таке віра, ні того, в якого саме Бога вірять, ці люди не знають. Їхня віра, в кращому випадку, проявляє себе під час коротеньких молитв у важкі хвилини життя і під час щорічних походів під стіни храму для освячення пасок. До цього ще можна додати купання в ополонці на Богоявлення і спів колядок на Різдво. Про наш народ можна сказати ті самі слова, які сказав Лєсков про російський народ: «Наш народ хрещений, але не освічений».

Сумно, але за минулі сто з гаком років ситуація в кращу сторону не змінилася ніяк, тільки в гіршу. Ми не можемо і не повинні говорити, що Україна сьогодні – це православна країна. Так, 80% її жителів вважають себе віруючими, але віра ця формальна і практично ніяк не впливає на життя.

Українці часто вважають себе християнами на підставі того, що «вірять в Бога», і впевнені, що на підставі цього мають право вирішувати долю храму і Церкви в цілому.

Зрозуміло, що проблема релігійного просвітництва населення – це не проблема одного року або навіть десяти років. Але вже зараз ми можемо і повинні робити певні речі, щоб по можливості хоча б трохи змінити ситуацію в майбутньому. І це стосується не тільки духовенства, а й простих мирян.

А то у нас як виходить? Всі претензії про те, що народ не розуміє своєї віри, що народ поступово відходить від Церкви, а суспільство секуляризується, пред'являють виключно священству. Самі «віруючі» (тобто ті, хто вважає себе такими) найчастіше пояснюють своє «нерозуміння» гранично просто – «нас ніхто не вчив». Погодьтеся, що сьогодні, особливо сьогодні, це не аргумент, оскільки при бажанні можна навчитися практично всього. Тому обов'язки з просвіти повинні лягати як на духовенство, так і на тих, хто вважає себе віруючими.

Стереотип 4: Церква – це бюро ритуальних послуг

Ще один стереотип, якому багато років не надавали належного значення і в якому можна дорікнути чи не кожного православного священика, випливає з попереднього. Він полягає в тому, що раз людина хрещена, її можна допускати до будь-яких таїнств Церкви.

Наше духовенство відспівує померлих, вінчає людей і хрестить їхніх дітей практично без розбору – головне, щоб був хрещений. А потім дивуються, коли ті ж самі люди приходять, щоб вирішити долю храму. Адже вони впевнені у своїй церковності: батюшка ж їх похрестив, обвінчав, освятив, окропив.

Проблема в тому, що навіть похрестившись, в більшості випадків, ці люди християнами не стали. Тому і поводяться, як язичники. Тому і замки ріжуть, і на єпископів з кулаками кидаються. Не християни вони просто.

Церква – це Тіло Христове, а Тіло це включає в себе не всіх без розбору. В Євангелії ми читаємо, як Христос навчав апостолів викривати несправедливість: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і йому викажи між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося всяке слово; якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар» (Мф. 18, 15-17).

З цих слів цілком очевидно, що крім Церкви, існують ще «язичники і митарі». Під цими двома категоріями людей можна розуміти нехрещених (язичників) або хрещених, але не воцерковлених (митарів). Це означає, що Церква не повинна надавати свої «послуги» кожному, хто цього потребує. Вона – не бюро ритуальних послуг.

Немусульмани не звертаються з проханням про молитву до імама, неіудеї не просять рабина про вінчання і т. д. Тоді чому ті люди, які в глибокому дитинстві були хрещені і з тих пір ніколи не зверталися до Церкви, вже за самим фактом свого хрещення мають право чогось від неї вимагати? Тим більше коли мова йде про нехристиян або християн інших конфесій.

І що найцікавіше, така ситуація дійсна тільки для Православної Церкви: ніхто не чув про скандали з приводу того, що католицький священик відмовився відспівати православного християнина. А ось якщо православний батюшка не відспіває неважливо кого, може вибухнути справжня буря.

Подобається комусь чи ні, нам, православним християнам, давно пора усвідомити те, про що писав у «Катехизмі» (книга про основи православної віри, яку пропонують для вивчення всім новоначальним християнам) митрополит Філарет (Дроздов): «Церква є від Бога встановлене товариство людей, з'єднаних православною вірою, Законом Божим, священноначаллям і Таїнствами».

Ніхто не чув про скандали з приводу того, що католицький священик відмовився відспівати православного християнина.

Святитель Христовий вважає, що кожен християнин повинен «благоговійно шанувати істинну Церкву Христову і коритися її вченням і заповідям з упевненістю, що в ній перебуває, спасительно діє, вчить і управляє благодать, яка проливається від Єдиного Вічного Голови її, Господа Іісуса Христа».

Більше того, він підкреслює: «для того, щоб виконати обов'язок покори Церкві, потрібно знати, чого вона вимагає від своїх чад. Це можна дізнатися з Писання, з правил святих апостолів, святих Вселенських і Помісних Соборів, святих отців і їхніх церковних уставів».

Ось критерії, які можуть повідомити, наскільки та чи інша людина відповідає умовам християнської віри. Складно? Звичайно. Але тільки для тих, кому Церква не потрібна зовсім, для кого Хрещення – лише обряд і «щоб дитина не плакала», вінчання – тому що «красиво», а відспівування – «щоб було як у людей». Церква з'єднує людей зі Христом, а не служить для обрамлення урочистих або сумних подій.

Звичайно, якщо священик вимагатиме від парафіян дотримання певних умов, то і вони мають право вимагати від нього того ж. Але тоді і списки парафіян будуть, і люди в храмі будуть, і скандалів ніяких, як і захоплень храмів, не буде. Вирішувати нам.

Що вже сьогодні може і повинен робити священик

• Побожно, зі страхом Божим і увагою, неквапливо і чітко здійснювати літургію та інші таїнства. Це – головна справа, від якої залежить абсолютно все. Адже нічого важливішого за літургію в житті Церкви бути не може.
• Молитися. І не просто молитися, а бути прикладом молитви. Це не означає, що йому треба робити все, щоб його молитва була якось помічена людьми. Ні, йому треба робити все, щоб його молитва була помічена Богом.
• Читати і вивчати Святе Письмо. Тим більше, у священицькій присязі кожен пастир нашої Церкви обіцяв, що займатиметься цим щодня.
• Неквапливо і уважно сповідувати своїх парафіян, по можливості приділяючи їм стільки часу, скільки потрібно.
• Обов'язково проводити катехізичні бесіди з тими, хто бажає хреститися або хрестити дітей. Під час цих бесід потрібно підкреслювати важливість практичного підходу до релігії. Також потрібно акцентувати увагу на вивченні основ православної віри, підкреслювати необхідність участі в таїнствах Церкви, в першу чергу в таїнстві Сповіді і Причастя.
• Проводити позабогослужбову роботу з парафіянами, яка може включати індивідуальні бесіди, лекції, паломницькі поїздки і т. д. Це дійсно важливо робити.
• Вивчати історію Церкви і отців Церкви, цікавитися класичним і сучасним богослов'ям. Іншими словами, постійно самоосвічуватися.

  Що сьогодні можуть і повинні робити миряни

  По суті, майже те ж саме, що і священики, а саме:

• благоговійно і зі страхом Божим відвідувати храм для участі в Божественній літургії.
• брати участь в таїнствах Церкви, а особливо в таїнствах Святого Причастя і Сповіді.
• Молитися.
• Читати і вивчати Святе Письмо.
• Вивчати основи православної віри, читати отців Церкви. Постійно духовно самоосвічуватися.

Ясна річ, що і священики, і миряни, крім усього перерахованого вище, повинні ще бути зразками моральної поведінки, яка повинна виключати пияцтво, куріння, лайку, блуд і т. п.

Кожен із нас, православних християн, повинен зрозуміти одну просту істину – віра сьогодні вимагає від нас зусиль. Втім, ці зусилля були потрібні завжди – досить згадати слова Христа: «Царство Небесне силою береться». І ось цю силу нам і потрібно шукати, щоб бути християнами.

Підводячи підсумки, можна сказати, що в сьогоднішній ситуації великою мірою винні ми самі – і духовенство, і миряни. І не тільки тому, що погано молимося, недбало служимо і відвідуємо літургію, але й тому, що багато років підтримували всі ті стереотипи, про які ми писали вище.

Сільський священик несерйозно ставився до своїх пастирських обов'язків і замість пастиря ставав требовиконавцем, який відспівував і хрестив усіх підряд, бо так менше проблем і більше пожертвувань. Ну, а миряни не особливо дбали про те, щоб серйозно ставитися до своєї віри, адже незалежно від цього і відспівають, і похрестять.

Сьогодні ситуація стрімко змінюється, і священику знову треба стати пастирем, а мирянину – парафіянином.

Ось як описує Господь Іісус Христос ідеальні взаємини пастиря і пастви: «Пастир добрий кладе життя за вівці... і вівці голос його чують, і свої вівці гукає по імені, і вижене їх, і коли свої вівці утримає, перед ними ходить: і вівці за ним йдуть, як почують голос його за чужим же не йдуть, але біжать від нього, бо не знають чужого голосу» (Євангеліє від Іоанна 10 глава). Священик повинен знати своїх парафіян і ходити перед ними (тобто вести їх до Бога), а вони, парафіяни, повинні знати свого священика і бігти від інших. Тоді і захоплень не буде, тому що, як сказав наш Блаженніший, «наші віряни в своїх храмах замки не зрізають».

Читайте також