Притча: добрі та злі люди
Оточуючі можуть бути добрими чи поганими – це залежить від тебе самого. Фото: з відкритих джерел
Учитель з учнем відпочивали під розлогою кроною дерева на березі річки. День видався на славу: на небі – ні хмаринки, невидимі птахи виспівували на всі голоси; біля протилежного берега зрідка хлюпала дрібна рибка; на горизонті, у синій імлі, вимальовувалися обриси великого міста.
Лихий вершник, осадивши скакуна в тіні дерева, звернувся до старого:
– Старий, що за люди живуть в цьому місті? – він вказав нагайкою в сторону міста.
Старий, повернувшись, глянув знизу вгору на вершника і відповів питанням на питання:
– А які люди живуть в тому місті, з якого ти прямуєш?
– В останньому місті, як і всюди, де я зупинявся, живуть злі, непорядні люди...
– Даремно ти покинув ті місця, – похитав головою старий, – в цьому місті живуть такі самі...
Зі злістю хльоснувши по крупу коня нагайкою, вершник зірвався з місця і помчав у напрямку міста, залишаючи позаду себе клуби пилу.
Незабаром після від’їзду вершника до них підійшов подорожній похилого віку з торбинкою через плече. Привітавшись, він спустився до води, зачерпнув пригорщу і, напившись, сів поруч з відпочиваючими на березі.
– Підкажіть, люди добрі, чим примітне це місто, – він кивнув у бік будівель, що виднілися, – які в ньому люди проживають?
– А чим примітне місто, яке ти відвідував недавно? – в свою чергу запитав старий. – Що за люди населяють його?
– Я прожив у тому місті все життя. Це найпрекрасніше місце на землі, яке я ні за що не покинув би, якби не залишився один. Нестерпно існувати там, де кожна мить нагадує тобі про спочилих близьких... А люди, що оточували мене в тому місті, – найдобріші, чуйні. Навряд чи я коли-небудь зустріну таких.
– Тобі нема про що турбуватися, – старий поклав руку на плече мандрівника. – Саме такі люди проживають у цьому місті.
Коли, подякувавши за бесіду, подорожній продовжив свій шлях, учень запитав:
– Учитель, чому на одне і те ж питання ти дав дві різні відповіді?
– Річ у тім, сину мій. Так влаштоване життя: кожен знаходить собі в супутники таких людей, як сам.
Читайте також
Несторіанство: єресь професорів
Як блискучий розум перетворив віру на креслення? Історія патріарха Несторія – це приклад того, як логіка пасує перед таємницею і як народжуються розколи.
Гора Каранталь: випробування спокоєм
Скельна вершина стоїть стіною між шумом Єрихона і тишею пустелі. Тут мовчання – як дзеркало, що проявляє те, з чого ми зроблені насправді.
Герої під низькою стелею: про літературу, яка розучилася бачити вічне
Сучасна проза дедалі частіше нагадує емоційну аптечку, позбавлену надії. Чому підміна морального вибору травмою забирає у нас небо і робить літературу тісною?
Паперова фортеця: григоріанський розкол 1925 року
У 1920-ті роки єкатеринбурзькі собори пустували за повної підтримки влади. Як проект ОДПУ зі створення слухняної церкви розбився об опір віруючих.
Кістка землі: чому скельні монастирі Дністра неможливо знищити
Лядова і Бакота – це тиша всередині каменю, що пережила набіги орди, вибух і затоплення. Історія про місця, де життя пішло під землю, щоб зберегтися.
Хрестовоздвиженське братство на Чернігівщині: спроба жити за Євангелієм
Наприкінці XIX ст. миряни створили громаду, де віра визначала не лише богослужіння, а й працю, виховання, побут і стосунки. Цей досвід виявився незручним майже для всіх. Чому?