Ненав'язливе християнство Достоєвського

Фото: novostiliteratury.ru

Чому, коли нам подобається або не подобається творчість письменника, ми переносимо це на нього самого? Ми не говоримо: «Я (не) люблю романи Достоєвського», ми говоримо: «Я (не) люблю Достоєвського». Чи є подібні фрази просто скороченням для зручності розмовної мови, чи тут є якась підсвідома інтуїція?

В одній зі своїх книг наш сучасник, нобелівський лауреат з літератури Орхан Памук за своїм звичаєм ділиться життєвим спостереженням: «Що є читання, якщо не осягнення свідомості іншої людини?» Будь-яке слово завжди несе на собі відбиток особистості. Воно не може бути нейтральним та об'єктивним на 100%, воно обов'язково так чи інакше відображає спосіб мислення і світогляд автора. Тому, читаючи роман Достоєвського, ми знайомимося з самим Достоєвським.

Моє перше знайомство з ним, як і у багатьох інших, відбулося в старших класах. Тоді в шкільну програму входив «Злочин і покарання».

«Що є читання, якщо не осягнення свідомості іншої людини?»

Федір Михайлович неймовірно відповідально підходить до своїх творів, тому перш ніж приступити до справи, завжди настільки детально і ґрунтовно описує дійових осіб, умови їх життя та обставини зустрічі, що дочитати до зав'язки самого сюжету – справа не з легких.

В книзі дуже багато описів зовнішності, приміщень, переживань, нічних кошмарів. Навіть діалоги більше схожі на збірники монологів. І подробиць, м'яко кажучи, дуже багато. Вони, звичайно ж, всі потрібні і не є просто літературним прийомом для створення атмосфери – всі деталі, які так старанно виписує Достоєвський, обов'язково несуть смислове навантаження. Але в мої юні 15-16 років всі глибинні асоціації, ігри смислами і внутрішні логічні зв'язки пройшли абсолютно повз.

Всупереч наміру і старанням автора зрозуміла з написаного я вельми трохи. Що не завадило мені прочитати книгу запоєм. На мій власний подив. Пояснити, що саме мені сподобалося в романі, я не могла, але відчула справжнє потрясіння. Це було щось зовсім відмінне від усього того, що я читала раніше.

Пізніше я дізнаюся, що представники радянської інтелігенції часто приходили в Церкву після знайомства з Достоєвським, і анітрохи цьому не здивуюся. З одного боку, в його книгах не зустріти прямої проповіді Христа, але з іншого – дух у них пізнавано євангельський.

У Федора Михайловича не знайдеш головного героя в білому плащі і зі шпагою, що представляє собою сукупність всіх чеснот і досконалостей. Достоєвський взагалі не схильний ідеалізувати людей.

Достоєвський про віру не міркував, він вірою жив. Видають його у цьому, наприклад, відсутність в чистому вигляді позитивних і негативних героїв. Всі персонажі постають перед нами як справжні живі люди, які на одній сторінці можуть виявляти неабияке благородство, а всього через двадцять сторінок творити всілякі неподобства. У Федора Михайловича не знайдеш головного героя в білому плащі і зі шпагою, що представляє собою сукупність всіх чеснот і досконалостей. Достоєвський взагалі не схильний ідеалізувати людей. «Єдин Свят, єдин Господь, Ісус Христос, во славу Бога Отця, амінь». Всі інші являють ті чи інші відхилення від норми. Разом з тим письменник не намагається нікого і демонізувати.

Навіть однозначні, здавалося б, негідники, як той же Свидригайлов, показуються здатними на докори сумління і порядні вчинки.

Автор не засуджує своїх героїв, він їх любить. Він не гребує говорити про пороки сучасного йому суспільства. Але з якою б непривабливістю не поставав перед нами гріх людини, відразу особисто до неї він не викликає. Це так складно – розділяти людину і її вчинки, відчувати не осуд і гнів, а біль і жаль про падіння людини, про потьмарення в ній образу Божого. А Достоєвський, судячи з усього, так умів. Він не виносить сміливих думок, не підносить і не засуджує своїх героїв за ті або інші їхні дії. Він ніби дивиться на всі проблеми під іншим кутом. З точки зору любові до людини.

Це так складно – розділяти людину і її вчинки, відчувати не осуд і гнів, а біль і жаль про падіння людини, про потьмарення в ній образу Божого.

Достоєвський уникає лінійності і чорно-білих ригористичних оцінок. Більш того, на думку літературознавців, для нього взагалі не властивий вираз його особистої думки. Якщо для інших письменників характерно використовувати когось із персонажів або «закадровий голос» як інструмент для донесення своїх переконань, то Федір Михайлович ніби надає можливість читачеві самому робити висновки з того, що відбувається, він просто дає максимум вхідної інформації для цього. Звичайно, він теж не нейтральний, і в своїх творах намагається донести певну ідею, але він не докладає в комплекті масу вже готових думок.

У випадку з Достоєвським ніколи не можна до кінця бути впевненим, що ж саме мав на увазі автор. Навпаки, він швидше наочно демонструє, що реальність набагато складніша навіть за найбільш вдалі формулювання. І людські вчинки – це завжди велике поле для інтерпретацій.

Легко, звичайно, міркувати, що хотів сказати автор, коли немає ніякої можливості ці домисли підтвердити або спростувати, але саме максимальна відсутність «я» в текстах все-таки показова. І це теж по-православному: справжній християнин не егоцентричний.

Якось розговорилися з продавцем книг, і він поділився: «Знаєте, я свого часу читав листи Достоєвського і був здивований, наскільки це світлий чоловік. Не розумію, як він міг писати такі депресивні книги?!» Мені завжди якось по-дитячому прикро, коли романи Достоєвського називають похмурими, але, з іншого боку, життєрадісними їх теж не назвеш. Вони підкреслено реалістичні, і хеппі-ендами нас Федір Михайлович не балує.

У житті Достоєвського Христос був. І не просто був, а був центром його життя.

Сподіваєшся, розумієш, до останнього, що в Настасії Пилипівни все владнається, а автор безжально і методично руйнує грунт під «жили вони довго і щасливо». Він не дозволяє ні собі, ні читачеві засумніватися в тому, що по-іншому, як зараз, не буде – це в природі людини. Вона глибоко пошкоджена, і що б ми там собі не мріяли, в житті частіше відбувається саме так. Світ лежить у злі, і ніякі ідеології, зміни соціального або політичного ладу системної поломки в людстві усунути не можуть. І якщо в усьому цьому немає Христа, то картина, дійсно, вимальовується вкрай безрадісна і безперспективна.

Але в житті Достоєвського Христос був. І не просто був, а був центром його життя. Вся його творчість – це проповідь, але вона не являє собою чергову вправу в риториці. Письменник не говорить нам, як треба, а як – ні. Він йде по іншому шляху – він християнство являє, передає його внутрішній дух. І це відчувається навіть не в тому, що він пише. Адже сенс написаного без вивчення історичного та культурного контексту далеко не завжди можна отак одразу зрозуміти.

Християнство Достоєвського зчитується, мені здається, вже просто в тому, як він пише: без бінарного поділу на хороших і поганих; з твердою позицією щодо єресей, помилок і вад, але одночасно з цим без осуду і таврування самих грішників; з розумінням глибини трагізму всієї людської історії і страждання кожної окремої людини. Тому ніяк не можу погодитися з тим, що Достоєвський – депресивний скиглій. Хоч я його листів і не читала, але поділяю думку продавця книг – дивно світлий був чоловік.

Царство Небесне рабу Божому Феодору!

Читайте також