Як не захлинутися супом із нечистот

Щоб Бог був із нами, нам треба бути з Ним. Фото: krot.info

Уважно подивіться на обличчя тих людей, які будують на землі новий світовий порядок. Загляньте в очі тим, хто бореться із Церквою Христовою. Невже ви не бачите, що там уже не лишилося нічого людського? Тільки розкрита, глибока темрява провалля над безоднею пекла.

Те, що сьогодні відбувається в нашому світі, нагадує мені епізод автобіографічної книги Анатолія Тихоновича Марченка (1986) «Мої свідчення».

«Супчик» з лайна

«В іншій камері був зовсім тихий божевільний, нікого не чіпав. Він тримався навіть з якоюсь особливою гідністю, на всіх дивився зверхньо. А його чудасії полягали в тому, що всю їжу у своїй мисці він розбавляв вмістом параші. Принесуть обід чи вечерю, кожен бере свою миску, сідає їсти. А він у цей час підходить до параші, відкриває її, черпає собі в миску і починає ретельно розмішувати. Мало того, обійде всіх у камері і наполегливо вмовляє:

– Ти спробуй, мені мама в дитинстві таку кашу варила, дуже смачно!

Пхає під ніс свою миску – а люди в цей час їдять. Потім він сідає за загальний стіл і починає їсти, забувши про "гідність", чмокає, прицмокує, весь вивозиться у своїй "маминій каші". Після обіду наливає в миску води, обполіскує та воду випиває». (Глава «Душевнохворі»).

Щось подібне відбувається зараз у всьому світі. Людям пропонують спробувати «мамину кашу», де блюзнірство, збочення, гріх, всякого роду гидота і розпуста перемішані в одній тарілці. А тих, хто й далі впиратиметься і відмовлятиметься слухати «маму», почнуть годувати насильно через зонд. Або ж доведуть голодом до такого ступеня розпачу та божевілля, до яких дійшли співкамерники Анатолія Мадьяр та Воркута (там же, глава «Камера № 79»). З етичних міркувань я не описуватиму цей страшний епізод.

Як жити?

Як же жити у такому світі? Дурнем, якого злі клоуни смішитимуть, як Піноккіо на «острові Розваг», доки він повністю оскотиниться? Але розумним жити в такому світі ще більша мука. Адже все бачиш, усе розумієш, а нічого не можеш зробити. До того ж розумного його розум вестиме туди, куди дурня поведе його дурість.

Наш розум такий самий брехун, як і брехливий світ навколо нас. Його треба постійно годувати проблемами, як дитину цукерками, а це дуже шкідливо. Для бою потрібна голова, а для перемоги – серце. Вихід один – піти до Небесної пошти і надіслати свій розум Христові в обмін на мудрість і довготерпіння. Але, що дуже важливо, не забути замовити домашню доставку. Її здійснює пані Тиша.

Пані Тиша

Ця вишукана красуня, як солодка ранкова роса серед польових літніх лук, відвідує людину тоді, коли вона перебуває на самоті, при глибокому молитовному мовчанні розуму та серця. З її приходом з душі випаровується всяке занепокоєння. Пані Тиша з ніжною усмішкою накидає на подвижника плащ доброго спокою, в якому дихає невимовна радість Духа Святого. Такий стан людина ніколи не забуде і захоче подвизатися знову і знову в смиренній молитві й покаянні, щоб знайти його назавжди.

Пані Тиша дружить тільки з добрим і уважним серцем. Молитовник, який не відчуває своїх помислів і не зберігає своєї душі, позбавляється такої честі.

Прийняв помисел гордості – під ногами розкривається пекло, засудив – молитва втекла далеко за обрій, зненавидів – серце перетворилося на чорну головню. Царство земне – сфера свавілля. Мирські помисли – кукіль, що насівається в душу дияволом. Помисел – насіння пекла. Злий вчинок – його плід.

Мадам Метушня та її собачка

До безтурботних і недбайливих приходить мадам Метушня зі своєю нескінченною і безглуздою багатотурботністю. Нерідко вона бере з собою і улюблену собачку на ім'я Нудьга. Ця вибаглива і примхлива тварина вимагає, щоб її безперервно розважали. Нудьзі потрібно, щоб наш розум був весь час чимось зайнятий.

Мадам Метушня – це ходяче нещастя, розумова гнойова муха. Її нюх постійно зайнятий пошуками бруду. І дивна річ, той, хто потоваришував із Метушнею, навіть серед натовпу народу завжди зайнятий лише самим собою та своїми думками. А той, хто зумів заслужити дружбу Тиші, навіть перебуваючи на самоті, залучає благодать не лише у своє серце, а й у серця тих, хто з ним пов'язаний нитками молитовно-духовної спорідненості.

Відстань у духовному світі вимірюється не кілометрами, а зовсім іншими одиницями виміру. Можна бути поруч із душею Старця, перебуваючи від нього за тисячі кілометрів, а можна, навіть будучи за метр від нього, перебувати нескінченно далеко. Вогонь священної безмовності в тихості Богозоріння передається від серця до серця через Духа Святого, який «скрізь є і все сповнює».

Миротворчість

Ніхто й ніколи не зможе допомогти іншому, якщо сам перебуває у постійному хвилюванні та занепокоєнні. Така людина тільки посилюватиме страхи та тривоги. Миротворцем стає той, хто сам умиротворений, у кого в душі живе мир Божий, що «перевершує всякий розум» (Флп.4: 7) і все земне. Такі люди несуть у собі велике умиротворення, виточуючи у світ мирність свого благодатного духу.

Серце служить для спілкування з Б огом, а голова для суперечок із людьми. Усі помилки ми робимо за допомогою голови, а правильні рішення отримуємо лише в серці. У світі тому так багато горя і бід, що розумних і тямущих на кожному розі по сотні, а добрих і чесних не знайдеш і вдень із вогнем. Краще носити в серці людинолюбного Христа, ніж у голові порожню вченість, що складається з гордого багатознання та злості. Гірше немає, коли голова пухне від непотрібних думок, а серце бідне на доброту та співчуття.

Плоди метушні

Чому ж так рідко Тиша знаходить у нашому серці притулок і чому так багато друзів у Метушні? Чи не в ній причина багатьох наших бід? Чи не ця зла пані говорить устами тих, хто виставляє себе праведниками і знавцями Святого Письма, навіть не намагаючись здобути Христа у своєму серці? Чи не її учні перетворили духовну освіту, засновану на живому досвіді, на богословську науку, засновану на читанні книг та слуханні лекцій? Чи не її послушники, виставляючи себе духовними вождями і не маючи совісті, злісно нападають на мовчазних і лагідних, що смиренно зберігають святе світло живої істини у своїх душах? Чи не вона вчить прив'язуватися до чинів та посад, не даючи можливості душі предстояти перед Богом?

У давні часи, коли пані Тиша жила в духовних обителях, то й ченці в них ставали преподобними. І миряни, наслідуючи їх, намагалися утримати у своїх душах тишу та святість життя. Але настав час, і організатори земних доль більше полюбили Метушню. Вони вирішили, що для набуття святості достатньо більше читати і співати, ніж молитися, а також будувати і перебудовувати будівлі, назвавши це послухом для спасіння. Так молитовні подвиги канули у вічність, а у мирян зникло бажання ставати ченцями. Тому що обителі перестали народжувати преподобних, та й різниця між мирянином та ченцем почала поступово зникати.

Чому світ занурюється у пітьму

Зі зникненням святості гасне і світильник спасіння. Метушня здатна тільки на те, щоб народжувати блукаючи вогні земної мудрості, які замість того, щоб вести людей на Небо, вирішують незліченні турботи, пов'язані з улаштуванням «земного царства».

Для тимчасових тіней цього царства не потрібні святі, які носять у серці Бога. Йому потрібні бездушні законники, виконавці та будівельники, які вирішують «військово-політичні завдання Церкви». Однак саме в смутні лихоліття відчувається особлива потреба у святих подвижниках і молитовниках.

Наша віра стає пустоцвітом і вироджується у формальну релігію, коли християни, починаючи з самих верхів і закінчуючи простими парафіянами, перестають вести внутрішнє молитовне життя і не зрікаються свого егоїзму і свавілля.

Святе Причастя призначене для зміцнення християнських душ, які приходять до каяття, борються за своє спасіння і знемагають у цій нерівній боротьбі зі злом. Для інших, хто причащається формально, хто б вони не були, святе Таїнство служить засудженням.

Шляхи спасіння

Формальна релігія може народити лише закоріненого егоїста. Плід істинного християнства – досконала особистість у Христі з перетвореною душею та освячена у благодаті Святої Трійці. Богослови і книжники, що закостеніли у своїй невірі, намагаються побудувати «царство Боже» на землі, забувши про те, що Христос «не від світу цього». Щоб потрапити до Його Царства, потрібно не притягувати Бога «за бороду» до землі, а самому розривати свої зв'язки з земним царством, тлінним і минущим.

Чим глибше ми закопуємось у цей світ, сподіваючись побудувати в ньому надійний фундамент церковного благополуччя, тим більше ми підкопуємо основи самої Церкви на землі.

Земне царство поділяє людей, а небесне – з'єднує. Тому тут, у цьому тлінному світі, ті, що живуть злістю, стають синами пітьми і гонителями, а ті, хто має любов, стають синами світла і гнаними. Щоб у життя земної Церкви знову повернулася Тиша, треба спочатку запросити її у свої душі. А щоб вона залишилася там назавжди, треба вигнати звідти Метушню. Щоб Бог був із нами, нам треба бути з Ним.

А для цього у нас лише одна дорога – покаяння.

Читайте також