ПЦУ тягне руки до Почаївської лаври: чи можна назвати їх «ближніми»?

Про це говорять усі останні заяви та дії влади. І об'єктивних причин для цього немає, це саме розправа. Але ми зараз про інше, про позицію людей, які називаються християнами.

Нещодавно священник Фанара в Європі о. Тарасій Петроняк закликав екзарха у Києві виступити на захист вірян УПЦ. У відповідь – тиша. 

Ні для кого не секрет, що між УПЦ та Фанаром із ПЦУ є конфлікт. І ослаблення УПЦ – на руку цим конфесіям. Але хіба не повинен християнин допомогти іншому християнину, який потрапив у біду? Хіба не цьому навчає Христос у другій Своїй заповіді: «Полюби свого ближнього як самого себе»?

Очевидно, відповідь треба шукати в притчі про доброго самарянина, де священник і Левит байдуже пройшли повз побиту і пограбовану людину. Для них він не був «ближнім», хоча формально і належав до їхньої релігійної та етнічної групи. Чи не це ми спостерігаємо і зараз щодо УПЦ?

Це, тільки в посиленому вигляді. Сьогоднішні священники та Левити з Христової притчі не просто не допомагають побитому. Вони з захопленням штовхають його ногами і вивертають кишені.

Про сотні «віджатих» кулаками парафій усі знають. Знають і про плани увійти до «віджатої» Києво-Печерської лаври. А у Тернополі один «священник» ПЦУ заявив, що Почаївську лавру в УПЦ теж треба відібрати, оскільки там «не дотримуються норм охорони архітектурної спадщини». Знаєте, в чому не дотримуються? Виявляється, у тому, що УПЦ у Почаєві збудувала для віруючих величезний Преображенський собор. І він, до речі, ніколи не стоїть порожнім.

Знаєте, можна довго говорити про патріотизм, махати прапором, але за це в Царство Небесне не беруть, беруть за дотримання заповідей Христа. Якщо людина керується «заповіддю» «падаючого – підштовхни», його шанси на Небо вкрай малі. А якщо це так, то чи може об'єднання таких людей бути Церквою?

Читайте також