«Пікасо́»: перший урок «секспросвіти»
Секспросвіт у школі: за і проти. Фото: alamy.com
Час дії: 1992 рік
Місце дії: типова радянська школа
Діючі особи: Воронцов Ігор Степанович (шкільне прізвисько – Степашка), 35 років, харизматичний класний керівник, віруючий православний християнин; учні школи.
Відразу після 8-го Березня до школи, де вчився Кирило, прийшла чергова «просвітителька» з чергової громадської організації. Сувора ділова дама, років близько сорока п'яти, за завданням райвно мала прочитати старшокласникам кілька лекцій зі статевого виховання. Виявляється, у цій сфері ми настільки безнадійно відстали від усього цивілізованого світу, що всіх шістнадцятирічних підлітків терміново потрібно було на цю тему просвіщати.
Як завжди, першою жертвою цього «просвітництва» став 11-А, а Степашка, як завжди, підслуховував.
– Дорогі діти, – натхненно розпочала «просвітителька», спершись долонями на вчительський стіл. – Та ви вже ніякі й не діти… Дорослі красиві юнаки та дівчата, які хочуть на повні груди дихати повітрям свободи та незалежності. Ще недавно ця свобода жорстоко придушувалася комуністичною ідеологією, і за неї треба було боротися. Натомість зараз перед вами відкривається життя, сповнене дивовижних можливостей. Однак похмура ідеологічна спадщина минулого заважає вам цілком насолодитися цим прекрасним життям. Життям, яким живуть ваші однолітки в Європі та Америці. Такі самі, як і ви, хороші гарні молоді люди… Подумати тільки, в одному з телемостів між СРСР і США одна наша… – тут «просвітителька» кашлянула, – …гм, жінка… на весь світ оголосила, що в СРСР сексу немає. Ганьба! До чого ми докотилися! У нас в суспільстві – цілковите нерозуміння цієї дуже важливої сторони людського спілкування. Наші люди не знають елементарних речей! Не вміють користуватися контрацептивами. Не знають техніки статевого акту. Соромляться своїх почуттів та бажань. І що ж із цього виходить?! Незадоволеність, ханжество, примітивізм... Молоді люди, які могли б дарувати один одному радість тілесного спілкування, відчужуються один від одного і ходять похмурі, озлоблені, побоюючись свого почуття. А через те, що не вміють користуватися елементарними презервативами, зростає епідемія СНІДу та венеричних захворювань… Ну нічого, після того як ви прослухаєте мої лекції…
Далі Степашка вже не слухав. М-да... лекторша була не йогом, і вигнати її зі школи, як тоді, він не міг. Але все ж таки вирішив спробувати.
Після лекції «просвітителька» вийшла в коридор збуджена, а за її спиною, ще більш збуджений 11-А, вирував, обговорюючи почуте.
Воронцов підійшов, галантно відрекомендувався. Дамочка поправила зачіску, зробила кілька глибоких вдихів і сказала:
– Так, дуже приємно. Слухаю вас.
Ігор Степанович ужив усе своє красномовство, щоб переконати її не проводити лекцію в його класі, а просто розписатися в журналі та швиденько піти додому до родини.
– В мене немає родини, – відрізала «просвітителька». – Весь свій час я віддаю дітям... і всю свою енергію.
«Так, невгамовну», – подумав Ігор Степанович і продовжив її вмовляти, обіцяючи, що сам все чесно і зрозуміло розповість своїм учням, та наводячи купу аргументів, один одного безглуздіший.
Зрештою, вона майже погодилася.
– Ну, хіба що за згодою директора школи…
І Воронцов кинувся до директора.
– Розумієте, ця жінка мені довірливо повідомила, що їй дуже незручно проводити в моєму класі лекцію, тому що в неї цього дня запланована якась дуже важлива зустріч. Тому, якщо ви не заперечуєте, то я сам міг би зі своїм класом про все це поговорити.
Директору це здалося дивним, але в результаті і вона майже погодилася:
– Ну, якщо вона так наполягає...
Степашка енергійно закивав головою. Питання було вирішено.
* * *
На наступній класній годині Ігор Степанович оголосив учням, що згідно з планами райвно він буде говорити з ними про сімейне життя.
Почулися вигуки:
– А чому не та тітка? Вона в 11-А таке наговорила! – почувся сміх і жарти тих, які були вже в курсі.
– Вона сьогодні зайнята, – відповів Воронцов. – Я гадаю, що зможу вам розповісти все не менш цікаво.
– А про презервативи розповісте?! – крикнув хтось із задньої парти.
Усі загоготали.
– Розповім.
– О! Тоді давайте!
Ігор Степанович глибоко зітхнув і почав.
– Для початку я розповім вам деякі правила про те, як вдало одружитися... ну, або вийти заміж.
– А хіба такі є?
– Є. Можете навіть записати. Їх виконання, звісно, не гарантує вам на сто відсотків, що ви створите міцну сім'ю, але значно підвищить імовірність успіху. Отже...
– Заміж треба виходити по любові, – вигукнула Віка Щербатова.
Ігор Степанович узяв у руки крейду.
– Ви маєте рацію і не маєте рації одночасно. Знаєте, як російське слово «брак» буде українською?
– Гарну справу браком не назвуть! – пожартував Толік Бекшин.
– І все-таки, – Степашка оглянув клас. – Не знаєте. Українською це «шлюб», – він записав це слово на дошці. – А знаєте, звідки походить це слово? – він стер першу літеру і написав замість неї «с». – Слюб. Тобто слюбитися.
– Іро! – вигукнув Саша Самохін і картинно простягнув руки до своєї сусідки. – Давай із тобою слюбимося!
– Та йди ти, – кокетливо відмахнулася від нього Іра.
– Але от біда, – продовжував Ігор Степанович. – Любити і закохатися – це різні речі... Так, тихіше...
Клас трохи розшумівся, і, щоб це припинити, Степашко сказав:
– Так, відкриваємо зошити... записуємо.
– А які зошити, Ігоре Степановичу?
– Зі статевого виховання! – вигукнув хтось.
– Хоча б із геометрії, – сказав Воронцов. – Отже. Малюємо таблицю, – він почав креслити таблицю на дошці. – Ліва колонка – любов, права – закоханість. Різниця перша: любов – альтруїстична, закоханість – егоїстична.
– Це надто заумно, Ігоре Степановичу.
– Зараз поясню. Девіз закоханості – «мені з тобою добре». Розумієте? Мені! Чи добре зі мною тобі? Питання десяте. Головне, мені з тобою добре. Девіз любові – «я буду робити так, щоб тобі було добре».
– Добре зі мною, – поправила вчителя Світланка Демидова. – Я зроблю так, щоб тобі було добре зі мною.
– Ні, Демидова. Любляча людина готова пожертвувати для коханого всім, навіть собою і своїм щастям.
– Ні! Ігоре Степановичу, ми не згодні, – підтримали Світланку інші дівчата. – Кохання обов'язково має бути взаємним.
– Запам'ятайте! Справжнє кохання іноді може бути й не взаємним. Але... воно завжди жертовне. Йдемо далі, різниця друга – коли кохаєш, кохаєш усю людину, з усіма її достоїнствами й недоліками. А закоханість завжди буває у щось. Як правило, це зовнішність. Або навіть якась окрема частина зовнішності, очі, там, наприклад, обличчя...
– Ноги! – вигукнув хтось.
– Так, і ноги теж, – погодився Воронцов. – Це може бути якась риса характеру, розум, уміння розсмішити, добре танцювати – що завгодно. Іноді навіть закохуються, особливо дівчата, у якусь дію. Ось, наприклад... – він підвів очі до стелі й на секунду замислився, – вони йшли удвох... ввечері з бібліотеки... і вона затремтіла від холоду. Він зняв із себе піджак і вдягнув на неї... Усе! Вона може закохатися навіть не в людину, а ось саме в цей піджак. Тому що їй стало так тепло і, головне, вона відчула до себе турботу... ну й таке інше. А далі вона, як правило, наділяє цього чоловіка всіма якостями, які хоче в ньому бачити, і все. Вона каже собі, що його кохає, охає, ахає, і все це триває рівно доти, доки в неї не розплющуться, нарешті, очі й вона не побачить його таким, яким він є насправді. І це, до речі сказати, може бути дуже жорстоким. Особливо якщо в запалі цієї пристрасті наробити справ, про які будеш потім шкодувати... На цю тему є анекдот.
– О! – загув клас. – Анекдот давайте.
– Зустрічаються двоє друзів, і один одному каже: «Уявляєш, я зустрівся з такою дівчиною... закохався в неї з першого погляду». – «І що», – каже другий, – «Ти з нею одружився?» – «Ні» – «Чому?» – «Та тому, що я подивився на неї вдруге».
Усі засміялися.
– Дотепно.
– Повчально, – сказав Ігор Степанович. – Як це не дивно звучить, закохуємося ми зазвичай не в людину, а в своє уявлення про неї. Надумуємо собі там щось, фантазуємо, а потім виявляється, що людина ця зовсім не така.
– Міраж, – вигукнув хтось.
– Так, міраж. Ви записали там у табличку? Любити по-справжньому можна лише реальну людину. Всю. Любити такою, якою вона є. Ідемо далі… Різниця третя. Любов – постійна, закоханість – тимчасова. Хоч як сильно ви закохані, настане момент, коли це закінчиться. Знаєте, скільки живе закоханість? Максимально?
Почулися варіанти.
– Місяць! День! Два! Рік! Десять років! П'ять!
Вчитель підбадьорював:
– Ну, хто більше? Насправді, жодна закоханість не може протягнути більше, ніж три з половиною роки.
– А чому?
– А знаєте вислів: «Я з ним пуд солі з'їв»? Тобто знаю його досконально. Так от, на двох пуд солі з'їдається приблизно за три з половиною роки. За цей термін люди пізнають одне одного саме такими, якими вони є. А далі закоханість або переростає в кохання, або не переростає. Це називається розчарування. І розчаруватися в людині краще до того, як ви пов'язали з нею своє життя, ніж після.
Степашка подивився на учнів, оцінюючи їхню реакцію.
– Ігорю Степановичу, – неквапливо промовила Іра Голубєва, – то що ж таке, все-таки, любов?
– Визначення, як такого, немає, – усміхнувся вчитель. – Але є опис ознак. Запишіть: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Любов ніколи не перестає...» Чуєте! – він трохи підвищив голос. – Любов ніколи не перестає!
Майже половина класу старанно записала це в зошити.
– А звідки це?
– Новий Заповіт. Перше послання до Коринтян апостола Павла.
Голубєва записала й це.
– Ну, повернемося до того, з чого почали. Як вдало вийти заміж.
– Одружитися! – крикнув Славік Мегілов.
– Ну, кому що. Правило перше, – Воронцов зробив паузу, – ви, напевно, чули фразу про те, що шлюби укладаються на небесах?
– Так.
– Так от, щоб шлюб був вдалим, потрібно молитися про це Богу, – він підняв вказівний палець догори, – тим самим Небесам. Так, так, так і пишіть: «молитися Богу». Друге... Шлюб – це така штука, – він почухав потилицю, – загалом, якщо чесно... хоч би як ви старалися, хоч би як скрупульозно виконували правила, які я вам розповідаю... все рівно шлюб – це лотерея. Ніщо вам не гарантує, що ви витягнете щасливий квиток. Але! – він підвищив голос і знову підняв вказівний палець. – Одружуватися треба зі свідомістю того, що цей квиток у вас у житті – єдиний. Якщо ви думатимете щось на кшталт... А! Ну, не вийшло, витягну ще один. А потім ще один. І ще... Так ви й будете за кожних труднощів, а їх у сімейному житті буде чимало, кидатися витягувати наступний квиток. А з кожним наступним квитком шансів стає дедалі менше, і менше, і менше... А якщо будете налаштовані на те, що це ваш єдиний шанс, тоді ви будете всіма силами прагнути долати ці труднощі. І, найімовірніше, шлюб ваш буде справді щасливим.
- А що як чоловік, наприклад, алкоголік. Дружину б'є, дітей, що – не можна з ним розлучатися?! – обурилась Оксана Потапенко. – От у нас сусіди...
– А навіщо за алкоголіка заміж виходити? – вигукнув Славік.
– Я не в тебе питаю, – огризнулася Оксана.
– Ну, ми зараз не розбираємо окремі випадки, – сказав Ігор Степанович. – У житті, звісно, всяке буває. Буває, що й розлучення... ну... менше зло. А загалом, так, – він вийшов з-за вчительського столу і підійшов до двох кумочок, які на другій парті жваво розмовляли про щось своє. – От хто не слухатиме вчителя, не знатиме, як обирати собі чоловіка, – дівчата замовкли й переглянулися. – Може й вибрати... не того, кого треба... Правда, Сорокіна?
Сорокіна зніяковіло усміхнулася. Ігор Степанович продовжував:
– А потім буде, як в одному українському прислів'ї: «Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте».
Усі засміялися.
– Гаразд. Правило третє, – він знову зробив паузу. – Прислухатися до думки батьків.
Клас зашумів, протестуючи:
– Ну-у-у, Ігоре Степановичу, що ви таке кажете...
– Це взагалі...
– Ми ж собі вибираємо, не батькам...
– Так взагалі можна ніколи заміж не вийти.
– Спокійно, спокійно, – Воронцов підняв руки. – Ви неуважні. Я ж не сказав: «слухатися батьків», а «прислухатися до їхньої думки». Хоча б... Тому, що батьки можуть у вашому обранцеві побачити те, чого не бачите ви, – він картинно приклав руку до серця. – Ой, мамо! Я його так люблю. Він такий хороший! А мама дивиться на нього більш тверезо і бачить, що він зовсім не такий вже й хороший. І зрештою, батьки – це люди, які бажають вам щастя понад усе на світі. І вони думають про те, щоб ви були щасливі не тільки ось цієї хвилини, а й через п'ять років, і через десять... Записали? – він повторив: – Прислухатися до батьків. Далі... Правило четверте: обирати собі пару потрібно зі свого кола, – він зробив п'ястю кілька кругових рухів, ніби допомагаючи собі. – Щоб у вас був приблизно однаковий вік, однакові погляди на життя, освіта, соціальне становище... рівень достатку...
Деякі дівчатка, почувши це, поморщилися.
– Так-так. І це теж. Нерівні шлюби, коли, там, жебрак одружується з принцесою або навпаки, дуже рідко бувають щасливими. Зазвичай бідному чоловікові дорікають у тому, що, мовляв, «ми тебе на смітнику знайшли, відчистили, відмили, а ти...» У нього розвивається комплекс неповноцінності... І закінчується це все, як правило, розставанням, після того, як усі добряче потріпають одне одному нерви.
– Ігоре Степановичу, але ж бувають винятки.
– Бувають. Але, кажуть, що винятки лише підтверджують правило... Або, там, соціальне становище... Він – з родини потомствених колгоспників, вона – з університетської професури. Ну так, вони полюбили, обожнюють одне одного... Але минув медовий місяць, і що далі? Адже в них абсолютно різний спосіб життя, інтереси, звички, освіта... Чи зможе їхнє кохання все це перемогти? – учитель розвів руками. – Ну, якщо справжнє кохання, то, напевно, зможе. Але ймовірність плачевного результату дуже велика. Тому необхідно спершу краще пізнати одне одного. Щоб якщо вже й пов'язувати своє життя з такою людиною, то знати, на що йдеш і що на тебе чекає.
– Бачили очі, що купували... – процитував Степашку хтось із хлопців.
– Ото ж! – сказав Ігор Степанович. – Або, там, міжнаціональні шлюби, – він приклав руку до грудей. – Я нічого не маю проти інших національностей. Але якщо ви виходите заміж за якогось турка чи індуса...
– Чукчу! – вигукнув Мегілов.
Клас засміявся.
– ...то ризикуєте дізнатися після весілля дуже багато несподіваного. І не факт, що ви зможете з цим змиритися. Тому правило наступне... Яке там уже за рахунком?
– П'яте!
– П'яте. Не поспішати. Пізнати свого обранця чи обраницю якомога краще. Знаєте, як найпростіше це зробити? – Ігор Степанович витримав невелику паузу. – Треба спробувати разом поклеїти шпалери в кімнаті.
Клас знову засміявся.
- Так, і от якщо вам це вдасться і ви не розсваритеся вщент, то-о тоді у вас може щось і вийти. Ну, це майже жарт, а якщо серйозно, то для цього, по-перше, потрібен час... ну, в ідеалі, ті самі три з половиною роки... ну, хоча б рік-півтора. А по-друге, потрібно якомога частіше бувати в сім'ї свого обранця і дивитися не на те, як він поводиться із вами, а як він поводиться зі своїми близькими. Перед вами він може бісером розсипатися: і квіти дарувати, і пестливими словами називати, і будь-яке бажання виконувати... Але якщо водночас він грубить своїм батькам, бабусям-дідусям, сестрам-братам, каже щось на кшталт: «відчепися», «затули пельку», «не твоя справа»... Будьте певні, що, коли ви підете за нього заміж, він те саме казатиме й вам. І не тіште себе ілюзіями, що вам вдасться швиденько його перевиховати. І по-третє. Обираючи собі пару, завжди думайте про те, що ви обираєте не лише собі чоловіка чи, там, дружину, а батька чи матір своїм дітям. Якщо він, приміром, добре танцює, співає, грає на гітарі, душа компанії, вам із ним весело... А подумайте, ось ви одружилися, у вас народилися діти, а він продовжує бігати по компаніях і грати на гітарі. А ви одна вдома з купою невипраних пелюшок, – Ігор Степанович розвів руками і запитливо оглянув клас. – То краще, можливо, звернути увагу на того, хто зараз не скаче по дискотеках, а сидить над підручниками, збирається вступити до вишу, здобути гарну професію, роботу, забезпечувати сім'ю. Ось поставте собі запитання: «чи хочу я, щоб ця людина стала батьком моїх дітей».
– Ні, Ігорю Степановичу! – розчаровано протягнула Ліза Сорокіна. – Це все нудно та нецікаво. Ви таку тут картину намалювали... таку... приземлену, не романтичну зовсім.
– Я не зрозумів, Сорокіна. А де ти жити збираєшся, на землі чи в хмарах витати весь час?
– Ні, ну там... вечір при свічках, прогулянки під місяцем, усілякі там зітхання, романтика, – мрійливо промовила Ліза.
Народ засміявся.
– А чому ти думаєш, що цього не має бути при тому, про що я зараз говорю? Будь ласка, гуляйте під місяцем, зітхайте при свічках, пишіть одне одному любовні листи... – він раптом осікся і, сам того не бажаючи, кинув швидкий погляд на Демидову. – Гм, так... – він ніби загубив свою думку. – Так... е-е... І ще одне правило, шосте, так? Одна дуже важлива умова... гм... запорука щасливого сімейного життя. Це відсутність дошлюбних статевих зв'язків.
Тут вже зашумів майже весь клас.
– Ну-у-у! Ігоре Степановичу! Що ви таке кажете?!
– Ми ж не в середньовіччі живемо!
– Що за дурниці!
– Дурниці? – перепитав Воронцов. – А ви знаєте, що ніхто на землі не знає відповіді на одне просте запитання: звідки беруться діти? – він оглянув витягнуті від здивування обличчя учнів. – Так-так. Жоден учений, жоден філософ, жодна релігія світу не може чітко відповісти, звідки з'являється людина. А проте всі знають, що з'являється вона внаслідок саме статевого акту. Я зараз поясню, – вчитель узяв крейду і повернувся до дошки.
Тут пролунав дзвінок, але ніхто не рушив із місця.
– Людина складається з трьох частин: тіло, душа і дух, – він написав ці слова й обвів кожне в рамку. – Що таке тіло... зрозуміло. Душа – це наше «я», наша свідомість, «его» грецькою. Душа мислить, відчуває, приймає рішення... Як сказав хтось, не пам'ятаю, хто: «душа – це те, що болить, коли все тіло здорове». А дух... дух – це те, що Бог вдихнув в обличчя Адама, коли створив його з праху земного...
– Людина походить від мавпи! – вигукнув Коля Нечаєв. – Ви що, не читали?
– Ті, хто походить від мавпи, – відповів Ігор Степанович, – можуть далі не слухати. Для решти повторюю, Бог вдихнув в Адама дихання життя. Цей дух проявляється в кожному з нас тим, що ми маємо совість...
– Моральний закон, – вигукнув Гладун.
– Так, молодець, Льошо, запам'ятав. Совість і... і ідея Бога. Ідея Бога, це... ну от, ми можемо вірити в Бога, можемо вірити в те, що Його немає, але саме уявлення про Бога... ось ця ідея... вона не могла в нас з'явитися інакше, ніж від самого Бога. Думка про Бога не виводиться ні з чого в нашому світі. Ну то гаразд. Загалом, дивіться, що виходить. Коли відбувається статевий акт...
– Коїтус, – хихикнув Залеський.
– Коли відбувається статевий акт, з'єднуються тіла, – учитель вказав крейдою на це слово на дошці. – А виходить людина, – він обвів крейдою всі три слова. – З душею і духом. Питання! Звідки взялися душа і, головне, дух?
З хвилину всі роздумували. Потім підняла руку відмінниця Голубєва.
– Ну-у, може... теж Бог дає?
Воронцов підкинув у руці шматочок крейди.
– Добре. Відкриваємо Біблію, читаємо: «у дні сьомім Бог відпочив від усієї праці своєї», тобто Бог створив світ і відпочив від усіх справ. Він зараз нічого не творить, а тільки промишляє про своє творіння. Отже, звідки душа та дух?
Усі мовчали.
– Не трудіться. Відповіді на це запитання немає. Ось навіть християнство, найбільш богословськи розроблена релігія, у своєму вченні не може відповісти на це запитання. Вона лише каже про те, звідки душі точно не беруться. Бог не творить ніяких нових душ, і Бог не має запасу душ створених раніше, у шостий день. Це в деяких інших релігіях є таке вчення про передіснування душ. Християнство його відкидає.
– А може, – несміливо промовила Голубєва, – може, душі теж там якось з'єднуються?
– Іро! – вигукнув невгамовний Саша Самохін. – Давай із тобою хоча б душами слюбимося.
– Ну, – вчитель знизав плечима. – По-перше, нам нічого не відомо про статеві органи душі... Найімовірніше, їх немає, а по-друге... є така нехороша штука, як зґвалтування. Ось там душа з душею так точно не з'єднуються. А діти іноді бувають, – Ігор Степанович знову підкинув крейду. – Загалом, до чого я це все розповідаю... У результаті, як ви кажете, коїтусу, відбувається диво, яке ми своїм розумом не можемо навіть усвідомити. А це означає, що до статевого акту ми повинні ставитися як до таїнства... – він трохи помовчав. – Ось ще одне запитання. Чому людина споконвіку прикриває свої саме дітородні органи? Чому вона соромиться саме їх виставляти на загальний огляд? Ну... Хто там у нас походить від мавпи? Дайте відповідь... Адже жодній мавпі, жодній корові, там... вовку... нікому й на думку не спаде це робити. От скажіть, чим ці органи відрізняються від усіх інших, які ми показуємо без жодного сорому?
– Так! – здивовано вигукнув Сашко Кучер. – А справді, чому так?
– А тому, – відповів Воронцов, – що в людині, у підсвідомості закладено ось це відчуття таємничості. Адже приховуємо ми що? Таємницю. Так? Ось, начебто, така всім звична річ. І ніхто ніколи не замислюється. Чому? А ось тому... Людина відчуває, що єднання тіл – це таїнство, диво... Диво, бо саме в ньому відбувається зародження нового життя. Нове життя зароджується в той момент, коли з'єднуються чоловіча і жіноча статеві клітини... – тут Воронцов подивився на учнів і став дуже серйозним, – ось у цей момент і з'являється нова людина з душею і духом, які невідомо звідки беруться, але які мають Божественне походження...
Він понизив голос, і всі затихли. Класу наче передався цей благоговійний настрій учителя.
– І ось цю людину... цю душу живу... у жодному разі не можна вбивати. Чуєте! Я хочу, щоб ви запам'ятали це на все життя, – і тут він зробив неймовірне... він заліз ногами на вчительський стіл, випростався на весь зріст і, простягнувши до класу руки, вигукнув: – Ніколи! Чуєте! Ніколи у своєму житті не йдіть на аборт! Що б не трапилося! Які б не були обставини! Ніколи не вбивайте душу живу!
Так! Такого не запам'ятати було не можна!
Кілька секунд усі мовчали: застиглий на вчительському столі Воронцов, вражені учні...
Ніхто не помітив, як відчинилися двері і в клас увійшла директорка.
Далі буде
Перші дві книги серії «Пікасо» можна замовити за адресою picasokniga@gmail.com
Читайте також
Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський
Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?