Анатомія рейдерства: звідки виросло те, що ми бачимо зараз
Захоплення православних храмів здаються бідою останніх років. Але перша дата цієї історії – кінець вісімдесятих, і тоді ж склалася нинішня злочинна схема.
29 жовтня 1989 року у Львові відбувся один з перших насильницьких переходів до УГКЦ – захоплення Преображенського собору. Дата фіксується в документах Архієрейських Соборів Російської Православної Церкви 1989 і 1990 років, у матеріалах Помісного Собору 1990 року, у світській довідковій літературі. З цього дня офіційна статистика відраховує захоплення в Західній Україні.
Варто звернути увагу не лише на дату, а й на адресу. Преображенський собор – не випадковий храм. 20 вересня 1948 року, виходячи з цього собору після літургії, був застрелений двома пострілами протопресвітер Гавриїл Костельник – священник, який у 1946 році очолив процес возз'єднання галицьких уніатів з Православною Церквою. Офіційна версія МДБ УРСР називала виконавцем 25-річного члена ОУН Василя Паньківа, а організатором – керівника Львівського крайового проводу ОУН Зиновія Тершаковця.
Між двома датами – рівно сорок один рік. Храм, у якому був убитий священник, що оформив возз'єднання уніатів з Православ'ям, став першим об'єктом зворотного руху в розкол. Такі збіги не можна списати на випадковість.
Лист, який не допоміг
Відповідь Православної Церкви на львівські події була сформульована швидко і публічно. 6 листопада 1989 року архієпископ Львівський Іриней (Середній), переведений на цю кафедру за неповних два місяці до захоплення, разом з єпархіальним духовенством звернувся з відкритим листом до Папи Іоанна Павла II. Лист вимагав зупинити підбурювання до погромів і захоплень храмів уніатами.
Довідкова література фіксує: реакції на звернення не послідувало. Гоніння на православних посилилися.
1 грудня 1989 року голова Верховної Ради СРСР М. С. Горбачов зустрівся у Ватикані з Папою Іоанном Павлом II. Після цієї зустрічі УГКЦ отримала законний статус. Коли на початку 1990-х на виборах до місцевих рад у західноукраїнських областях перемогли представники націонал-демократів, уніати отримали необмежену підтримку з боку влади. Захоплення, звернення до Папи, відсутність реакції, політична легалізація, підтримка місцевої влади – хронологія говорить сама за себе.
Зима 1990 року. Івано-Франківськ
28 січня 1990 року в Івано-Франківську після літургії в кафедральному соборі голова обласного виконкому Вадим Бойчук урочисто вручив єпископу УГКЦ Павлу (Васылику) документ про передачу Воскресенського собору у власність Греко-католицької Церкви. Кафедральний собор Івано-Франківської єпархії перейшов від Православної Церкви до УГКЦ за рішенням обласного виконкому, через три місяці після Львова.
Це вже приклад передачі храму в іншу юрисдикцію розпорядженням влади.
Документ оформлений коректно. Але кафедральний собор передавався іншій конфесії постановою виконкому, без церковного обговорення, без згоди громади, без процедури вирішення майнових спорів. У радянській правовій системі того часу таке рішення виглядало не цілком легітимним – воно приймалося під тиском політичних обставин, описаних вище.
Що зафіксував Архієрейський Собор
Процес захоплення православних храмів греко-католиками та автокефалістами на Західній Україні став предметом обговорення Архієрейського Собору Російської Православної Церкви 30–31 січня 1990 року. Помісний Собор того ж 1990 року також був змушений звернутися до розгляду ситуації, вказавши, що Церква опинилася в умовах, які не мали прецеденту в післяреволюційний період.
Комісія з розподілу храмів між православними та уніатами працювала у Львові 8–13 березня 1990 року. 22 березня було опубліковано заяву Греко-католицької Церкви: за узгодженням з Папою Іоанном Павлом II усі документи комісії визнаються неправомочними. Уніати вийшли з її складу, і випадки захоплень помножилися. 10 квітня того ж року Священний Синод Російської Православної Церкви знову заявив протест.
Це все – документи: протоколи Соборів, постанови Синоду, відкриті листи, рішення виконкомів, листування з Ватиканом. Між ними чітко складається схема: захоплення – звернення до вищих інстанцій – відсутність реакції – легалізація постфактум – розширення практики рейдерства.
Ця схема працювала тридцять п'ять років тому. Вона ж працює і зараз.
Те саме місто, тридцять три роки потому
28 березня 2023 року в Івано-Франківську був захоплений Собор Різдва Христового – останній на той момент храм канонічної Української Православної Церкви в місті. Захоплення здійснили прихильники Православної церкви України. Рейдери проникли через бічні двері, відкрили центральні і виштовхали парафіян з драбини. У храмі застосовувався сльозогінний газ. Поліція в те, що відбувалося, не втручалася.
У 1990 році в цьому ж місті кафедральний собор передавався за постановою виконкому, без газу і без виштовхувань. У 2023 році в цьому ж місті кафедральний собор переходить до іншої конфесії за участю людей у балаклавах. Метод став більш жорстоким, але юридична канва колишня: захоплення здійснюється де-факто, потім легалізується. Державний апарат на місці або відсутній, або забезпечує прикриття. Православна сторона направляє позови та звернення, які залишаються без відповіді.
Перший прецедент – Львів, 1989 рік. Другий – Івано-Франківськ, 1990 рік. Третій – той же Івано-Франківськ, 2023 рік. Щоразу вихідна точка одна і та ж: передача храму, що не має міцних правових підстав, оформляється як здійснений факт, після чого питання оголошується закритим, заперечення не приймаються. Як довго ще історія буде наступати на ті самі граблі, надаючи свободу легалізованому свавіллю?
