Звучання тиші: як Арво Пярт навчив світ слухати Бога

Арво Пярт – «богослов» тиші. Фото: СПЖ

Ми живемо в епоху агресивного шуму. Звуки сповіщень, гул мегаполісів, нескінченні ритми з динаміків таксі та торгових центрів. Тиша стала розкішшю, а пауза – приводом для тривоги. Але саме в цьому гримотливому світі найвиконуванішим живим композитором планети став чоловік, чия музика майже не рухається і звучить ледве чутним шепотом.

Його звуть Арво Пярт. Він – православний християнин, який своїм творчістю довів: сучасна людина, навіть далека від Церкви, відчайдушно тужить за Богом.

Парадокс тиші

Якщо ви подивитеся на фотографії Арво Пярта, ви навряд чи приймете його за зірку світового масштабу. Високе чоло, пишна сива борода, сумні очі.

Він більше схожий на афонського старця або схимника, ніж на завсідника європейських філармоній.

Його музика перегукується з його виглядом. У ній немає складних пасажів, немає бажання розважити або шокувати. Вона тече повільно, як час під час Всенічного бдіння. І тим не менш зали Берліна, Лондона і Нью-Йорка, які зазвичай збирають публіку на сміливі експерименти, завмирають, коли звучить Пярт.

Чому? Тому що секулярний світ втомився від власного шуму. Пярт дає людям те, що вони втратили, – досвід сакрального. Досвід зупинки. Досвід зустрічі з Вічністю, який у церковній традиції називається «тверезінням».

Вісім років пустелі

Арво Пярт не завжди був таким. У 1960-ті роки в Естонії він був головним музичним бунтарем і авангардистом. Він писав складну, дисонансну музику, експериментував з колажами, провокував. Здавалося, кар'єра йде вгору. Але раптово композитор замовк.

Це мовчання тривало вісім довгих років – з 1968 по 1976 рік.

Біографи називають це творчою кризою, але на мові аскетики це була «пустеля». Пярт зрозумів, що за складністю форми він втратив Істину.

«Я не знав, чи зможу я взагалі коли-небудь складати музику, – згадував пізніше Пярт. – У ті роки я вивчав григоріанський спів і старовинну поліфонію. Я зрозумів: достатньо, коли красиво зіграна всього одна нота. Ця нота, або тихий удар, або мить тиші втішають мене».

Саме в ці роки «безмовності» відбулося головне подія в його житті. Лютеранин за народженням, Пярт приймає Православ'я. Це не було даниною моді. Це було повернення до витоків, пошук того фундаменту, на якому можна будувати не просто музику, а життя. Зміна віри дала йому нову мову.

Стиль тинтиннабули: голос душі і голос Ангела

Вийшовши з затвору в 1976 році, Пярт представив світу свій власний стиль, який він назвав tintinnabuli (від латинського «дзвіночки»).

На перший погляд ця музика здається оманливо простою. Але за цією простотою ховається глибоке православне богослов'я.

Пярт знайшов спосіб передати в нотах ідею синергії – співпраці людини і Бога.

У більшості його творів ми чуємо два голоси, які переплітаються, але не зливаються:

• M-голос (мелодійний голос). Він рухається поступово, переходячи від ноти до ноти. Це образ людської душі – страждаючої, шукаючої, іноді помиляючоїся, блукаючої земними шляхами.
• T-голос (тинтиннабули-голос). Він рухається тільки по звуках тризвуку (до-мі-соль). Він статичний, стійкий і всюдисущий. Це образ Бога, благодаті або Ангела Хранителя.

Голос Ангела не тисне на голос людини. Він просто завжди поруч. Куди б не пішла мелодія-душа, опорний звук Трійці завжди підтримує її. Це акустична ікона: ми чуємо, як неміч людська здійснюється в силі Божій.

Канон покаянний у світському залі

У 1998 році Пярт отримав замовлення до 750-річчя Кельнського собору. Організатори, ймовірно, очікували урочисту месу або ораторію. Пярт же написав хоровий твір на дві години, назвавши його Kanon Pokajanen.

Це був повний текст Покаянного канону святого Андрія Критського на церковнослов'янській мові.

Уявіть собі картину: величезний готичний собор у центрі Європи, світська, часто невіруюча публіка в дорогих костюмах. І дві години поспіль хор співає суворі, аскетичні слова: «Помилуй мя, Боже, помилуй мя». Без оркестру, без спецефектів.

Пярт здійснив неможливе: він вивів суто церковну, монастирську молитву в простір сучасної культури.

І культура прийняла це з благоговінням. Слухачі, які не знають мови, плакали на концертах, відчуваючи ту саму «радіснотворну печаль» покаяння, про яку говорять святі отці.

Інший шедевр – Adam's Lament («Плач Адама»). В його основу лягли тексти преподобного Силуана Афонського. Біль Адама, який втратив рай і бачення Бога, Пярт перетворив на загальнолюдську трагедію. Це не просто музична п'єса, це проповідь про те, що корінь усіх наших бід – у розриві зв'язку з Творцем.

Аскетика для вух

Музику Пярта часто називають «священним мінімалізмом». Але правильніше було б назвати її «музичним ісихазмом».

У ній величезну роль відіграють паузи. Для Пярта тиша між нотами так само важлива, як і самі ноти. Це музичний аналог боротьби з помислами. Щоб почути красу одного звуку, потрібно відсікати все зайве, перестати метушитися.

Цю музику неможливо слухати «фоном» – за кермом, під час пробіжки чи миття посуду. Вона вимагає від слухача аскетичного зусилля: зупинитися, сісти й бути. Саме цього так боїться і водночас так прагне сучасна людина.

Дзвін, що пробуджує совість

Арво Пярт живе усамітнено, рідко дає інтерв’ю й не бере участі у світських подіях. Він служить Богові своїм талантом, нагадуючи нам про забуте призначення мистецтва.

У давнину культура вийшла з храму. Сьогодні, зробивши величезне коло, вона часто перетворюється на антикультуру.

Та творчість Пярта – це міст. Його музика – своєрідний притвор храму для секулярного світу.

Вона не замінює Літургію й не є молитвою в строгому сенсі цього слова. Але вона бере сучасну людину за руку, виводить із шуму інформаційного потоку і ставить у тиші перед зачиненими Царськими вратами.

А далі – вибір за нами: увійти чи залишитися зовні. Але не почути цього тихого поклику вже неможливо.

Читайте також