«Пікасо́»: втрата друга та подолання спокуси

Семінарист. Фото: myslo

Час дії: 1992 рік

Місце дії: Київ

Діючі особи: Михайло Камінський, семінаристи, викладачі.

Для Михайла з Георгієм настали дні скорботи та болісного пошуку відповіді на запитання. Так, власне, і саме питання вони й сформулювати не могли. Просто виявляється, що Церква, в якій вони жили і без якої не могли собі це життя уявити, виявилася не Церквою. Адже Гліб Якунін так логічно і зрозуміло все пояснив.

Все остогидло: служби, заняття в семінарії, хор, молитви, послух. У голові крутилося одне: «організація тоталітарного типу». Всі прояви семінарської та й взагалі всієї церковної дисципліни, здавалося їм, підтверджували це. Мишко, який виріс у священницькій сім'ї, таки сумнівався: «А, може, він і неправий, цей Гліб Якунін?»

Але Георгій прийняв усе за чисту монету з такою самою впевненістю, з якою він кілька років тому прийшов до віри в Бога. На пропозиції Мишка підійти до когось із викладачів і спробувати розібратися, він відповів:

– Та ти що, брате?! До кого підходити? Вони ж усі одним миром мазані! Що, гадаєш, вони тобі скажуть правду? Скажуть: так, справді ми не Церква, а це все так, для заробляння грошей? Не будь наївним, брате.

Мишко був дуже пригнічений, щоб заперечувати, але якось не вірилося, що всі довкола керуються лише жагою грошей та влади. Ось отець Лавр, наприклад. Так, отець Лавр. Ось до кого треба йти!

Нічого не сказавши Георгію, Мишко вирушив на пошуки отця Лавра. Але виявилося, що Лавр зараз не в Лаврі. Знову поїхав кудись підліковуватись, коли буде, невідомо. Мишко засмутився, але вже вступивши на шлях пошуків, вирішив з нього не звертати і поговорити з кимось ще. Пішов до отця Віктора. Подумалося: «Він же сектознавець. Про організацію тоталітарного типу, напевно, все знає.

Отець Віктор, вислухавши плутане запитання Мишка і миттю прогортавши журнали, махнув рукою:

– А! Цей Гліб Якунін. Його ж у священнослужінні заборонили. Він на Патріархію образився, от і пише гидоти всякі. Не звертай уваги! – Він знову махнув рукою і втік стежити за тим, як там йдуть ПГС, паркогосподарські справи.

Мишко трохи підбадьорився, але ця відповідь його, звичайно, не задовольнила. Георгій, почувши про розмову з отцем Віктором, мало ногами не затупав:

– Ти що, Михайле? Зовсім збожеволів? Знайшов, кого питати. Він же інспектор! Усе! Тепер ти в нього на гачку, у списку неблагонадійних. Він тепер буде стежити за тобою, і вилетиш ти з семінарії тільки так. Ось побачиш.

– А що робити?

– Не знаю, брате.

Але «що робити», Георгій невдовзі собі вирішив.

Саме на той час із семінарії стався відхід досить великої кількості учнів. Приблизно двадцять п'ять семінаристів, що навчалися на різних курсах, які були родом із Львівської області, оголосили про свій перехід до «духовної семінарії» Київського патріархату. Ця «семінарія» була створена нашвидкуруч колишнім ректором справжньої семінарії, колишнім архімандритом Данилом (Чокалюком), який пішов у розкол до Філарета. Для її потреб влада виділила приміщення під красивою Андріївською церквою на Подолі в Києві.

Вихід спровокувало те, що єпископ Львівський Андрій (Горак), той самий, який не брав участі в Харківському архієрейському соборі, пославшись на хворобу, нарешті визначився. Він також пішов у розкол, як і багато хто з духовенства його єпархії. Виходило так, що вихідцям із Львівської області після закінчення семінарії просто не було куди повертатися. Більшість парафій опинялася в розколі. Для них настав момент істини: зберегти свою єдність з канонічною, благодатною Церквою і зазнавати при цьому життєвих негараздів, або ж повернутися додому, в свою єпархію, на вакантні «священничі» місця, «служити», заробляти собі на хліб насущний, але вже в розколі. До речі, те, що це був саме розкол, усі розуміли чудово. Але заколисували себе думками, що це скоро закінчиться, що рано чи пізно нас або визнає Константинопольський Патріархат, або ж ми знову якось там з'єднаємося і все будемо знову єдиними і благодатними.

З ними розмовляли і ректор, і викладачі, намагалися пояснити, умовити залишитись, але все було марно. Вони як загіпнотизовані бубнили один аргумент:

– А куди ми повернемося?

Шкода. Майже всі вони були добрими хлопцями, багато хто з них йшов зі сльозами. Але все ж таки йшли...

І ось Георгій, полум'яний Георгій, який готовий був життя своє покласти за стояння в істині, пішов разом із ними. Пробував поцупити з собою і Мишка:

- Ходімо, брате. Тут не можна залишатися. Ти ж читав. Суцільне КДБ, користолюбство і владолюбство. Жодної духовності та благодаті. А там… Там ми почнемо нове життя, там не буде всього цього болота… Стільки бруду накопичилося… Там буде благодать, чистота і духовність! Треба, брате, зважитися. Ходімо!

Але вся абсурдність цих заяв була очевидна навіть першокурснику Мишкові:

- Георгію, ти що?! Поясни мені, будь ласка… Як, яким чином, якщо припустити, що ми, Московський патріархат, не є благодатною церквою. То як від нас, безблагодатних, може відколотися якась група і стати раптом благодатною. Ну подумай сам!

Але Георгій нічого не хотів думати.

Через кілька днів Мишкові вдалося поїхати додому і навіть залишитися ночувати. До глибокої ночі вони проговорили з татом про всі ці скорботні справи. Журнали зі статтями Гліба Якуніна Георгій у Михайла забрав, тож довелося батькові переказувати все по пам'яті. Папа уважно слухав, не перебивав, а потім спитав:

- І що ти сам про все це думаєш?

– Не знаю, тату, – Мишко опустив голову. – Отець Віктор каже, що це від образи, що його у священнослужінні заборонили. Але, тату, невже це все правда?

Замість відповіді отець Олександр підійшов до комода і дістав із шухляди якийсь лист.

– Цей лист мені написав мій семінарський духовник, ігумен Варнава, років шість тому. Коли я жив у Трійце-Сергієвій лаврі, навчався у семінарії та академії, я у нього сповідався, часто з ним розмовляв і взагалі ставився як до духовного отця. Я тобі про нього колись розповідав. Пам'ятаєш? Упокій Господи його праведну душу, – тато благоговійно перехрестився. – Він пройшов війну, в'язниці й табори, був на засланні, але ніколи ні на що не скаржився, – отець Олександр розкрив конверт. – Ми з ним зрідка переписувалися. Весь лист я тобі не читатиму. Тільки те, що стосується питання, де є істинна Церква.

Лист був написаний на звичайних зошитових аркушах у клітинку. Почерк був кострубатий і подекуди нерозбірливий. Видно, що писала людина з поганим зором. Від листа виходив тонкий запах старовини, чернечої келії та умиротворення.

Папа почав читати: «…помалу у нас у Трійце-Сергієвій лаврі почали говорити про святкування тисячоліття Хрещення Русі. Ще кілька років до цього, дай Боже дожити, але готуватися треба вже зараз. Так, Сашенько, велике це свято. Господь зійшов своєю милістю до нас нерозумних і благоволив просвітити світлом Істини. Колись не народ, а нині Божий народ. Колись не помиловані, а нині помилувані. Почитати треба зело і князя Володимира святого, і Михаїла святителя, і всіх людей, через яких Господь праву віру на Русі насадив. Напиши мені, як там у вас у Києві, матері міст руських? Чи готуються до цього святкування, чи як? Подейкують, що наші володарі хочуть Церкви благодіяння вчинити: храми якісь повернути, монастирі якісь відкрити... Дай Бог. Подейкують також, що в нашій державі безладдя починається і бродіння умів. Перебудова якась, гласність. Кажуть, що вже у газетах почали писати те, чого раніше соромилися. Ти молодий, більше за мене про це знаєш. Чує моє серце, не на добро це. Ти ж нічим не бентежся. Живи за Богом і покладайся на Його святу волю. Не ремствуй, якщо й треба буде зазнати чогось. Сили духовні черпай у Церкві святій, бо вона одна викладає благодать Духа. Так Господь наш благоволив, щоб вірний служитель Його був незмінним у Його Церкві. Не може народження приносити плід, аще не буде на лозі. Так і люди, які відкидають Христову Церкву, самого Христа відкидаються. Чує моє серце, з'являться нахабні зломовники, які будуть користуватися свободою говорити, що заманеться, і зведуть на Церкву наклеп, і сваритимуть Її, і відкинуть від Неї нерозумних і нестійких у вірі. Ти ж не бентежся цим. За їхніми плодами пізнаєте їх. Кажу так, бо і до мене почали приходити нині студенти з академії і питати про смутні часи, про патріарха Сергія, про те, чи правильно він вчинив, визнавши радянську владу і погодившись виконувати її вказівки. Деякі щиро питають, хочуть розібратися, а є такі, що й ганять. Ось що я тобі скажу, Сашенько. Єпископ доти стоїть у благодаті, доки він не впав у єресь і не став захоплювати в неї паству свою. Якщо ж є в нього якісь гріхи, то йому суддя Бог і собор єпископів. Нам же від нього не слід відкладатися і судити його, нас грішних, Бог не поставив. Що ж до Святішого Патріарха, той час був воістину лютий. Скорботи зовні, скорботи всередині, скорботи від лжебратів. Пам'ятаю, бо вже в літніх літах був, що багато збентеження принесла його Декларація. І лаяли його, і називали відступником, і відкладалися від нього. Він же казав, що без цього, Декларації тобто, Церкві на Русі, прийшов би кінець. Та й апостол пише, щоб молилися за можновладців і чинили б їм належну покору.

Каюся, Сашенько, чи мав рацію тоді Сергій чи ні, не знаю досі. Бо переслідування після Декларації не закінчилися, а часом і посилилися. Одне знаю твердо, зовсім не мають рації ті, котрі порвали з ним спілкування і покинули Церкву стражденну. Де вони? Де ті, хто пішов у катакомби? Де ті, хто хотів не забруднити згоду з владою і пішов у розкол? Комара відцідили, а верблюда проковтнули. Адже гріх єресі та розколу є гріх страшний, бо не одного розкольника в смерть кидає, а й тих, хто йде за ним. Адже йдуть часто через незнання. А де вони тепер? Нема їх, Сашенько. А Церква на Русі стоїть і буде стояти на віки віків. Амінь. Пам'ятаю, улюблений, як духівник мій, отець Герасим, після Декларації сорок літургій служив і запитував Господа, як вчинити. Та всі сорок днів постив суворо і вночі Псалтир читав. Молився, та просив у Бога розуміння. А потім вийшов на амвон і сказав нам, прихожанам: Не будемо бентежитись, браття і сестри, Церква страждає і ми потерпімо! Від архіпастирів наших, ніяк не ухилимося. Нехай допоможе їм Бог і подасть розуміння. А сам стоїть такий світлий-світлий. Так, Сашенька. А нині хочуть без молитви, без подвигу, без праці у всьому розібратися. Вичитати все з книжок та з журналів і з різних чуток.

А коли я після війни в обитель нашу святу поступив, багато бачив святих сповідників, які з в'язниць і з заслань поверталися. Це були святі мужі, давнім отцям подібні, яких віра випробувана була, засяяла більше сонця. Було їх безліч, Сашенько. Були з них і прозорливці, і молитовники великі, і жоден з них не зважувався хулити ні Сергія, ні Олексія, ні іншого когось із архіпастирів наших. У смиренності проходили вони чернече життя і спасіння своє звершили. Отож милий. І ти цьому вчися і наслідуй.

Уклін матушці твоїй і чадам. Молись за них і не слабій.

Писав ти, що старший твій, Мишко, має старанність до пономарського служіння. Це добре вельми, тільки наставляй його, щоб частим входженням у вівтар Божий не втратив би благоговіння до святого цього місця. Бо цей гріх легко в душу заходить, що частково й у нас в обителі спостерігаю.

Нехай допоможе тобі Бог благоугодити Йому. Мене ж пробач і за грішну душу мою помолись».

Папа благоговійно поцілував листа і склав його назад у конверт. Деякий час вони мовчали, потім тато приніс епітрахіль, поручі та підрясник. Облачився і вони тихо, щоб не розбудити інших, відслужили панахиду за ігуменом Варнавою. Тато розповів трохи про нього і про деяких інших сповідників, яких йому довелося бачити у Трійце-Сергієвій лаврі. Сильно засмутила його звістка про те, що Георгій пішов у розкол.

– Гарячий він занадто. Ворог цим користується.

– Тату, а може з ним якось поговорити?

Отець Олександр похитав головою.

– Говорити можна з тим, хто хоче слухати, а так можна його лише озлобити ще більше. Молитися за нього треба. Що тут скажеш?

Ще через кілька днів Мишко на виході з Дальніх печер зустрів отця Лавра. Збентеження, посіяне в душі Глібом Якуніним, він уже подолав і навіть дивувався, як міг так легко всьому повірити. Але поговорити про це з отцем Лавром все ж таки хотілося.

– Благословіть, отче, – Мишко вклонився і склав руки для благословення.

– Бог благословить.

– Отче Лавре, а ви можете зі мною трохи поговорити?

Замість відповіді отець Лавр вказав йому на лаву. Підійшли. Сіли. Мишко коротко розповів про історію з журналами та про відхід Георгія.

– Ти вважаєш, що ці статті неправильні, але хочеш, щоб я тебе в цьому ще більше переконав. Так? – Запитав отець Лавр.

Мишко кивнув.

– Я читав їх. Там дуже багато наклепу. Не знаю, навмисне чи через незнання він наводиться. Факти, які справді були, дуже спотворюються і тлумачаться зовсім невірно. Ну, ось, наприклад, те, що Сталін у сорок третьому році викликав до Кремля митрополитів Сергія, Олексія та Миколая, дозволив провести Помісний собор і обрати патріарха – це трактується як те, що він заснував Церкву. Це ж абсурд. Багато Вселенських соборів збиралися імператорами, але це не означає, що імператори засновували Церкву. Якунін стверджує, що Церква була благодатною до двадцять сьомого року. А куди вона після поділася? Хай покаже. А те, що ми пережили дуже страшний період і що ні єпископ, ні ієрей не могли й кроку ступити без відома уповноваженого у справах релігій, то це не привід, щоб обливати Церкву брудом. Мені якось один старий батюшка розповідав, що після війни траплялися випадки, що ідейних комсомольців, атеїстів посилали служити священниками. Ну, ніби за завданням партії, щоб зсередини за народом доглядати. Так от ці люди або ставали віруючими або дуже погано закінчували. Не можна стояти перед Божим престолом з нечистим серцем. Ти ж пам'ятаєш, як Іуда закінчив?

Мишко кивнув.

- А цей нещасний священник, який написав статті, адже він подібний до Хама, що відкрив наготу батька свого. Та й не просто відкрив, а ще й багато в чому обмовив. Хай Господь приведе його до покаяння, – отець Лавр перехрестився. – Сказано: «за їхніми плодами пізнаєте їх». А який плід від статей його вийшов? Георгій пішов у розкол, ти ось завагався. Змій колись казав Єві: «А чи справді сказав Бог?» Ось і ви почули: «А чи справді Церква ваша істинна?» Я ось, на наступному нашому занятті збираюся розповісти вам докладно про гріхопадіння Адама. Це дуже корисно знати.

Батько Лавр підвівся з лави. Встав і Мишко.

– Розібратися в цьому не грішно, навіть корисно для зміцнення віри. Я колись сам сидів у бібліотеці та вивчав документи того періоду. Хотів зрозуміти, хто більше правий: ми чи Зарубіжна Церква.

– І хто ж правий? – Запитав Мишко.

– Думаю, що ми, – отець Лавр трохи посміхнувся. – Але, гадаю, скоро Господь нас знову з'єднає разом. А за друга свого молись.

– А як?

– Читай сорок разів: «Господи Ісусе Христе, спаси, помилуй і спаси раба Твого Георгія».

– І все? Лише сорок разів? А чи можна більше?

Мишко згоден був читати сто акафістів на день і робити тисячу поклонів, аби Георгій одумався. Та отець Лавр сказав:

– Ні. Лише сорок. Але читай постійно, щодня без упущення.

– Благословіть, батюшка.

– Бог благословить.

Далі буде...

Перші дві книги серії «Пікасо» можна замовити на адресу picasokniga@gmail.com

Андрій Власов

Читайте також