РПЦ, УПЦ та війна: альтернативна історія

Руська Церква підтримала владу РФ, а не віруючих УПЦ. Фото: СПЖ

16 березня Синод РПЦ закликав міжнародну спільноту підняти свій голос на захист УПЦ. Цього ж дня патріарх Кирил у відеозверненні закликав перешкоджати закриттю Києво-Печерської лаври. І подібні слова зараз каже не лише патріарх. Є безліч протестних заяв про репресії української влади від ієрархів та священників РПЦ. І все це начебто правильно та логічно. Адже українська влада справді цинічно переслідує УПЦ. Ось тільки наскільки доречним є сьогодні заступництво від представників Руської Церкви, а, тим більше, влади РФ?

Давайте на хвилину пофантазуємо і уявімо те, що в науковій фантастиці називають «альтернативною історією».

РПЦ виступила проти війни в Україні

24 лютого 2022 року, одразу ж після вторгнення армії РФ в Україну, патріарх Кирил скликає позачергове засідання Синоду РПЦ, на якому було ухвалено заяву про неприпустимість воєнних дій проти братнього українського народу.

«Церква Христова вища за територіальні межі та міжусобні суперечки. Не можуть члени Православної Церкви вбивати один одного. Це суперечить вченню Христа, це руйнує єдність братів і сестер святої Русі. Ми поважаємо нашу владу, ми любимо свою батьківщину, але справжня наша вітчизна не тут – вона на небі. Ми, архієреї Руської Церкви, не благословляємо російський народ вести війну проти України. Закликаємо всіх воїнів, вірних нашій Церкві, не виконувати накази, які можуть призвести до жертв серед українського народу», – написали синодали у своєму зверненні. Наступного дня патріарх на проповіді у храмі Христа Спасителя закликав усіх солдатів, які опинилися на території України, повернутися додому.

«Я розумію, що кожному з вас загрожує суд, – сказав тоді Патріарх. – Але звертаюся до вас як до християн – у якийсь момент нам доводиться вибирати між служінням земним та небесним. І сьогодні цей момент настав. Безумовно, ми повинні підтримувати свою земну батьківщину, але лише до тих пір, поки ця підтримка не суперечить заповідям Христа. А Спаситель нам абсолютно ясно каже: "Не вбивай". Ми не повинні піднімати руку на свого ближнього, на свого православного брата. І тим більше, якщо він захищає свою країну, свою сім'ю».

Позиція ієрархії РПЦ призвела до різкого охолодження відносин Церкви з російською владою. Проти патріарха Кирила та членів Синоду було відкрито кримінальні справи за статтею про держзраду і дискредитацію армії РФ. Було розірвано договори оренди багатьох храмів і монастирів. Федеральні ЗМІ розв'язали справжнє цькування проти членів РПЦ, їх почали називати іноагентами та зрадниками. Водночас у храмах на службах різко зросла кількість парафіян. Церква несподівано придбала в суспільстві вагу і повагу.

Змінилося ставлення до Руської Церкви і в Україні. Радикали продовжували називати її «кремлівською», але переважна більшість українців висловлювала на адресу патріарха Кирила та архієреїв слова поваги і подяки. «Лише через позицію Руської Церкви я бачу якусь перспективу щодо нормалізації відносин наших народів», – у такому дусі висловлювалися українці у ЗМІ та соцмережах.

Що, якби...

Що було б, якби історія розвивалася у такому напрямку? Цілком ймовірно, що й війна протікала б зовсім по-іншому, і кількість жертв у ній була б набагато меншою з обох сторін. Найімовірніше, і ставлення до УПЦ в українському суспільстві було б зовсім іншим. Іншим було б і ставлення до Руської Церкви серед віруючих УПЦ. Адже багато хто з них сьогодні воює на фронті, багато хто втратив на війні своїх рідних і близьких. А багато хто ще втратить.

Цілком точно не було б Собору в Феофанії, збереглося поминання патріарха як «великого господина і отця» в храмах. Було б зовсім інше ставлення до РПЦ за кордоном. Замість репутації «слуги режиму», Руська Церква підтвердила свій авторитет істинної Христової Церкви-сповідниці, яка склалася ще за радянських часів жертвами тисяч новомучеників. Не було б санкцій проти патріарха Кирила, «парадів автокефалій» у Прибалтиці.

Чи стало б іншим ставлення української влади до УПЦ? Далеко не факт. Дуже багато вказує, що репресії держави щодо Української Православної Церкви розпочалися без жодної видимої причини. І, швидше за все, вони викликані замовленням ззовні на втягування України в «західну ойкумену». А УПЦ у цьому контексті – дуже серйозна перешкода, яку необхідно усунути.

Але питання у тому, що в «альтернативній історії» РПЦ мала б повне моральне право ставати на захист Української Православної Церкви. Те саме право, якого вона не має в історії реальної. Важко повірити, що у Москві не розуміють очевидного факту – будь-які спроби заступництва від РПЦ йдуть сьогодні Українській Православній Церкві лише на шкоду. Що вони сприймаються українським та міжнародним суспільством як захист Москвою «своєї» частини.

Чи хочуть в УПЦ заступництва російської влади та священства?

Проте, схоже, «медійне» священство РПЦ сприймає сьогодні ситуацію навколо УПЦ із часткою зловтіхи. Мовляв, українці перестали поминати свого «господина і отця», порушили канони, от і отримали справедливе покарання. Популярний священник, богослов і блогер Георгій Максимов пише: «Називаючи речі своїми іменами, зараз одна українська релігійна організація, яка не поминає патріарха, руками держави забирає Лавру в іншої української релігійної організації, яка не поминає патріарха. Намісник Лаври у своєму недавньому інтерв'ю заявив, що "не має нічого спільного із Московською патріархією"».

Ось тільки о. Георгій не розповів, чому так висловився намісник. В інтерв'ю СПЖ митрополит Павел сказав так: «Ми не погоджуємося з тим, що було в деяких моментах сказано предстоятелем РПЦ. Для патріарха всієї Русі мають бути однаково важливими і Україна, і Росія, і Білорусь. Якщо він Патріарх для всіх, то мав знайти інші слова, дати напуття і для українських воїнів, для українського народу».

Що ми тут бачимо? А бачимо тугу митрополита Павла за тією самою «альтернативною реальністю», в якій патріарх Кирил не став на бік армії РФ, не вигадував богослов'я про прощення гріхів на полі бою, а був отцем і патріархом для ВСІХ православних: і росіян, і українців. Усіх тих, про яких він колись скандував у Києві: «Росія, Україна, Білорусь – разом ми Свята Русь». На жаль, за влучним висловом одного зі священників, патріарх Кирил для українців перестав бути «отцем», він залишився лише «господином».

Наведемо ще одну цитату о. Георгія Максимова: «Ну і як, зберегли (Лавру – Ред.)? І хто допомагає вам її зберігати? Патріарх, якого ви припинили поминати, щоб догодити владі, яка вас виганяє! Ви від нього відвернулися, а він від вас – ні, і першим зі світових лідерів підніс голос у ваш захист і змусив інших на це хоч якось звернути увагу».

Що тут сказати? Є такий психологічний парадокс: чим аморальнішим ти зображуєш опонента, тим більше моральним виглядаєш у власних очах. У РПЦ чомусь переконані, що Собор у Феофанії – це боягузливий захід, який «зрадники» з УПЦ провели, щоби вислужитися перед владою. Що ж, мабуть, із такою позицією легше жити. Але вона не має нічого спільного із правдою. Просто українці усвідомили, який вибір зробили їхні православні брати. Вони лише констатували статус-кво.

І «альтернативний» патріарх Кирил своїм авторитетом справді міг би захистити УПЦ і Києво-Печерську лавру. Але «реальний» патріарх зробити цього неспроможний ніяк. Від його заступництва та заступництва його підлеглих УПЦ лише гірше.

17 березня московський священник Андрій Новіков процитував заяву Пєскова, що нападки на УПЦ лише «підтверджують правильність рішення про проведення спецоперації» та заявив про «священну мету» війни РФ в Україні.

За всієї поваги до священників РПЦ хочеться сказати їм – брати, ну дайте нам уже спокій, не треба нам допомагати нас добивати. Якщо ви вважаєте напад на Україну «священним» – це ваше право. Але ж віруючим УПЦ будь-яка подібна заява приносить лише новий біль і репресії. Невже це незрозуміло? Адже не робиться це росіянами спеціально?

***

Колись закінчиться війна в Україні, будуть підписані мирні домовленості. Колись примиряться українці та росіяни. Колись історики дадуть свою оцінку тому, що говорили та робили під час війни політики, а що – православні ієрархи. Ми не знаємо, як буде існувати Церква на нашій землі, знаємо лише, що вона точно буде. Ну а поки війна триває, ми маємо робити все, щоб нинішня «військова» ворожнеча та ненависть була якнайменшою. У війнах і конфліктах у кожного своя правда, свій закон. Але для християн найвищим законом має бути той, що дав нам Христос. А закон цей – любов.

Спаситель попереджає нас, що наприкінці часів «повстане народ на народ, і царство на царство… і через множення беззаконня у багатьох охолоне любов».

Не в наших можливостях знати, чи прийшли вже такі часи, але в наших силах зробити так, щоб ця любов одних до одного не охолола.

Читайте також