«Причастя» Бергмана: фільм про пастора, який втратив віру
Шведська драма про священнослужителя в духовній кризі ставить моральний виклик. Звідки береться сила служити Богові, коли душа мовчить?
З перших кадрів чорно-білого фільму Інґмара Берґмана «Причастя» глядач опиняється серед жменьки парафіян у храмі. Камера оператора Свена Нюквіста стоїть нерухомо. Вона ніби вдивляється в обличчя великим планом, не дозволяючи глядачеві відвести погляд.
В олтарі править застуджений пастор Томас Ерікссон. Актор Гуннар Б'єрнстранд, за чутками, справді хворів на грип просто під час зйомок, і ця хвороблива втома помітна.
Картина вийшла у Стокгольмі 11 лютого 1963 року, в шведському оригіналі вона називається «Причащальники». Усього вісімдесят одна хвилина кінокартини вміщує в себе близько трьох годин одного недільного дня, коли віра священника буквально розсипається на очах у глядача.
Камера впритул
Щоб досягти достовірності композиції, Берґман і Нюквіст пішли на несподіваний крок. Вони об'їздили храми Швеції та забракували їхні інтер'єри – вони видалися надто гарними й надто затишними для цієї похмурої історії.
Прототипом зробили храм Скаттунґе в Даларні, а внутрішній простір збудували заново в павільйоні в Росунді. Оператор згадував, що режисер змушував його «бути буквально на сто відсотків реалістичним в освітленні».
Майже вся картина знята в похмуру погоду. Сонце пробивається крізь хмари лише один раз – у сцені біля олтарної огорожі. Цей суворий монохром працює сильніше за будь-які монологи: ми шкірою відчуваємо дрож недільного ранку, де дзвони лунають тлом, а слова молитви звучать безвиразно.
Після ранкової служби до пастора приходить рибалка Юнас. Його жахнули газетні новини про ядерну бомбу, він буквально задихається від страху й шукає у священника бодай якусь духовну опору. Але замість втіхи пастор Томас оголює перед розгубленою людиною свою рану – зізнається у своєму зневір'ї. Рибалка мовчки йде, а трохи пізніше накладає на себе руки на березі річки.
Шість хвилин без монтажу
Поруч із пастором лишається вчителька Марта. Вона любить Томаса, але він холодно відштовхує її. Посеред картини камера завмирає на обличчі Марти на цілих шість хвилин великого плану. Вона читає залишений пастору лист, де розповідає про висип, що знівечив її тіло, і про свою нерозділену прихильність.
Нюквіст тримає акторку в кадрі так близько, що глядач бачить найменше тремтіння її повік. Це один із найчесніших портретів людської вразливості у світовому кіно. Томас відкидає Марту, але вона сідає з ним у машину й везе пастора до вдови загиблого рибалки.
Бесіда в ризниці
Ближче до третьої години дня пастор добирається до другої, дальньої церкви. Настрій у нього розбитий, всередині – випалена земля. І тут у кадрі з'являється непомітна людина, на якій, як з'ясовується, тримається вся смислова вісь картини.
Це каліка-паламар Алгот. Він накульгує, носить важкі свічники, запалює свічки, дзвонить у дзвони. Поки пастор тоне в мученицьких сумнівах, простий паламар підтримує горіння своєї віри. У ризниці перед початком служби Алгот раптом заговорює з Томасом про страждання Христа на хресті. Він згадує євангельський вигук Спасителя: «Елі, Елі! лама савахтані? Тобто: Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46).
Алгот дивиться на пастора й вимовляє фразу, від якої перехоплює подих: «Напевно, це було головне страждання – мовчання Бога». Пастор Томас, який цілий день відчував душевну порожнечу, відповідає одним словом: «Так».
У цю мить глядач раптом розуміє, що перед ним зовсім не історія про загибель віри.
Віра пастора нікуди не зникла – вона просто перейшла від людини в сані до тих, кому він проповідував. До скаліченого паламаря, який запалює свічки. До відкинутої жінки, яка не покинула пастора в біді.
Молитва всупереч спустошенню
Задум «Причастя» народився в Бергмана 26 березня 1961 року. Він записав його в робочий зошит після того, як почув по радіо «Симфонію псалмів» Стравінського. А ось розв’язку кіноісторії підказало саме життя. Одного разу режисер поїхав зі старим батьком-пастором до маленької церкви на північ від Уппсали. Місцевий священник був нездужаний і запропонував скоротити службу, скасувавши Причастя. Батько Бергмана втрутився – і причастя все ж звершили.
Пізніше режисер пояснював фінал картини саме цим спогадом: «Почасти, мені здається, кінець п’єси вийшов під впливом втручання мого батька: за будь-яку ціну треба робити те, що велить обов’язок, особливо в духовних справах. Навіть якщо це здається безглуздим».
В останніх кадрах фільму близько третьої години пополудні пастор Томас виходить до вівтаря майже порожньої церкви. У залі лише кілька людей. Серед них – паламар Алгот, органіст Фредрік Блум і Марта. Ніхто не змушує пастора починати службу. Він сам робить крок уперед і вимовляє слова літургійного гімну Sanctus: «Свят, свят, свят Господь Бог Саваоф; повні небо і земля слави Твоєї».
Тут кіно дивовижним чином перетинається з досвідом Церкви.
Святитель Іоанн Золотоустий нагадував пастві: «Не людина перетворює запропоноване на тіло і кров Христову, але Сам розп’ятий за нас Христос». Подібну думку багато віків потому закріпило й Аугсбурзьке сповідання: Таїнства дієві за встановленням Христа, а не за станом душі служителя.
Камера Свена Нюквіста востаннє ловить обличчя Томаса Еріксона. Воно ніби залишається незмінним. Пастор, як і раніше, застуджений і розгублений. Але свічки в храмі горять, музика органа наповнює порожній простір, слова хвали звучать у холодному повітрі – як певний знак того, що Бог продовжує священнодіяти навіть тоді, коли людські почуття перебувають на нулі.