Діти-мироносиці, або Невивчені уроки історії

Саманта Сміт

У дитинстві мені казали, що головна мета Америки – скинути на мою Батьківщину якнайбільше таких же атомних бомб, як вони скинули на Хіросіму та Нагасакі. І для того, щоб вони боялися це зробити, у школі мене вчили кидати навчальні гранати, швидко розбирати автомат і користуватися протигазом. Карикатури в журналах «Перець» та «Крокодил» зображували мізантропів США страшними, злісними, у зірково-смугастих штанях, у високих циліндрах та обов'язково з кубинськими сигарами в зубах.

Але, коли мені було п'ятнадцять років, до Радянського Союзу із «страшного» США, прилетіла зовсім не страшна дівчинка. Більше того, я в неї навіть якось по-дитячому закохався. Це була Саманта Сміт. Просте американське дівчисько, яке у свої десять років вирішило написати Юрію Андропову листа, щоб розібратися, чому ж відносини між США та СРСР такі напружені. І ось на запрошення генсека КПРС Саманта прилетіла до нашої країни. Досі пам'ятаю її чарівну усмішку і блискучі очі. У самий розпал холодної війни ця мила дитина, як небесний голуб, принесла нам звістку про те, що люди всюди хочуть лише одного – жити у мирі. Вона показала чистотою своєї душі, що прості американці, як і ми, зовсім не хочуть війни.

Ні за що на світі я не кинув би в цю дівчинку гранату. Була б у мене можливість, я подарував би їй квіти бузку, почастував пломбіром, дав покататися на своєму велосипеді «Орлятко».

Ще 1961 року маленький чотирирічний Костя Баранніков написав свої перші вірші:

Хай завжди буду я».

Ми співали цю пісню в дитячому садку, у школі, не надаючи особливого значення простим, наївним словам. Сонце, небо, мама, я – куди все це може подітися? Виявляється – може! За десятки років ми зрозуміли, що може. Сонце ховається за димом бомбардувань, а замість неба над головою можуть опинитися сирі стелі підвалу. А мама… Ось фотографія хлопчика, що стоїть біля могили загиблої матері, похованої на подвір'ї будинку. Скільки зараз дітей, матерів, дружин, батьків поховано під вікнами своїх будинків! Скільки зниклих безвісти, закатованих, зневоднених, загиблих від голоду та снарядів!

У шестирічного Сашка з Маріуполя так само, як і у сотень таких, як він, дітей, тільки одна мрія – щоб мама воскресла, більше йому нічого не потрібно. Діти СРСР шістдесятих-вісімдесятих, які потім стали військовими, політиками, бізнесменами, так і не зрозуміли, навіщо Саманта Сміт прилітала до них у далекому 1983 році. Може бути, і сама Саманта розуміла, що її все одно ніхто слухати не буде. Тож полетіла на небо у свої тринадцять років, ні з ким не попрощавшись. «Світ хоче миру» – це все, що вона хотіла нам сказати.

Сасакі Садако

Гопники світового масштабу, наділені владою і силою, ці володарі дрібних душ і великих амбіцій стали діставати з широких державних штанин ядерні кийки і загрожувати пустити їх у хід. У повітрі знову пролунав сірчаний запах третьої світової війни. З докором та болем дивиться на них із неба інша дівчинка мироносиця – Сасакі Садако. Все, що вона встигла зробити за свої дванадцять років життя, так це створити 644 паперові журавлики. Більше їй не дозволила лейкемія, що виникла внаслідок атомного бомбардування Хіросіми. Сасакі прагнула того, щоб запустити в небо тисячу таких журавлів. Але не встигла. Її роботу закінчили інші діти. На крилах цих паперових журавликів душа Сасакі полетіла до раю.

Правителі з психологією дрібних карних злочинців хочуть мільйони душ перетворити на журавликів. У них для цього є «вагомі підстави». «Світ хоче миру» – це все, що Сасакі Садако хотіла нам сказати. Але хто її слухатиме? Тіні людей, що залишилися після атомного вибуху на вулицях Хіросіми та Нагасакі, попереджають нас про те, що ми отримаємо внаслідок такої політики. Весь світ стане тінню.

Ганна Франк

Чи читали ці правителі світу щоденник іншої дівчинки-мироносиці Ганни Франк? Думаю, що навряд чи… «Весь земний світ збожеволів, скрізь смерть і руйнування» (13.01.1943), – пише Ганна у свої тринадцять років. «Нам нічого не залишається, як стійко чекати, поки прийде кінець нещастям. І всі чекають – євреї, християни, всі народи, весь світ… А багато хто чекає на смерть».

Ці рядки щоденника Ганни, які були написані багато років тому, міг би сьогодні написати будь-який її одноліток, який проживає в Маріуполі, Харкові, Бучі, Ізюмі, Волновасі… «В неділю сильно бомбили… Цілі вулиці перетворилися на купи щебеню… Безліч убитих і поранених. Лікарні переповнені. Діти блукають вулицями, шукають під уламками тіла батьків і матерів...» (30.01.1943).

В Ганну, незважаючи на юний вік, було закохано багато її однокласників. Але вона писала у щоденнику: «Я не хочу, щоб захоплювалися моєю милою усмішкою, хочу, щоб мене цінували за внутрішню сутність, за характер» (07.03.1944). Не пройде й року, як Ганна лежатиме в бараку фашистського концтабору з високою температурою. У стані марення і безпам'ятства вона чомусь теж усміхатиметься своєю чарівною усмішкою. Може, там, біля порога смерті, Ганна згадає, як писала в щоденнику своїй вигаданій подрузі Кітті: «У мене сила-силенна інтересів. На першому місці – це література. По-друге, я цікавлюся родоводом королівських домів… Історія – моє третє захоплення… По-четверте, я цікавлюся грецькою та римською міфологією… Я цікавлюся всім, що стосується письменників, поетів, художників…» (06.04.1944).

Як і багато ув'язнених, Анна померла від тифу. Ця дівчинка-мироносиця залишила нам у своєму щоденнику поради про те, як зберегти мир у душі: «Йди в поле, на волю, на сонце, намагайся знайти щастя у собі, у Бозі. Думай про те прекрасне, що коїться в твоїй душі, і будь щасливим... А той, хто сам щасливий, може дати щастя й іншим. Той, у кому є мужність і стійкість, той ніколи не здається і в нещасті» (07.03.1944).

Чому загинула ця світла, чиста дівчинка? Чому загинули мільйони таких, як вона? Через божевілля тих, хто уявив себе вершителем людських доль. Жахливо те, що з того часу у світі так нічого й не змінилося. «Світ хоче миру» – вчить нас щоденник Ганни Франк.

Таня Савічева

Якщо читати щоденник Ганни комусь здасться надто нудним заняттям, яке забирає багато часу, можу запропонувати щоденник іншої дівчинки-мироносиці, ленінградки Тані Савічевої. Він дуже, дуже короткий. Його читання не займе навіть хвилини. У кількох словах, страждаючи від голоду в блокадному Ленінграді, з середини Другої світової війни, Таня пояснює нам, що буде з тими, хто, можливо, виживе в третій.

Залишилася сама Таня».

Слово «помер» Таня вже писати не могла, писала лише імена та дати.

Вона також померла в евакуації в липні 1944 року в чотирнадцять з половиною років. Дистрофія, цинга, кістковий туберкульоз, нервове потрясіння, туберкульоз кишечника... Її мучили страшні болі, за місяць до смерті Таня втратила зір. «Світ хоче миру» – повторює нам Таня Савічева. Але чи потрібний мир тим, хто хоче правити цим світом? Всім тим безумцям, які, як і раніше, вважають, що вони мають право вирішувати, кому жити, а кому помирати. Тим, хто готовий втопити в крові все людство, перетворити на радіаційний попіл усе живе на землі. Питання, звісно, ​​риторичне.

P.S. Рекомендую своїм читачам прочитати невеликий твір Юрія Яковлєва «Пристрасті за чотирма дівчатками. Містерія» (Таня Савічева, Ганна Франк, Садако Сасакі, Саманта Сміт).

Читайте також