«Томосологія» Константинопольського патріархату. Частина II

Глава Фанару називає себе главою Православ'я. Фото: СПЖ

У першій частині історичного дослідження еволюції томосів Константинопольського патріархату ми ознайомилися з текстами документів про надання автокефалії Руській, Елладській, Сербській, Румунській, Польській і Албанській Церквам.

Болгарська Церква

У 1945 році, через 73 роки розколу, в результаті складного компромісу КПЦ визнала автокефалію Болгарської Церкви (самопроголошена в 1872 році) і видала відповідний томос. Складність компромісу з усталеною організацією, очевидно, ускладнила можливість обмеження її автокефалії. Значне місце в томосі приділено історичним акцентам на ролі КПЦ в долі болгарського Православ'я і народу. Зокрема, томос говорить: «наша Велика Церква народила в Господі і вигодувала болгарський народ».

Багатовікова історія Болгарської Церкви, в тому числі два періоди її автокефалії і Патріаршества, в томосі ігноруються.

«...ми благословляємо автокефальний устрій і управління Святої Церкви в Болгарії, а також визначаємо, називаючи її Свята Православна Автокефальна Болгарська Церква, щоб відтепер була вона визнана нашою духовною сестрою; нехай вона керує і засновує свої справи незалежно та автокефально відповідно до порядку і суверенних прав інших Православних автокефальних Церков, визнаючи своєю верховною церковною владою Священний Синод, який складається з архієреїв і чиїм предстоятелем є Блаженніший Митрополит Софії і Екзарх всієї Болгарії.

...за загальними церковними питаннями, які потребують вселенського обговорення та вивчення, нехай зноситься з нашим Святішим Патріаршим Вселенським Престолом і від нього вимагає і приймає як його авторитетну думку і розуміння, так і думку і розуміння інших Святих сестринських Церков».

В томосі прописана монополія Фанару на модерацію відносин Болгарської Церкви з іншими Помісними Церквами. Болгарська Церква названа Церквою-Сестрою Константинопольської Церкви.

1. Незважаючи на древні традиції Патріаршества в Болгарській Церкві, її предстоятель не отримує патріаршого звання.

2. Питання миру в томосі не піднімається.

3. У томосі прописана монополія Фанару на модерацію відносин Болгарської Церкви з іншими Помісними Церквами.

4. Болгарська Церква названа Церквою-Сестрою Константинопольської Церкви.

Грузинська Церква

У 1990 році КПЦ випускає ще один томос про визнання автокефалії, який має подвійну інтерпретацію. Йдеться про автокефалію Грузинської Церкви, яка вперше отримала її від Антіохійського Патріархату в V столітті і підтвердженої в XI столітті. Церква втратила її тимчасово в XIX столітті в Російській імперії, але після здобуття Грузією незалежності в 1917 році самопроголосила її заново. Через односторонній характер даного відновлення автокефалії вона з самого початку не була визнана РПЦ на Помісному Соборі 1917 року, але на найближчому за ним Архієрейському Соборі в 1943 році (зібраний відразу після послаблення гонінь) автокефалія Грузинської Церкви була визнана Москвою.

Незважаючи на безсумнівну історичність, канонічність і легітимність автокефалії Грузинської Церкви, Фанар вважав за краще не визнавати її ще 47 років. Однією з причин цього стало вже формуюче в надрах Константинопольської Церкви вчення про монополію на надання автокефалії. І ситуацію з Грузинською Церквою важко було втиснути в рамки цієї доктрини: перша автокефалія була отримана від Антіохії, друга – від Москви.

Фанар не визнавав автокефалію Грузинської Церкви 47 років. Однією з причин цього стало вже формуюче в надрах Константинопольської Церкви вчення про монополію на надання автокефалії. І ситуацію з Грузинською Церквою важко було втиснути в рамки цієї доктрини: перша автокефалія була отримана від Антіохії, друга – від Москви.

Це було наочним протиріччям з новим вченням Фанару. Разом з тим мова йшла про древню Церкву, яка вже має визнання у світовому Православ'ї. Представити, що автокефалія їй дарована тільки від Константинополя і це сталося недавно було не можна – це було як кричущою неправдою, так і ніколи не було б підтримано в самій Грузії. Результатом складної головоломки став неоднозначний томос Фанару про «визнання автокефалії». У Грузії його вважають просто запізнілим визнанням автокефалії. Але текст томосу дозволяє Фанару інтерпретувати його як надання автокефалії, про що спікери Константинополя прямо заявляють в своїх інтерв'ю.

Звичайно, з огляду на те, що мова йшла про стародавню Грузинську Церкву, спробувати урізати її в правах, позбавивши її патріаршества або обмеживши автокефалію, було б украй складно, через що томос говорить:

«Свята Православна Церква, яка існує на благословенній Кавказькій землі в межах Республіки Грузія, отримала самоврядування і незалежну владу і відповідно церковну адміністративну організацію.

...У всіх випадках вона звертається до нашого Вселенського собору і просить благословення і прийняття її самоврядної структури. За угодою, як лоза не поділяє всього виноградника Божого, канонічно серед інших локальних Православних Церков вона могла б продовжувати відродження Тіла Христового. Це звернення і прохання, наповнені шануванням, з любов'ю були прийняті нами і нашим Святим і Священним Синодом, тому що наш Вселенський престол зобов'язаний допомагати Святим Православним Церквам, які просять законних прав та статусу, і простягнути їм руку допомоги у вирішенні життєвих проблем, піднятих у відповідно до необхідності часу, для багатьох століть церковного життя і правил, авторитету, придбаного з почестями, наповнив її перевагою надання автокефального управління і сформував адміністративні права.

За рішенням Синоду і освітленим Духом Святим, ми визнаємо Святу Церкву Грузії тією ж структурою і організацією, якій вона з давніх часів була, про що свідчить Вальсамон, написавши: «говорять, що в період його Святості Патріарха Божественного міста Великої Антіохії пана Петра було прийнято синодальне рішення про свободу і автокефалію Церкви Іберії» (Γ.Α. Ράλλη, Μ. Πότλη, σύνταγμα τῶν θειών και ἱέρων κανόνω. Ἀθ., 1852 τομ Β, σελ. 172). Ми вважаємо, що вона знаходиться в єдності братніх Православних Церков, і цим ми заявляємо, що вона буде називатися Святою Автокефальною Православною Церквою всієї Грузії. Ми визнаємо її нашої духовною сестрою...

Згідно з канонічними і церковними правилами, визнає і поважає верховенство нашого Вселенського Патріаршого Престолу, і власний Синод, сформований ієрархами Церкви Грузії, головою якого є Архієпископ Мцхети-Тбілісі і Католикос всієї Грузії як вищий адміністративний орган...

З питання святого мира, то існуюча церковна традиція буде збережена, для того щоб виконати і оголосити як видиму, так і невидиму внутрішню і зовнішню нероздільну єдність Православної Церкви. Крім того, ми радимо Архієпископу Мцхети-Тбілісі і Католикосу всієї Грузії в разі церковних проблем і перешкод загального характеру, які потребують всебічного обговорення і голосування, звертатися до нашого Святого Вселенського Патріаршого Престолу, який зв'яжеться з усіма православними єпископами, які вірно навчають слову Істини, висловити свою позицію і розглянути проблему разом з братніми Церквами...».

Вперше в томосі використано вказівку на верховенство Константинополя: «визнає і поважає верховенство нашого Вселенського Патріаршого Престолу». 

В даному томосі ми бачимо:

1. Укладач уникає називати предстоятеля Грузинської Церкви Патріархом, але титул Католікоса використовує.

2. Не спостерігається спроба втрутитися і регламентувати систему формування Синоду Грузинської Церкви.

3. Церква Грузії, як і інші Помісні Церкви, названа «сестрою», але при цьому вперше в томосі використано вказівку на верховенство Константинополя: «визнає і поважає верховенство нашого Вселенського Патріаршого Престолу».

4. Вказівка на монополію Константинопольського Патріархату в питаннях модерації міжцерковних відносин зазначено пом'якшено: «ми радимо».

5. Пряма вимога отримувати миро у Константинополя не вказана, але на неї чітко робиться натяк в тексті.

Православна Церква Чеських земель і Словаччини

Аналогічна проблема з визнанням іншими Церквами автокефалії гостро постала перед Фанаром щодо Православної Церкви Чеських земель і Словаччини (ПЦЧЗС). Православ'я в Чехословаччину було принесено служителями Руської Церкви в ХIX столітті. У роки більшовицьких гонінь цю естафету в Чехії прийняла Сербська Церква, і нею була створена автономна Чеська єпархія, яка в 1948 році увійшла до складу Руської Церкви. Паралельно з 1923 по 1959 рік в Чехії діяла і єпархія Константинопольської Церкви, яка традиційно не погоджувала свої дії з раніше діючими на цій території сестринськими церквами. У 1951 році ПЦЧЗС отримала автокефалію від Московського Патріархату, що не було визнано Константинопольським Патріархатом. Питання визнання було розтягнутий на 47 років, після чого в 1998 році КПЦ випустила свій томос, таки визнавши Чеську Церкву, але зробила це на умовах, які суттєво відрізнялися від всіх колишніх історичних прецедентів:

«Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Який благословив участю Своєю Божественною і всеблагою волею, щоб засяяло світло істини і Його Святий Дух на території благословенних земель Чехії і Словаччини – віра православна. Його дорогоцінний Хрест був споруджений тут в IX столітті богоноснми і всехвальними возвещателями Божественного Слова – святими апостолами Кирилом і Мефодієм, покликаними сюди тодішнім князем Великої Морави і відправлені старанним богоносцем Святішим Патріархом Фотієм Великим.

Їх місією було засівання Божого насіння в серця благословенних чеських, словацьких, моравських та карпатських народів...

...Наша свята і велика Христова Церква, якій довірено піклування про всіх святих Божих Церквах, і яка ніколи не залишить жодне своє дитя без захисту і нікому іншому не дозволить, щоб той робив те, на що не має права, і яка, як жива Церква – живе життям вищого життя, явленої воскреслим з гробу Господом, – несучи своє служіння, наділила честю автономії Помісну святу церкву в Чеських землях і в Словаччині, яка живе у вільній, суверенній і ліберальній державі, незважаючи на те, що ця Церква нечисленна, в 1923 р. виданням патріаршого і синодального томосу. З того часу аж до цього дня Помісна свята Православна Церква в Чеських землях і в Словаччині існувала всупереч деяким її неканонічним діям, які ми в тиші прощаємо, знаючи, що все скоєне неканонічно, не на підставі правил і традицій Єдиної святої Православної Церкви, з самого початку не має сили, є недійсною і до кінця віку не буде схвалено...

Наша мірність... постановила, беручи до уваги і керуючись канонічними приписами святих отців, що все, що знаходяться у варварських землях, тобто за всіх християн, які перебувають поза межами святих патріарших і автономних Церков, знаходиться під духовною опікою виключно великого престолу Нового Риму, і прийняла подане клопотання Священного Синоду Помісної автономної Православної Церкви в Чеських землях і в Словаччині, яку ми цінуємо за старанність як її духовенства, так і мирян в православній вірі, і справжнім патріаршим і синодальним томосом зводить зростаючу у славі Помісну Православну Церкву в цих землях з автономної на автокефальну, а також встановлює наступні необхідні умови, які Святий і Священний Патріарший Синод, що оточує нас і має владні повноваження, вводить, з одного боку, для дотримання православної віри, православного порядку і традиції, а з іншого боку – для успішного росту і слави новоствореної автокефальної Православної Церкви.

Умови такі.

A. Вищим керівництвом Помісної автокефальної Церкви в Чеських землях і в Словаччині є Священний Синод єпархіальних архієреїв, які беруть участь в пастирському служінні. Архієрей, який пастирськи опікує Празьку єпархію, з цього моменту іменується Його Блаженством Архієпископом Празьким і всіх Чеських земель і Словаччини і стає головою Священного Синоду і володіє всіма привілеями, які належать першому архієрею кожної Помісної Церкви згідно з XXXIV апостольським правилом. Інші єпархіальні архієреї, які беруть участь в пастирському служінні, тобто Прешовський, Міхаловський і Оломоуцький-Брненський, іменуються митрополитами, а їх єпархії – митрополіями. Архієпископом Празьким і всіх Чеських земель і Словаччини може бути обраний будь-який архієрей чи іншій гідний клірик єдиної автокефальної Церкви Чеських земель і Словаччини.

Кожен митрополит Прешовський іменується екзархом Словаччини і має право скликати на церковні збори високопреосвященних митрополитів та інших кліриків Словаччини, яких визначить Священний Синод автокефальної Церкви Чеських земель і Словаччини, для того, щоб обговорити питання, які мають виключно місцевий словацький характер. Рішення даних зборів необхідно надавати для контролю і розгляду Священного Синоду однієї і єдиної автокефальної Церкви Чеських земель і Словаччини. Також може робити і Блаженніший Архієпископ Празький і всіх Чеських земель і Словаччини для більш повного вивчення і вирішення виключно місцевих проблем Церкви в чеських землях. Церква в Чеських землях і Словаччині може за допомогою синодальних рішень, прийнятих канонічно, засновувати нові єпархії згідно з виникаючими пастирськими потребами.

B. Священний Синод на підставі священних правил належним чином скликається для вирішення адміністративних питань не рідше двох разів на рік для вирішення пастирських догматичного-канонічних проблем, що можуть виникнути.

C. Канонічно обраний і поставлений Блаженніший Архієпископ та інші високопреосвященніші митрополити залишаються на своїх кафедрах довічно, за винятком тих, хто добровільно піде або буде усунений через канонічні порушення.

D. Так само диякони та ієреї підсудні судам другого рівня, архієреї – судам першого рівня і з усіх питань своїх обов'язків підсудні, згідно зі священними канонами, канонічно заснованим синодальним судам, для роботи яких запрошуються, за погодженням із Вселенським патріархом, ієрархи виключно з юрисдикції Церкви-Матері , тобто Вселенського престолу. Засуджені архієреї з апеляцією за остаточним рішенням можуть звернутися до Вселенського патріарха.

<...>

F. Блаженніший Архієпископ Празький і всіх Чеських земель і Словаччини має право носити білий клобук з хрестом, прикрашеним каменями. Високопреосвященні митрополити – чорний клобук, також з хрестом, прикрашеним каменями.

G. Церква в Чеських землях і в Словаччині в знак духовної єдності з Церквою-Матір'ю отримує святе миро від Вселенського Патріархату.

H. Головним і першим завданням Священного Синоду є дотримання чистоти православної віри і спілкування у Святому Дусі з Вселенським Патріархатом та іншими Православними Церквами. У той же час на нього накладається обов'язок в разі яких би то не було проступків апелювати не тільки до Священного Синоду Вселенського Патріархату, але й до більшого, розширеного Синоду, що скликається з цією метою піклуванням Вселенського Патріархату і з ініціативи останнього.

I. Що стосується глобальних тем і питань церковного характеру, що виходять за рамки можливостей Помісних Православних Церков, Його Блаженство Архієпископ Празький і всіх Чеських земель і Словаччини також має право звернутися до нашого святого Патріаршого Вселенського престолу, який знаходиться в спілкуванні з усіма православними єпископствами, які належним чином проповідують слово істини. Вселенський Патріархат запросить у Церков-Сестер їх думку і позицію...».

Константинопольська Церква остаточно затверджена в томосі саме як Церква-Мати, а не Церква-Сестра.

Текст дійсно оригінальний, починаючи від оформлення і закінчуючи змістом. Вперше використано поділ на пункти – очевидно, для більш чіткого акцентування уваги по кожному значимому пункту.

1. Вся вступна частина тексту присвячена обґрунтуванню прав КПЦ вирішувати долю Чеської Церкви.

2. Вперше окрім різноманітних форм вираження християнської любові та поваги присутні і звинувачення на адресу Церкви – адресата томосу.

3. На відміну від томосу Грузинської Церкви, також виданого через десятиліття після здобуття автокефалії, в тексті немає ніякої подвійності. Текст чітко доносить сенс: ніякої автокефалії раніше не було, були неканонічні дії, і тільки тепер, незважаючи на вашу провину, ми вам цю автокефалію даруємо.

Бажаючі можуть порівняти формулювання з томосом Болгарської Церкви, яка також пройшла через тривалий конфлікт з Фанаром, але в її томосі абсолютно інша тональність.

4. У томосі чітко викладена структура і принципи діяльності управлінських структур ПЦЧЗС. Ніякої свободи в регулюванні власних органів управління у нової автокефальної Церкви немає.

5. Регламентовано навіть одягання ієрархів.

6. Вперше відображено в томосі вчення про монопольне право Константинополя на опікування всіх «варварських земель», тобто всієї православної діаспори «за межами патріарших і автономних Церков». У світлі цього формулювання неясним залишається питання про становище неавтономних, але автокефальних Церков, які не мають патріаршого статусу: Елладської, Польської, Албанської, самої ПЦЧЗС: чи підпорядковані вони Константинополю?

7. Константинопольська Церква остаточно затверджена в томосі саме як Церква-Мати, а не Церква-Сестра.

8. Вищою інстанцією судових суперечок в новій автокефальній Церкві є не її власні ієрархи, а ієрархи Константинополя. Таким чином закріплений механізм будь-якого втручання і перехоплення управління в ПЦЧЗС з боку Фанару.

9. Однозначно закріплено отримання миру від Константинополя.

10. Як і в багатьох інших томосах, прописано монопольне право Константинополя на модерацію спілкування нової автокефалії з іншими Помісними Церквами.

11. «Єдність зі Вселенським Патріархатом» в томосі виведено в головний сенс існування Священного Синоду Чеської Церкви нарівні із «збереженням чистоти Православ'я». Саме формулювання позбавляє можливості ПЦЧЗС розірвати спілкування з Фанаром в разі канонічних або догматичних розбіжностей, не давши при цьому приводу оскаржити свою автокефалію.

12. Про Христа як Главу Церкви в томосі не згадується.

«Єдність зі Вселенським Патріархатом» в томосі виведено в головний сенс існування Священного Синоду Чеської Церкви нарівні із «збереженням чистоти Православ'я».

Фактично томос про автокефалію, виданий КПЦ Чеській Церкві, завершує еру «обмежених автокефалій», розпочату з Елладської Церкви і продовжену вже в ХХ столітті. Даний документ починає нову еру «номінальних автокефалій», при яких ряд прав нібито незалежних Церков менш широкий, ніж у Церков автономних. Благо для Чеської Церкви, що у неї є дипломатична альтернатива в питаннях спілкування з іншими Церквами і вона може спиратися на різні томоси. Так, в Празі в 2012 році пройшли урочистості на честь річниці отримання томосу від Московського Патріархату, що викликало гнів Фанару і змусило чехів виправдовуватися, що мова йшла лише про святкову Літургію, а не про урочистості. Разом з тим томос, отриманий від РПЦ, безсумнівно, привабливіше для ПЦЧЗС, бо не містить в собі подібних обмежень.

Даний документ починає нову еру «номінальних автокефалій», при яких ряд прав нібито незалежних Церков менш широкий, ніж у Церков автономних

«Святіша Церква України»

У 2019 році КПЦ вперше в історії надала томос про автокефалію не просто на чужій канонічній території, а розкольникам, які не мають апостольської спадкоємності, і зробила це всупереч думці більшості православних країн.

Втім, наше завдання – в розгляді саме змістовної частини томосу, а не контексту його появи.

Початок документа, як і у випадку з Чеською Церквою, присвячене обґрунтуванню вторгнення на чужу канонічну територію. Далі сам документ свідчить:

«Наша мірність... для зцілення постійно загрожуючим розколам і розділам у Помісних Церквах, однодумно визначаємо і проголошуємо, щоб вся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої і повністю незалежної держави України, разом зі священними митрополіями, архієпископами, єпископами, монастирями, парафіями і усіма в них церковними установами, яка знаходиться під покровом Засновника Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала відтепер канонічно автокефальною, незалежною і самоврядною, маючи ... канонічного предстоятеля, який носить титул Блаженніший Митрополит Київський і всієї України – не допускається будь-якого доповнення або віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церкви, – який є головою Святішого Синоду, який щорічно скликається з архієреїв, запрошених почерзі по їх старшинству, з числа тих, що мають єпархії в географічних кордонах України...

...ми визнаємо і проголошуємо встановлену в межах території України автокефальну Церкву нашою духовною дочкою і закликаємо всі світові Православні Церкви визнавати її як сестру і згадувати під ім'ям "Святіша Церква України"...

...не може ставити єпископів або засновувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському престолу, який має канонічні повноваження в діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української держави.

...до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення для єпископів та іншого духовенства Помісних Церков у зв'язку з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору.

Прояснюємо до вище сказаного, що автокефальна Церква України визнає главою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський престол, як і інші патріархи і предстоятелі, і має разом з іншими канонічними обов'язками і відповідальності перш за все для збереження нашої православної віри неушкодженою і канонічної єдності і спілкування з Вселенським Патріархатом і іншими Помісними Православними Церквами.

Таким чином, Православна Церква України... зобов'язана брати участь у відношенні важливих канонічних, догматичних та інших питань в міжправославних нарадах, які збираються час від часу, по священному звичаю, давно усталеному отцями.

...від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями, отримуючи від неї і святе миро, для прояву духовної єдності з нею.

Для вирішення значущих питань церковного, догматичного і канонічного характеру слід Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського престолу, прагнучи отримати від нього авторитетну думку і тверде взаєморозуміння, причому права Вселенського престолу на екзархат в Україні і священні ставропігії зберігаються непорушними...

...на всіх цих умовах наша Свята Христова Велика Церква благословляє і проголошує Православну Церкву України автокефальною...».

Спробуємо систематизувати особливості та нововведення цього томосу.

Важливе догматичне нововведення: Господь Ісус Христос названий лише «Засновником» Церкви, а не Главою

1. Главою Церкви названий Константинопольський престол, а не Господь Ісус Христос, Який названий лише «Засновником» Церкви. Ця особливість вже має не тільки канонічне, а й важливе догматичне значення.

2. Титул предстоятеля Церкви не просто зафіксований в томосі, а й вказана заборона на його зміни без згоди Константинополя. Причини очевидні: превентивне припинення претензій на патріаршество.

3. Так само, як і в Чеській Церкві, жорстко регламентований принцип діяльності Синоду.

4. Нова автокефалія названа «дочкою». Іменування «сестри» до неї не застосовується. Але разом з тим інші Помісні Церкви названі «сестрами» нової автокефалії. Таким чином, старим термінам надається новий сенс: є «Церква-Мати», а решта Церкви – «дочки», одна одній – «сестри».

5. Заборона на наявність парафій за межами України і постанова їх передачі в підпорядкування Константинополю, що нібито володіє монополією на православну діаспору.

6. Якщо в томосі Чеської Церкви право втручання ієрархів Фанару в її внутрішні справи визначено як право вищої інстанції після церковних судів всередині самої ПЦЧЗС, то в цьому томосі вже зазначено, що будь-який єпископ або священик має право звертатися відразу в КПЦ для прийняття там «безапеляційного »судового рішення. (Спірність наведеного нібито канонічного обґрунтування заслуговує окремого розгляду за рамками цієї статті.)

7. У томосі зазначено, що Константинопольський престол є «главою» не тільки нової автокефалії, але і таким його визнають «інші патріархи і предстоятелі». Тобто формулювання з заміною Глави Церкви Христа на «главу Церкви Вселенського патріарха "не вибірково застосовано до «ПЦУ», а заявлено для всього православного світу.

8. Закріплений обов'язок (а не тільки право) нової автокефалії брати участь у всіх нарадах та інших заходах Константинопольської Церкви. Очевидно, врахований невдалий досвід Критського собору, організованого патріархом Варфоломієм і проігнорованого багатьма Помісними Церквами.

9. Закріплений обов'язок кожного нового предстоятеля «ПЦУ» починати свої поїздки з візиту на Фанар.

10. Як і в багатьох інших томосах, закріплений обов'язок «ПЦУ» отримати миро саме у Константинопольського Патріархату.

11. Якщо раніше Фанар претендував на монополію і верховенство в модерації зовнішньоцерковних відносин нових Церков для вирішення «питань церковного, догматичного і канонічного характеру», то, згідно з новим томосом, в подібній взаємодії вже немає сенсу. Тепер всі потрібні роз'яснення Вселенський престол дасть сам, без міжцерковного обговорення.

12. Крім власне нової автокефалії на території «ПЦУ» створюється екзархат і ставропігія Константинопольської Церкви, права яких є непорушними. Тобто канонічні кордони нової структури є функціональними лише односторонньо: «ПЦУ» зарубіжних парафій мати не може, а на її території Константинопольський Патріархат може мати свої парафії, і його права непорушні.

13. У заключній частині додатково уточнено, що автокефалія надається саме на цих умовах. Це уточнення дозволяє обґрунтувати скасування автокефалії в разі порушення зазначених умов.

Висновки

На основі аналізу поступової зміни змісту томосу про автокефалію, які видаються Константинопольською Православною Церквою, ми бачимо генезис як її загальноцерковної еклезіології, так і уявлень про власну роль і ролі інших Помісних Церков.

Ще в XVI столітті зростання числа Патріархатів сприймається органічно (як мінімум, формально) і рішення по ним фіксується соборно, що ми бачимо по автокефалії Руської Церкви.

Частково фактор соборності присутній при наданні автокефалії Елладській Церкві, участь у чому, крім КПЦ, приймає патріарх Єрусалима. Але після цього ми вже не бачимо відображення принципу міжцерковної соборності в нових томосах.

У XIX-XX століттях нові автокефальні Церкви зі значним зусиллям отримують статус Патріархатів, навіть в разі історичної притаманності їм цього статусу в минулому. А деяким не вдається отримати його і до цього дня.

В цілому ставлення Константинопольської Церкви до своєї ролі в світі і до інших автокефальних Церков істотно змінюється в міру втрати влади Константинопольським патріархом в Османській імперії. Саме в ній патріарх Константинополя мав, на відміну від Візантії, і формальну, і реальну політичну владу, а саме статусом етнарха, глави Рум-Міллет, який об'єднував усіх православних християн імперії. Усередині імперії Османів багато стародавніх автокефалій були ліквідовані і включені до складу Константинопольської Церкви, як, наприклад, Болгарська або Печська (Сербська) Патріархії. Але навіть стародавні Церкви Єрусалима, Антіохії, Олександрії і Кіпру, які зберегли свої автокефалії, були політично підпорядковані етнарху. Втрата земель Портою автоматично позбавляла впливу і влади Константинопольський Патріархат. Опинившись перед лицем нових викликів і вимог національних автокефалій, Константинополь був змушений шукати шляхи компенсації втрат. Частково ця тенденція проявляє себе в XIX столітті, що ми бачимо на прикладі формату автокефалії Елладської Церкви.

Але повною мірою ця тенденція розвивається в ХХ і ХХI століттях, після остаточного краху Османської імперії і втрати Константинопольської кафедри як політичного впливу, так і прихожан в самій Туреччині в результаті грецьких погромів і виселення греків з країни.

Ця тенденція знаходить своє вираження як у зовнішній експансії Фанару, свідками чого ми є до цього дня, так і в спробі обмеження автокефалій нових Церков і збереження своєї влади і впливу вже на їх територіях.

При першій спробі урізати автокефалію Елладської Церкви Константинополь торкається лише питань миру, модерації зовнішніх зносин та, рамочно, принципів формування Синоду. Згодом, на прикладі тієї ж Сербської та Румунської Церков, ми бачимо практично повноцінне визнання нових автокефальних Церков як рівних собі (за винятком надання їм статусу Патріархату, що було зроблено пізніше). Виходячи з цього, досвід урізання автокефалії в Елладському томосі можна було б вважати несистемним епізодом. У ХХ столітті все змінюється. Очевидно, що спроби через томоси мінімізувати реальну незалежність нових автокефальних Церков, максимально підпорядкувати їх Фанару або, як мінімум, поставити в залежне становище пов'язані саме з вищезгаданою втратою позицій етнарха, оскільки всі вони слідують за ліквідацією Османської імперії. І є вони, судячи з усього, саме спробою компенсації даних втрат.

По суті, визнання повноцінних автокефалій в ХХ столітті від КПЦ отримують лише Болгарська і Грузинська Церкви. І то фактично мова йде вже про визнання фактів, що відбулися: обидві Церкви вже були самостійні кожна по 73 роки (дивний збіг «стажу невизнання Фанаром»!). Крім того, обидві Церкви були старовинними Патріархатами, колись позбавленими автокефалії через перипетій історії. У цих випадках Константинопольський престол претендує лише на модерацію міжцерковних відносин, і то у випадку з Грузинською Церквою в формі рекомендації.

Спостерігається переосмислення самої ролі Константинопольського патріарха і Константинопольської Церкви. Наочно ми бачимо метаморфозу «першого серед рівних» в «першого без рівних».

Але зовсім інакше виглядає позиція Фанару по автокефалії нових Церков: Польської, Албанської, Чеської і тим більше «Української». Тут ми спостерігаємо набагато більші «обрізання» повноважень і закріплення важелів впливу на внутрішнє життя цих Церков.

Крім того, спостерігається переосмислення самої ролі Константинопольського патріарха і Константинопольської Церкви. Наочно ми бачимо метаморфозу «першого серед рівних» в «першого без рівних». Спочатку ми спостерігаємо безсумнівну констатацію православного вчення про Христа як Главу Церкви. Потім згадка про це плавно зникає з документів, і ось в підсумку в «українському томосі» ми спостерігаємо на місці глави Церкви вже не Христа, а Константинопольський престол. Термінологія, що відображає міжцерковні відносини, також змінюється в томосі: спочатку КПЦ це і Сестра іншим Церквам, і Мати нових автокефальних Церков, що виділяються з її лона, потім вона тільки Мати їм. І ось в результаті вона вже тільки Мати всіх Церков – без винятку для Церков давніших, ніж вона сама, – а Сестрами одна одній є лише інші Помісні Церкви.

В «українському томосі» ми спостерігаємо на місці глави Церкви вже не Христа, а Константинопольський престол.

Якщо в 1990 році в грузинському томосі Константинополь, немов даючи «нову автокефалію», визнає старовину автокефалію Грузинської Церкви, отриманої нею від Антіохійської Церкви, то в 2018 році спікер Фанару архієпископ Телмісський Іов (Геча) говорить в інтерв'ю BBC:

«Інші Церкви, існуючі в православному світі сьогодні, – починаючи від Православної Церкви в Росії, продовжуючи Церквами в Греції, Сербії, Румунії, Польщі, Албанії, Болгарії, Грузії, Чехословаччини, – нові Церкви – не були підтверджені Вселенськими Соборами, це Константинополь дав їм статус існування».

Спочатку КПЦ не претендує на діаспори інших Церков, але в 1922 році Синод Константинопольської Церкви приймає рішення про «обов'язкове і виняткове» підпорядкування всієї православної діаспори. І ось ми бачимо відображення цих претензій і в томосі. Це нововведення ХХ століття.

Але в ХХI столітті КПЦ йде ще далі і заявляє право на створення своїх екзархатів і ставропігій не тільки в діаспорі, а й на неї ж визначеної території інших Помісних Церков, що випливає з українського томосу. Так поступово просто звучний і почесний титул «Вселенська» стає таким по реальним вимогам. Папізм в православній редакції приймає все більш і більш виразні риси.

З середини ХХ століття ми бачимо відображення в томосі претензій КПЦ на вищі судові функції і дедалі активніше регламентування внутрішньої моделі управління Помісних Церков аж до облачення першоієрархів.

Починаючи з українського томосу ми бачимо включення в томоси вимоги участі в соборах, організованих КПЦ. Зазнавши фіаско в збиранні представників усіх Помісних Церков на Криті в 2016 році, Фанар вирішує закріпити свою прерогативу в томосі.

Фактично ми бачимо поетапне знецінення значення автокефалії для Помісної Церкви і зведення його до автономії.

При цьому слід зазначити, що майже у всіх томосах КПЦ декларує: автокефалія надається місцевій Церкві, бо з'явилася відповідна окрема незалежна держава, – стверджуючи, що це і є причина проголошення автокефалії.

Ось як про це говорить у вищезгаданому інтерв'ю архієпископ Іов (Геча):

«Треба розуміти, що в Православній Церкві адміністрація Церкви завжди збігається з адміністрацією державною, земською – це не я придумав і не Патріарх Варфоломій, це сказано в 17-му правилі IV Вселенського Собору. Тому в принципі, коли з'являється нова держава, це не обов'язок, але вона може просити про устрій автокефалії для своєї Церкви».

Тим часом в зазначеному правилі ми не знаходимо жодного подібного твердження, як і в принципі у всіх канонах всіх семи Вселенських Соборів ми не знаходимо такого твердження в контексті саме автокефалії.

Разом з тим ми спостерігаємо вибірковість підходу КПЦ до даного питання: там, де це дозволяє політичний контекст, КПЦ в ХХ столітті створює зовсім не автокефальні Церкви, а свої єпархії, в кращому випадку – на правах автономії: Архієпископія в США, Фінляндська Православна Церква, Естонська Апостольська Православна Церква, новогрецькі єпархії і т.д.

Так, наприклад, без визнання з боку КПЦ залишилася Православна Церква Америки, а прохання до Константинополя Фінляндської Православної Церкви надати їй автокефалію вже 40 років залишається без відповіді.

Ми спостерігаємо вибірковість підходу КПЦ до надання автокефалій: там, де це дозволяє політичний контекст, КПЦ в ХХ столітті створює зовсім не автокефальні Церкви, а свої єпархії, в кращому випадку – на правах автономії: Архієпископія в США, Фінляндська Православна Церква, Естонська Апостольська Православна Церква, новогрецькі єпархії і т.д.

І лише там, де міжцерковний або політичний контекст вимагає виключно автокефалії, відбувається їх проголошення Константинополем. Але при цьому реальний статус цих автокефалій часто менш незалежний, ніж у автономій.

Прикладом цього може послужити Українська Православна Церква, що має самоврядний статус в складі Московського Патріархату, незалежність якої набагато ширше, ніж у автокефальної «Православної Церкви України». Права, надані УПЦ з боку РПЦ, набагато ширші, ніж права «ПЦУ», визначені Фанаром, про що неодноразово вже писалося раніше.

Ще одним нововведенням томосів, починаючи з чеського, є фіксація «умов, на яких надана автокефалія». Право її скасування не прописано прямо в документах, але, тим не менш, вже заявлено представниками Фанару:

«І в принципі, як вважають деякі каноністи, оскільки ці нові автокефалії або нові патріархати ніколи не були підтверджені Вселенським Собором, оскільки вони були створені Вселенським Патріархатом, то в якийсь момент, якщо Вселенський Патріархат вважатиме це за потрібне, він може і скасувати цей статус.

Так що говорити, що Вселенський Патріархат втрачає якусь владу, - то на основі чого?

На основі канонів, згідно з вченням Православної Церкви, Вселенський Патріархат має певні привілеї. Хто з цим не згоден, той фактично сам себе відколює від Православ'я» (архієпископ Іов (Геча) в інтерв'ю BBC від 2.11.2018).

Права, надані УПЦ з боку РПЦ, набагато ширші, ніж права «ПЦУ», визначені Фанаром, про що неодноразово вже писалося раніше.

Тепер давайте порівняємо формулювання з українського томосу (2019 р.):

«Для вирішення значущих питань церковного, догматичного і канонічного характеру слід Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського престолу, прагнучи отримати від нього авторитетну думку і тверде взаєморозуміння»,

- з таким формулюванням з, наприклад, болгарського томосу (1945 р.):

«...із загальних церковних питань, які потребують вселенського обговорення та вивчення, нехай зноситься з нашим Святішим Патріаршим Вселенським престолом і від нього вимагає і приймає як його авторитетну думку і розуміння, так і думку і розуміння інших святих сестринських Церков»,

- і з формулюванням чеського томосу, що передував українському (1998 р.):

«Що стосується глобальних тем і питань церковного характеру, що виходять за рамки можливостей Помісних Православних Церков, Його Блаженство Архієпископ Празький і всіх Чеських земель і Словаччини також має право звернутися до нашого святого Патріаршого Вселенського престолу, який знаходиться в спілкуванні з усіма православними єпископствами, які належним чином проповідують слово істини. Вселенський Патріархат запросить у Церков-Сестер їх думку і позицію...».

Як бачимо, в 2018 році Фанар вже вважає сам себе достатнім джерелом відповідей на питання «церковного, догматичного і канонічного характеру» і не має необхідності в думці Церков-Сестер (дочок?), яка була раніше. Соборний розум Церкви підміняється одноосібним рішенням архієпископа Нового Риму.

Можна згадати інше формулювання, вкрай близьку цій за змістом:

«Безпомилковістю в учительстві через свою посаду має Верховний Понтифік, коли він, як вищий Пастир і Наставник всіх вірних Христу, зобов'язаний зміцнювати своїх братів у вірі, остаточним чином проголошує вчення про віру або звичаї, якого слід дотримуватися».

Саме так звучить пункт № 1 749-го канону Римсько-Католицької церкви, яким був затверджений в 1870 році на Першому Ватиканському соборі догмат про непогрішимість (безпомилковість) папи римського. У випадку з Константинопольським Патріархатом функцію собору виконав Синод КПЦ, а новий догмат знайшов своє відображення в томосі.

ТГ-канал «Лабарум. Цим переможеш»

Читайте також