Віра – не шашка для видовищного бою
Суперечки про віру в соцмережах дедалі частіше схожі на бої без правил. Запитуємо святого, який шістнадцять століть тому знав, як говорити з тими, кому потрібен лише бійцівський полігон.
Під новиною про черговий відібраний храм УПЦ за годину набирається кілька сотень різних коментарів. Під іншими дописами хтось з іновірців вимагає «довести» Трійцю в трьох реченнях. Хтось відверто глумиться зі священників. Хтось цитує святих отців зі знаками оклику, часом навіть не звернувшись до першоджерела. На сімейному святі дядько, який у храмі не був від дня свого Хрещення, між салатом і черговою чаркою горілки раптом заводить розмову про те, «що там ви собі понавигадували в Церкві». А блогери збирають перегляди на роликах з гучними назвами на кшталт «Священник не зміг відповісти».
Ми опиняємося перед неприємним вибором. Можна ввязатися в перепалку й через годину виявити, що злимося, сиплемо шпильками й уже не пам’ятаємо, задля чого почали розмову. Можна промовчати й потім увесь вечір картати себе за боягузтво. Обидва шляхи здаються поразкою.
Щоб знайти «золоту середину» в богословській полеміці, подумки перенесімося до Константинополя 380 року. У столиці, де вже майже всі храми були в руках аріан, невелика православна громада збирається навколо свого пастиря – святителя Григорія, якого Церква пізніше назве Богословом. Увечері при світлі лампади він готує слово проти євномian – людей, які перетворили розмову про Бога на вуличне змагання. Ми приходимо до нього з запитаннями, знайомими кожному, хто хоч раз відкривав коментарі під церковними дописами.
Блогери як видовищні борці
– Владико, чому будь-яка розмова про віру зараз закінчується конфліктом? Таке враження, що люди приходять не вислухати опонента, а перемогти в словесному бою.
Святитель Григорій відкладає рукопис, гірко всміхається й відповідає так, ніби сам щойно читав стрічку новин:
– Бо є, справді є люди, у яких від наших промов свербить і слух, і язик, і навіть, як бачу, руки. Вони подібні до видовищних борців, які показують не ту боротьбу, що веде до перемоги за законами ратоборства, а ту, що привертає погляди необізнаних і здобуває в них схвалення.
Він помовчав і потім іронічно додав:
– І словами вони люблять гратися, як шашками.
Точніше не скажеш. Суперечнику в коментарях потрібна публіка для самоствердження. Переконати співрозмовника він часто й не сподівається, зате розраховує зібрати схвалення підписників, які в богослов’ї розбираються не краще за нього самого. Віра для нього – дошка з шашками, а святі речі – то чергова фігура, яку можна ефектно «з’їсти» після вдалого ходу.
Коли, перед ким і скільки проповідувати
– Що ж нам робити? Мовчати? Тоді виходить, що ми соромимося своєї віри.
Владика хитає головою й підіймає палець угору, ніби застерігаючи від нашої помилки:
– Душешкідливо богословствувати безперестанку. Лихо не в богословствуванні, а в невчасності, в недотриманні міри. Навіть мед, якщо прийняти його надміру й до пересичення, викликає блювання.
І додає:
– Можна любомудрствувати не завжди, не перед кожним і не про все, але слід знати: коли, перед ким і скільки.
Самі розмови про Бога святитель заохочує. Він лише не велить годувати медом того, хто вже об’ївся, і робити це недоречно. Розмова про Трійцю між святковими тостами за столом – саме такий мед. Проповідь про Божий Суд людині, яка щойно втратила сина, яким би грішником той не був, – теж отрута. Навіть найправильніші слова, сказані невчасно, викликають у слухача відторгнення.
– А перед ким же можна проповідувати, владико?
– Перед тими, які займаються цим ретельно, а не поряд з іншими, що говорять про Бога після кінських перегонів, видовищ і пісень, після задоволення шлунка й того, що гірше за шлунок; бо для останніх забава посперечатися про такі предмети й відзначитися тонкістю заперечень.
Перегони сьогодні змінилися серіалами й футболом, але людина лишилася тією самою. Для одного розмова про Бога – питання життя і долі, для іншого – розвага між двома іншими розвагами. Вміння розрізняти ці два стани – цінна навичка.
Брати, які поводяться не по-братськи
– Владико, а якщо співрозмовник прийшов лише сперечатися й не піде, доки не почує відповіді, що йому підходить?
Архіпастир відповідає жорстко:
– Не біжімо далі за мету, як гарячі й нестримні коні, скинувши з себе вершника – розум, і відкинувши добру вуздечку – благоговіння.
Противники святителя були дуже підкованими богословськи. Євномій учив, що сутність Бога можна вичерпати одним визначенням. Він запевняв, що знає Божественну сутність так само добре, як самого себе. Якщо таємницю можна вкласти у формулу, її можна вигукувати на площі. Святитель нагадує, що Бог більший за будь-яке визначення, і говорити про Нього можна лише з благоговінням.
При цьому він не відмежовується від опонентів. Можна й далі триматися своїх переконань, не перетворюючи співрозмовника на ворога. Навіть найагресивнішому суперечнику можна відповісти без злоби або мовчки піти від розмови, не грюкаючи дверима.
Ми полишаємо святителя з несподіваним полегшенням. Виявляється, вигравати кожну суперечку в інтернеті не обов’язково, і соромитися мовчання там, де дискусія перетворилася на видовище, теж не треба. Важливо пам’ятати, про Кого і задля чого ми взагалі говоримо.
На порозі своєї келії владика Григорій проводжає нас останньою наукою:
– Якщо неможливо викорінити ворожнечу, то принаймні про таємниче будемо говорити таємниче, а про святе – свято.
Він кладе руку на плече й, помовчавши, додає:
– Пам’ятати про Бога для нас необхідніше, ніж дихати.
