Церковь абсурда всё равно не станет Церковью Христовой
Александрийская и Элладские Церкви признали ПЦУ. Фото:РИА
Отвечаю всем и сразу: не изменил. И, будьте уверены, не изменю.Ведь, что такое, по сути, ПЦУ? Объясняю, что называется, на пальцах. Возьмите два литературных произведения. Известных, признанных, абсолютно непохожих и совершенно несовместимых. К примеру драму и поэму возьмите. «Лісову пісню» Леси Украинки и «Москва-Петушки» Венедикта Ерофеева. И совместите их. Смешайте главы, предложения и фразы. Чтобы повествование не потеряло связности, но полностью утратило смысл. Так смешайте, чтобы Водяной рассказывал Тому що греблі рве, про то, что «вымя есть, а хересу нет», чтобы отвергнутая Мавка восклицала: «о, паршивый сфинкс!», а замерзающий в финале Лукаш произносил: «с тех пор я не приходил в сознание и никогда не приду».
Что у вас выйдет? Абсурд выйдет. Издевательство над текстом и над читателем.Вот так и ПЦУ. Возьмите веру и политику. И смешайте. Так смешайте, чтобы не было понятно, где начинается одно и заканчивается другое. Чтобы Заповеди соседствовали с лозунгами, чтобы выходцы из райкомов комсомола решали к какой юрисдикции должен относиться храм, в который они не ходят, чтобы с амвона звучало «рабів до раю не пускають», а пастыри воспитывали в пасомых исключительно ненависть. Чтобы Томос из рук Вселенского патриарха получала структура, построенная глубоко советскими людьми из церковно-фольклорной эстетики, национализма и предрассудков. Чтобы в евхаристическое общение принимали не из братской любви и единства веры, а под давлением Госдепа.Что выйдет в итоге? Постмодернистская автокефалия выйдет. Церковь абсурда. Издевательство над верой и над верующими.
И пусть её признают хоть Поместные Церкви, хоть Папа Римский, хоть император Японии.
Церковь абсурда всё равно не станет Церковью Христовой.
Читайте також
Різдво чи день програміста: про віру, вибір і відповідальність
7 січня для багатьох — не просто дата в календарі, а питання віри й особистого вибору. Спроба надати цьому дню новий зміст змушує замислитися, без чого людині справді важко жити.
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.