Ішли б ви в Умвельт, дорогі нащадки

Листи. Фото: lens.google.com

«19 жовтня щороку відзначають незвичайне свято – День написання листа в майбутнє. На жаль, кому і коли спала на думку ініціатива цього заходу, невідомо, але в принципі – ідея непогана». Таке повідомлення я зустрів плаваючим на широкому просторі інтернету. Чомусь увага зачепилась за цей корч, і я замислився.

Моя молодість припала на той час, коли написання листів у щасливе майбутнє було звичайною практикою. У десятому випускному класі це був останній твір. Та й взагалі на той час піонери і комсомольці СРСР писали майбутнім ленінцям щасливі листи-вітання, запечатували їх у капсули та засовували кудись глибше з написом «Відкрити через 50 або 100 років».

Тоді ми були впевнені, що в тому світлому, безхмарному і абсолютно безпечному майбутньому, до якого нам не дожити, у всьому світі настане «рівність і братерство». Людина людині стане «другом, товаришем і братом». Гроші зникнуть, кожен буде отримувати за потребами і працювати на загальносвітове благо за можливостями. На літніх канікулах діти будуть допомагати дорослим озеленяти саджанцями яблук і слив найближчі до землі планети Сонячної системи.

З усього переліченого вже за нашого життя збулася лише одна мрія – на початку дев'яностих зникли гроші. Натомість з'явилися купони, продуктові талони і… загальна бідність. Навіть останнього космонавта СРСР мало не забули спустити назад із навколоземної орбіти. Замість п'яти місяців йому довелося крутитись там дев'ять.

Власне, всі наші уявлення про майбутнє щасливе життя всього людства були прямою проєкцією комуністичної пропаганди. Та й які тоді були сумніви?

Майже всі діти СРСР відпочивали у піонерських таборах за профспілковими путівками, які їхні батьки отримували практично безкоштовно на виробництвах. Ми знали (і так було насправді), що можемо здобути безкоштовну освіту (нам навіть будуть платити стипендію) та медичну допомогу. А коли ми створимо свої сім'ї, нам, як молодим спеціалістам, дадуть житло. Ми не будемо шукати роботи. Навпаки, нас обов'язково працевлаштують, за дармоїдство тоді карали.

Роботи вистачало всім, а зарплатню та аванс видавали завжди вчасно, без затримок. Гроші, звичайно, не дуже які, але їх було цілком достатньо, щоб задовольняти базові потреби людського організму, навіть виходило щось «відкласти на книжку» (багато хто вже й не пам'ятає, що це за книжка така).

На операцію та похорон на той час ніхто грошей не збирав, ховали за рахунок виробництва, де працював покійний, навіть якщо він був пенсіонером. Лікували та оздоровлювали за рахунок держави. Про те, що світле майбутнє має неминуче настати, свідчила куплена в магазині сковорідка. На її вилитому чавунному дні красувався увічнений напис «Ціна – 1 р. 35 коп.», яка нам чітко свідчила про те, що жодної іншої ціни на цей товар не буде, тому її й внесли у литу форму.

Сучасним людям складно навіть частково уявити рівень стабільності суспільства останніх кількох десятиліть існування Союзу.

Як би сьогодні не лаяли радянський час, але саме завдяки йому в нас є збудовані ще на той час житлові будинки, дороги, каналізація, водопровід, електрика і надія на те, що, незважаючи на старечий вік усіх цих комунікацій, вони ще, можливо , дотягнуть до нашої спільної з ними смерті.

«Ну, а там уже якось самі…» — ось ця фраза, мабуть, єдине, що я зміг би зараз написати нащадкам. Озираюся на прожите, дивлюся на теперішнє, і нічого іншого на думку не спадає.

Як священник я веду в телеграмі свій канал @Kerigma_orthodox, і я сподівався, що серед читачів зустріну там більш оптимістичний погляд на майбутнє. Але у відповідь на мою пропозицію написати що-небудь майбутнім поколінням, отримав лише відображення своїх власних думок.

«Нічого не змогла написати, отче Ігоре. Ні майбутнього, ні людей майбутнього не змогла собі уявити. А без цього не виходить...» Або ось, це навіть точніше: «Моя проблема в тому, що при довгостроковому плануванні я надто покладаюсь на апокаліпсис…» Це точно! Переконати, що наше похмуре уявлення про майбутнє буде таким же помилковим, як і наші дитячі наївні мрії про загальне земне щастя, у мене теж не виходить.

А ще я дозволив собі уявити ситуацію, що мені дано фантастичну можливість написати собі самому листа з нинішнього теперішнього в дитинство, так, щоб я його там у минулому прочитав. У мене вийшла б багатосторінкова Тора і ще більший до неї Талмуд індивідуального користування. Приписів, заборон і вказівок з точним місцем геолокації, де і що я не повинен робити, там було б набагато більше, ніж 613. Та й не став би я це все читати у своєму юному віці, коли більше думав, де дістати бинт-гуму для рогатки, а не про те, як мені потрібно правильно жити.

Але здаватися не хочеться. Соломон теж не був оптимістом, але все ж таки Еклезіаст написав, досі читають. Наслідую його приклад: «Сину мій, йшов би ти від юності своєї до свого Умвельта, куди подалі».

До цієї заповіді потрібне, звичайно, пояснення. Що таке Умвельт? Де він знаходиться? Як туди дістатися? Та й із чим його їдять?

Тут доведеться трохи повозитися з тлумаченням. «Umwelt» у перекладі з німецької «навколишній світ». Це таке середовище, в якому живе той чи інший біологічний вид. З одного боку, все суще (люди, тварини, птахи, риби тощо) живе в одному й тому ж фізичному середовищі. Але це якщо узагальнювати.

Насправді ж кожен вид має своє середовище, бачить світ по-своєму і по-своєму його розуміє. Спільне в нас те, що ми народжуємось і вмираємо в єдиній фізичній оболонці світу, а ось осмислюємо її по-своєму. Навіть комахи, які, здавалося б, живуть у спільному для них домі, поділяються за своїм світосприйняттям дуже сильно.

Кожна жива істота вибирає, висловлюючись науковою мовою, «з усього багатоцвіття, багатозвучності, багатосмаку, з безлічі запахів світу, з усього різноманіття тактильних відчуттів, пов'язаних із можливими контактами із зовнішніми предметами у світі, тільки ті подразники й сигнали, які відповідають їхнім потребам та можливостям».

Бджола шукає своє, муха своє, хоча кожна з них буде літати на тому самому полі.

Пам'ятаю, як одного разу я рано навесні приїхав до Криму, заліз на Хаос (камінь такий знаменитий) в Алупці й, уткнувши голову між камінням, почав дивитися кіно. Я був схожим на інопланетянина, який звалився в зовсім незрозумілий і невідомий світ. Але спостерігати за цим світом було дуже цікаво. Мурахи, сонечка, різні жучки і павуки займалися своєю справою. Вони жили у своєму, знаному тільки ними світі. А наш світ із усіма його проблемами цим істотам був абсолютно байдужим.

Сонечко помре так само, як і я. Ми з ним, різні за розмірами, проживаємо різні життя, але початок і кінець у нас буде однаковим. При тому, що життя у нас із ним лише одне. Я не знаю, чи є можливість у сонечка для якихось варіацій з приводу того, в якому світі жити, але в нас вона є. Людське суспільство зробить все можливе, щоб ви прожили своє єдине життя так, як цього бажають економісти, банкіри, продавці, фармацевти, політики. І щоб цього не сталося, потрібно створити свій Умвельт.

Не дозволяйте іншим керувати вашим життям хоча б тому, що воно тільки ваше і більше нічиє.

Вчені кажуть, що Умвельт складається із знаків, які всі тварини (і ми серед них) отримують через органи почуттів. Таким чином Умвельт – це суб'єктивний світ нашого життя, який ми сприймаємо як об'єктивний. Картина цього світу є смисловою інтерпретацією нашою свідомістю інформації, яку ми сприймаємо органами почуттів.

Синонімом поняття «Умвельт» може бути «поведінковий простір життя, значне середовище». По суті, світ, у якому ми живемо, є прямим наслідком того, як ми впорядковуємо інформацію, що надходить до нас із зовнішнього середовища, як ми її аналізуємо, синтезуємо, узагальнюємо і який зміст у неї вкладаємо.

Не треба забувати, що все, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо, нюхаємо, розуміємо, осмислюємо, народжується і вмирає лише в одному місці – у людському мозку. А що знаходиться за його межами, ніхто не знає, та й знати не може доти, доки дивиться на світ через призму мозку.

Ми можемо спробувати прожити своє єдине життя у світі, який буде в гармонії з нашим серцем. Або нам доведеться жити «як усі» у тому світі, який за нас вигадали інші. Можна існувати в Умвельті гуртожитку, а можна в тому, що буде зітканий з промінчиків світла вашої власної душі. Щоправда, тоді ви випадете з загального порядку. Вас вважатимуть або божевільним, або порушником громадського порядку, бо жити треба, як належить, а не як хочеться. Не дозвольте себе приборкати тим, що називається «суспільною думкою».

Не треба перейматися тим, що про вас будуть думати інші люди, яким, за великим рахунком, ви абсолютно байдужі. Усі вони – в'язні загальнолюдського концтабору. Однак із нього є вихід – двері, через які можна увійти до сьогодення.

Уважно шукайте ці двері. Вони добре заховані охоронцями табору, їх майже не видно. Пам'ятайте, що у вас лише одне життя, і тільки вам вирішувати, яким має бути ваш світ, якими мають бути його цінності та пріоритети, який сенс і які життєві настанови. Двері в теперішній час прохідні. Увійшовши до них, ви опинитеся в кімнаті, де знаходяться двері у вічне. Перші двері потрібно добре зачинити, інакше через протяг другі не відчиняться. Ну, а там все далі і вище до Світла.

Читайте також