Тяжкі будні гнаної громади
Захоплений Михайлівський храм. Фото: СПЖ
25 років тому молодий священник Володимир Латинник на прохання вірян великого селища Шевченкове (Київська область) отримав призначення в новоутворену громаду на честь святого Архангела Михаїла.
Сільрада надала вірянам занедбаний неопалюваний дерев'яний павільйон колишнього меблевого магазину, в якому о. Володимир відслужив першу Літургію.
«Священник шив облачення сам»: початок у меблевому магазині
– Тоді був дуже важкий час, – згадує помічниця настоятеля раба Божа Марія. – З євхаристійного набору була одна алюмінієва чаша, священницькі облачення о. Володимир шив сам: за світською спеціальністю він був кваліфікованим кравцем-закрійником. Підсвічники були саморобні дерев'яні, стіни храму прикрашали прості сільські ікони, принесені в дар односельцями.
Особливо важко було взимку: приміщення храму-павільйону опалювалося електронагрівачами, в морози особливо важко було вистоювати служби. Але наш батюшка мужньо переносив усі негаразди і своїм прикладом закликав усіх до терпіння, вдячності та любові до Бога.
Сам уродженець села, він знає і розуміє прагнення селян, робітників і залізничників (у центрі селища знаходяться підприємства, залізничний вузол зі станцією Бобрик), розділяючи їхні радощі та горе. Навколо о. Володимира утворилася міцна і дружна громада. Він користується авторитетом у Шевченковому, був почесним гостем на всіх громадських заходах села, обов'язковим учасником шкільних лінійок і урочистих зібрань. Прихід став духовним центром селища.
«Тато, це наші»: трагедія і втіха
Минуло дев'ять років. О. Володимир з матінкою Ларисою виховували єдиного сина Марка. У 2009 році сталася трагедія. Десятикласник, 16-річний Марк, трагічно загинув на залізниці.
Автор цих рядків був того дня в домі о. Володимира, де стояла закрита труна загиблого юнака, всі плакали. Плакали діти-однокласники, плакав і сам отець Володимир. Ховали Марка всім селом. З сусідніх сіл приїхали священники, за труною до кладовища розтягнулася похоронна процесія.
Отець Володимир з матінкою, вражені трагедією, посеред ночі підхоплювалися і йшли до храму – вдвох служили нічні заупокійні Літургії. Потім поїхали в тривале паломництво по святих місцях: важко затихала сердечна рана…
Незабаром о. Володимиру приснився сон: покійний Марк зі світлим обличчям вів за руки двох малюків зі словами: «Тато, це наші».
Справа в тому, що матінці Ларисі лікарі прогнозували безпліддя. Але рівно через рік, у день смерті Марка, в родині священника народився хлопчик Ієронім (у перекладі з грец. – «священноіменний»). А ще через три роки і три дні після трагедії – дівчинка, яку нарекли Єрміонією («з'єднуюча» – грец.). Так збулося передбачення Марка, який утішив улюблених батьків уві сні. Так Господь утішив скорботну, щиро молитовну родину.
Вимолений храм
З першого дня служіння в селі отець Володимир молився про будівництво нового храму. Поруч із сільською школою пустував занедбаний пустир. Його-то і виділила приходу сільрада.
Потрібні були великі зусилля, щоб викорчувати пні старих дерев і вирівняти ділянку під будівельний майданчик. Було освячено місце під будівництво храму, закладено фундамент. Зранку до пізнього вечора трудився настоятель з паствою на будівництві.
Нарешті, новий храм засяяв золотими куполами, став окрасою села. Територія була обнесена парканом художнього кування, було розбито квітник з розарієм і вічнозеленими рослинами.
«Наша церква – наче пасхальне яєчко!» – раділи селяни.
Всередині храм прикрасив іконостас художньої роботи з прекрасними іконами, написаними в Києві. Наприклад, ікона преподобних Іова і Амфілохія Почаївських була освячена в Почаївській лаврі з частинками мощей преподобних. Всередині купол прикрашався різнокольоровим підсвічуванням залежно від свята: золотистим, білим, блакитним і малиновим.
Коли почалися бойові дії у 2022 році, село було тимчасово окуповане військами РФ, багато будинків були зруйновані снарядами, вісім невинних громадян загинули. Отець Володимир з прихожанами копав могили, ховав і відспівував загиблих. І щодня, як і сьогодні, молився про припинення війни, відспівував загиблих воїнів-односельців.
Захоплення: п'яні «священники» ПЦУ
Так тривало до 2024 року, поки злочинна рука ПЦУ не простягнулася до нового храму. О. Володимира викликали для «бесіди» чиновники в Броварах, запропонували перейти в ПЦУ. Священник категорично відмовився.
І ось, в один «прекрасний» день до храму прибули рейдери з поліцією та ПЦУшним «духовенством». Керували захопленням п'яні в дим «священники» ПЦУ Костянтин Педан і секретар зрадившого УПЦ «митрополита» Олександра Драбинка «архімандрит» Вікентій.
Прихід готувався до захоплення: з приміщення храму віряни винесли всю богослужбову утвар, престол і ікони.
Новий «священник» ПЦУ невдовзі скаржився своїй нечисленній «пастві»:
«О. Володимир не тільки все виніс із законно переданого нам храму, але й вивів усю паству…».
Паству ніхто не виводив — вона сама залишила захоплений розкольниками храм. Громада разом із о. Володимиром перейшла молитися в половину невеликого будинку, придбаного на пожертви біля вокзальної площі. На одній із служб нам пощастило побувати.
«Яку благодать ми відчули!» — служба у старій хаті
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас і гнати, і всяко неправедно злословити за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах: так гнали й пророків, що були перед вами…» (Мф. 5: 11–12).
Це були перші слова проповіді, сказані о. Володимиром у переповненому приміщенні старої сільської хати, нашвидкуруч переобладнаної для богослужіння.
– Ви не повірите, яку благодать Святого Духа ми відчули на цій першій Літургії в цьому благословенному будиночку, будучи зневаженими й гнаними! – поділився з нами о. Володимир під час зустрічі. – Це була воістину пасхальна радість, радість близькості Самого Христа й Божої Матері. І цю радість ми відчуваємо на кожній службі в цій тісноті та вбогому приміщенні.
І не тому, що у нас злочинно відібрали храм, а тому, що з нами Бог.
Ці слова священника, митрофорного протоієрея Володимира Латинника, стосуються сотень інших громад канонічної Української Православної Церкви, храми яких були беззаконно захоплені розкольниками.
Віруючі знають, і про це свідчить уся двотисячолітня історія Церкви Христової, що гоніння припиняться, гонителі будуть посоромлені, а їхні діла розвіються, «як безводні хмари, гнані вітром, як осінні дерева, безплідні, двічі померлі, викорінені…» (Юд. 1: 12).
Читайте також
Якщо молитва вкрилася кригою – це не наша провина
Коли канони давно читаються самими лише вустами, а серце мовчить, немов камінь, – це ще не відпадіння від Бога. У цього холоду є давня назва, і через нього проходили навіть найпалкіші молитовники.
Лагідність – це не слабкість
Ми звикли плутати лагідність із безхребетністю. А в Євангелії цим словом називали прирученого бойового коня — величезну силу, приборкану вуздечкою.
Депресія, яка накриває навіть святих
Ми звикли бачити на іконах безтурботні посмішки подвижників. Але один з найглибших інтелектуалів Церкви роками не міг вийти з кімнати через паралізуючу тугу.
Святий, над яким сміялася вся столиця
Сто років тому людину, яку нині шанують як святого, освічена публіка вважала посміховиськом. Про те, як праведний Іоанн Кронштадтський відповідав на гоузування, варто знати кожному, хто вступає в суперечку про віру.
Час погасити світло в передпокої
Ми занадто звикли ховати втому за маскою сильної людини. Справжня зустріч із Богом починається там, де більше немає сил прикидатися.
Таємниця молитви «Царю Небесний» і сила людської волі
Богословський розбір давніх слов'янських смислів і грецьких термінів. Відкриваємо для себе справжнє значення заклику до Бога в повсякденній метушні та шумі.