Схиархімандрит Іоанн (Маслов) – останній Глинський старець

Якби мене запитали, в чому відмінна риса сучасної святості, то я одразу відповів би, що ми живемо в часи благодатних неуків і безбожних богословів. Іосиф Ісихаст, Харалампій Діонісіатський, Єфрем Катунакський, Іліє Клеопе, Порфирій Кавсокалівіт, Гавриїл Ургебадзе, Фадей Вітовницький, Симеон Псково-Печерський, Андронік Лукаш, Серафим Романцов, Кукша Одеський... Цей перелік можна продовжити далі. Спільне у біографіях цих великих подвижників нашого часу, які жили в різних країнах та в різних умовах, буде одне – ніхто з них не мав систематичної богословської освіти.

І водночас ми всі знаємо імена людей (зі зрозумілих причин я їх не називатиму), відомих проповідників, «богословів», які мають вчені ступені та звання, кожен з яких приніс Церкві стільки зла, скільки не змогли зробити цілі інститути наукового атеїзму. При цьому сучасних святих, які були би богословськи освічені, небагато. Нектарій Егінський, Миколай Сербський – це ті, хто в нас на слуху, а далі вже треба думати та напружувати пам'ять… По-різному можна до цього ставитись, але факт залишається фактом.

Схіархімандрит Іоанн (Маслов) потрапляє в ту дефіцитну категорію подвижників, які об'єднали в собі чудову богословську освіту та благодатне старецтво.

«Я помру, але в нашому роді ще буде монах».

Народився Іван Сергійович Маслов 6 січня 1932 року в селі Потапівка Сумської області у глибоко віруючій багатодітній селянській родині. Його дід Федір мав трьох рідних братів. Один з них, прозорливий ієромонах Гавриїл, подвизався в Глинській пустині з 1893 року. Коли в 1922 році монастир закрили, він повернувся до рідного села. За словами родичів, він передбачив: «Я помру, але в нашому роді ще буде монах». Його пророцтво збулося на Іоанні, який уже з дитинства був «не від світу цього». Завжди зібраний, уважний, розважливий, юний Іоанн відрізнявся добротою і постійним прагненням допомогти ближнім. За це його всі любили та поважали.

Після того як батько пішов на фронт, звідки не повернувся, Іван залишився в сім'ї за старшого. Попри те, що йому було лише дев'ять років, брати та сестри називали Ваню «батька». Він умів робити все: шити, прясти, ткати, в'язати, готувати, виконувати всі сільськогосподарські роботи. Жили Маслови дуже бідно. Коли після війни почався сильний голод, вижили вони лише завдяки Іванові, який навчився швидко та якісно крити дахи соломою. Його часто наймали на цю роботу і платили їжею, бо грошей тоді ніхто не мав.

З дванадцяти років Ваня пішов працювати до колгоспу. До школи ходив за шість кілометрів у сусіднє село Сопіч. Зазнавши з дитинства багато горя і зла, він навчився цінувати будь-який прояв добра.

У 1951 році Івана призвали в армію. Своєї віри в Бога він ніколи не приховував. Над його ліжком завжди висіла ікона. У цьому юнаку було щось таке, що викликало до нього повагу і, можна сказати, благоговіння оточуючих. Начальство Івана дуже цінувало за відповідальність і порядність, товариші по службі любили за доброту і чуйність. У майбутнього подвижника навіть з'явилася думка стати військовим, проте Господь влаштував все інакше. Під час служби Іван дуже застудився, та так, що хвороба дала сильне ускладнення на серце, що зробило його інвалідом на все життя. З цієї причини його комісували. Він повернувся додому, але через два роки поїхав до Глинської пустині. Сів на велосипед і поїхав.

«Я до монастиря пішов не просто. Мені було особливе покликання Боже».

Щось сталося в його житті таке, про що він нікому не розповідав. «Я до монастиря пішов не просто. Мені було особливе покликання Боже», – сказав якось старець одному зі своїх численних духовних чад. Потім, задумавшись, додав: «Коли світло побачиш – усе забудеш».

Мати Івана Ольга (в майбутньому монахиня Ніна) розповідала:

– Я не хотіла його відпускати. Підпора ж яка він мені був. Я за ним кілька кілометрів бігла і все кричала: «Повернися!»

На той час у Глинській обителі подвизалися такі старці, як схіархімандрит Андронік (Лукаш), Серафим (Амелін), Серафим (Романцов). З ними одразу духовно зблизився молодий подвижник. Отець Андронік став дня юного послушника найближчою та найріднішою людиною. Він до самої своєї смерті буде духівником отця Іоанна. А преподобний Серафим (Амелін) навіть після своєї смерті приходитиме до отця Іоанна у священичому облаченні та наставлятиме його. Коли ці, нині вже канонізовані, старці були змушені виїхати до Грузії та Абхазії, отець Іоанн часто висилав їм туди матеріальну допомогу, а також сам відвідував їхні високогірні пустельницькі келії.

Але це буде потім, а поки що послушник Іоанн жив у маленькій, дуже тісній монастирській келії. Разом з ним там мешкало ще четверо людей. Місце в нього було на лежанці, де поряд у соснових цурках гніздилося безліч клопів. Щоб хоч трохи від них захиститись, Іванові доводилося обсипати собі голову дустом, і лише Бог його вберіг від того, щоб не отруїтися. «Я як на смерть ішов. Ні клопи не страшні, ніщо!»

Основним послухом молодої людини була різноманітна фізична праця. Йому доводилося працювати у столярній майстерні, колоти величезні дубові колоди, робити бочки. Робота була настільки важка, що від непомірної праці у юнака опухали м'язи. Але він не ремствуючи виконував усі послухи, незважаючи на те, що важка фізична праця була йому протипоказана за інвалідністю.

Однак і вночі Іванові не було спокою. Нерідко йому являлися біси і мучили так, що вранці він бачив на своєму тілі синці.

Однак і вночі Іванові не було спокою. Нерідко йому являлися біси і мучили так, що вранці він бачив на своєму тілі синці. Тільки завдяки посиленому посту та Ісусовій молитві, яка не сходила з його вуст ні вдень, ні вночі, бісівські мани поступово залишили майбутнього старця. Такі небувалі випробування можна пояснити тим, що демони бачили, що Іван – не просто один із послушників. Він уже мав благодать святості, через що вони так і з'їлися на нього.

Глинські старці доручили двадцятирічному Івану давати поради богомольцям. Навіть бувалі, досвідчені подвижники монастиря стали питати в нього духовних порад. Потім настоятель обителі благословив послушнику відповідати на листи, які приходили до монастиря, і при цьому дивувався розважливості його порад. Секрет такої розсудливості Іван пояснював дуже просто: «Я ніколи нічого не говорив від себе. Помолившись, радив те, що Бог клав на душу». Бачачи такі надзвичайні дари, ігумен благословив постригти Іоанна у ченці набагато раніше, ніж це було заведено у Глинській пустині.

У 1961 році Глинська пустинь була закрита. Старці поїхали подвизатися в гори Кавказу, а монах Іоанн з їхнього благословення вступив до Московської духовної семінарії, а потім і до академії. На той час у МДА навчалися представники різних народів. Тут були і майбутні митрополити Лівану, Македонії, видатні пастирі і проповідники Росії, України, Грузії, Молдови. Але всі сучасники, які його знали, погоджувалися з тим, що найбільш яскравим та таким, що запам'ятовувався, студентом був монах Іоанн (Маслов). І це стосувалося не лише його відмінного навчання, але насамперед його духовного складу.

До кінця навчання в академії отець Іоанн уже став відомим духівником, якому сповідалися викладачі, студенти та богомольці. Завжди лагідний, смиренний, слухняний, навіть без тіні думки про себе, він, здавалося, бачив душу людини наскрізь.

Ще тоді, коли монах Іоанн був студентом семінарії, багато учнів почали звертатися до нього, як до духівника, за порадами. Потім їхній приклад наслідували і викладачі духовних шкіл. Авторитет цього дуже скромного, чуйного, простого та духовно досвідченого ченця з перших років його перебування у Троїце-Сергієвій лаврі був дуже високим. Тому не дивно, що вже 1962 року ченця Іоанна висвячують в ієродиякона і наступного року – в ієромонаха.

Всі, хто стикався з отцем Іоанном, відчували, що в цьому, ще юному, подвижнику живе справжній скарб духу, з якого ллється джерело Живої води, що тече у вічність. Незабаром до нього потягнулися люди з усієї країни. Одним із найближчих друзів отця Іоанна був ігумен Марк (Лозинський), про якого, я сподіваюся, ми зробимо колись окрему публікацію.

До кінця навчання в академії отець Іоанн уже став відомим духівником, якому сповідалися викладачі, студенти та богомольці. Завжди лагідний, смиренний, слухняний, навіть без тіні думки про себе, він, здавалося, бачив душу людини наскрізь. Вже тоді багато хто став відзначати прозорливість отця Іоанна. Він нагадував сповідникам давно забуті ними гріхи, бачив минуле життя людини, попереджав про небезпеку, яка застерігатиме їх у майбутньому. Сам зовнішній вигляд отця Іоанна викликав до себе якийсь благоговійний трепет. Святість, яка жила в його чистому серці, невидимим світлом висвітлювала собою весь простір навколо цього благодатного подвижника, і до неї все більше й частіше стали тягнутися люди.

Владика Полоцький і Глибоцький Феодосій, який навчався в цей час в академії, згадував, як він якось сказав отцю Іоанну: «Батюшко, тут є одна стариця-віщунка. Вона передбачає багато». Отець Іоанн відповів: «Нехай прийде до мене ця стариця». Старенька прийшла до батюшки, але коли йшла від нього, кричала на весь храм: «Іоанн поламав мені ноги!» Виявляється, стариця була несправжньою і перебувала в духовній прелесті. Після бесіди з батюшкою бісівська мана зникла і старенька була змушена визнати, що обдурила багатьох.

Отець Ііоанн втілив у собі Христове вчення і був носієм Духа Святого. У цьому розгадка загальної любові та поваги до старця.

Протоієрей Володимир Кучерявий у своїх спогадах про отця Іоанна пише, що його завжди дивувала «рідкісна здатність батюшки говорити з кожною людиною мовою її рівня, виходячи з духовної зрілості. Такий індивідуальний підхід до кожного і отримувана допомога притягували до отця Іоанна безліч людей ..., тож чутка про нього, можна сказати, проходила по всій Русі».

Отець Іоанн втілив у собі Христове вчення і був носієм Духа Святого. У цьому розгадка загальної любові та поваги до старця. Батюшці було дорого насамперед спасіння душі, яка довіряла себе його піклуванню. Тому всі його стосунки з людьми були святі, прості та значні. Тому так і тягнулися до нього душі, прагнучи повністю відкритися перед ним.

Залишається загадкою, яким чином отець Іоанн встигав поєднувати труд викладача, вченого та духівника. Його лекції з Пастирського богослов'я приходили слухати студенти з усіх курсів. Це були не просто заняття, а справжні бесіди старця з учнями.

Показово, як отець Іоанн поєднував свою прозорливість із викладанням. Один із тодішніх студентів згадував, як чудово вивчив урок, готуючись до занять з Пастирського богослов'я. Смакуючи наперед свою тріумфальну відповідь, він солодко чекав похвали та високої оцінки отця Іоанна. Але від прозорливості старця не сховався стан марнославства, у який було занурене серце молодого студента. Коли той почав відповідати і на пару секунд запнувся, отець Іоанн спокійно сказав: «Нічого не знаєш, сідай, кіл». Обурення, образа, сором залили краскою обличчя цього юнака. Всю ніч він не спав і думав про те, що відбулося, але на ранок зрозумів, що сталося і чому він отримав саме таку оцінку.

Старець дуже сильно хворів і часто був просто прикутий до ліжка. Йому довелося перенести п'ять надскладних операцій. Але при цьому він продовжував служити людям.

Будучи викладачем академії, отець Іоанн написав багато наукових публікацій, що друкувалися в усіх церковних журналах того часу. Його богословські праці здобули дуже високе визнання в усьому світі. Книги «Глинська пустинь» і «Глинський Патерик» стали настільними підручниками з духовного життя для чернецтва. А наукова дисертація «Святитель Тихон Задонський і його вчення про спасіння» та додаток до неї «Симфонія за творіннями святителя Тихона Задонського» вперше в історії МДА були в 1999 році рекомендовані Міністерством освіти для використання в педагогічній практиці та впровадження в освітні заклади всіх типів під грифом «Книжка для вчителя з духовно-морального виховання».

Але головною справою життя отця Іоанна було, звичайно ж, старецтво. Тут треба сказати, що старець дуже сильно хворів і часто був просто прикутий до ліжка. Йому довелося перенести п'ять надскладних операцій. Але при цьому він продовжував служити людям. Його келійники розповідали про те, що отець Іоанн приймав людей навіть тоді, коли в нього була дуже висока температура. Були випадки, коли він непритомнів, але коли свідомість поверталася, то просив, щоб до нього знову пускали людей.

Ченці шкодували батюшку і намагалися якось захистити отця Іоанна від відвідувачів, але той забороняв: «Я для цього і прийшов у цей світ, щоб служити людям, це мій обов'язок», – казав він. Одна з причин хвороб старця була та, що він брав на себе немочі інших людей. Люди, які до нього зверталися, одужували від невиліковних хвороб, натомість занедужував сам отець Іоанн. Якось він сам зізнався, що причина його багатьох скорбот у тому, що він бере на себе тяготи своїх духовних чад. Іноді здавалося, що він складав зі своїми духовними чадами наче одну істоту. Все, що відбувалося в їхньому житті, відразу передавалося й відчувалося старцем. Служіння людям перевершувало його людські сили та можливості. Тільки особлива благодать Божа могла зберігати отця Іоанна. З такою колосальною напругою душевних і фізичних сил будь-яка інша людина не прожила б і року.

«Я для цього і прийшов у цей світ, щоб служити людям, це мій обов'язок».

У отця Іоанна просили про допомогу не лише живі, а й померлі. Якось він розповідав одному зі своїх близьких духовних чад:

– Ось мені являвся померлий наш викладач Н. Все просив мене: «Та ти ж можеш, ну ти ж можеш!» Хороша була людина, та от не покаялась перед смертю. Я за нього в монастир подавав, сам молився. Потім перестав приходити. А Ф. являвся – так той темний весь. Віруюча, проста була людина, але груба. Я звернувся до митрополита (на той час спочилого владики Зіновія (Мажуги)): «Давайте, Владико, єпітрахиль, посповідаємо його і все», а Владика сказав: «Ні, час вийшов. Вже все. Треба було за життя сповідатися», – і з сумом у голосі отець Іоанн продовжив: – Дуже важко спастися, дуже складно. Тому що злий дух розв'язаний тут на землі і мучить людину, а людина слабка – піддається. Але є покаяння, якби не було покаяння, ніхто не міг би спастися. Якщо щиро кається людина, то Господь загладжує гріхи. Велике діло, якщо людина усвідомлює свою гріховність. Я бачив книги гріхів, вони дуже страшні...

Все, що йому треба було сказати людям, старець запитував у Бога, від себе нічого ніколи не говорив, тільки те, що йому Господь відкривав. Іноді було так, що Бог мовчав і не відповідав. І старець пояснював, що це тому, що люди прийшли запитувати його вже заздалегідь вирішивши для себе, як робитимуть. Вони лише шукали підтвердження своєї волі.

Обсяг публікації не дає нам можливості описати численні свідчення очевидців тієї чудової допомоги, яку вони отримували від старця, про його незвичайну прозорливість та дивовижні приклади чудес, які відбувалися за його молитвами. Докладніше про це можна прочитати в книзі, присвяченій життю схиархімандрита Іоанна (Маслова) «Благодатний старець» М.В. Маслов. М., Самшит-видав. 2006 р.

Допомагаючи людям у хворобах, отець Іоанн завжди нагадував про те, що вони потрібні християнину. Треба їх нести з терпінням і без ремства, тоді вони приносять велику користь для душі. «Без них ми, мабуть, спастися не можемо. Скорботи та хвороби є для нас найкращими духовними лікарями. Через скорботи і хвороби ми очищаємося від гріхів і робимося угодними Богу».

«Скорботи та хвороби є для нас найкращими духовними лікарями. Через скорботи і хвороби ми очищаємося від гріхів і робимося угодними Богу».

Звичайно, атеїстична влада не могла спокійно спостерігати, як до отця Іоанна їдуть люди з усієї країни, та ще й у місце, що розташоване зовсім поряд із Москвою. Майже 25 років провів старець у духовних школах Троїце-Сергієвої лаври, був нагороджений безліччю нагород, отримав вчені ступінь і звання, його любили студенти, викладачі, за ним ходили натовпом паломники, шукаючи духовної поради та допомоги. Але незважаючи на це, чи, краще сказати, саме тому старець Іоанн, найкращий наставник духовних шкіл, був направлений подалі від столиці – до Білорусі, до закинутого та дуже бідного на той час Жировицького Свято-Успенського монастиря.

З приходом старця життя монастиря повністю змінилося. З'явився свій сад, присадибне господарство, майстерні пошиву. Поліпшилися богослужбові співи і духовне життя обителі, але всі ці турботи остаточно підірвали і без того слабке здоров'я старця Іоанна. Сирий болотистий клімат був йому повністю протипоказаний. У 1990 році батюшка відслужив свою останню Пасхальну літургію в храмі. У липні того ж року він приїхав у відпустку в Сергієв Посад, де важка недуга остаточно прикувала його до ліжка. Почастішали серцеві напади. Проте батюшка продовжував приймати своїх духовних чад.

За кілька днів до смерті старця до нього привезли жінку, яку на сповіді священники не розрішили від якогось страшного гріха. Вона перебувала в сильному засмученні і хотіла навіть накласти на себе руки. Потрапила вона до батюшки лише на кілька хвилин. І за ці хвилини він повернув її до життя. Коли вона вийшла від старця, очі її сяяли радістю.

Батюшка неодноразово передбачав свою кончину. Приблизно за місяць він попросив його відвезти на старе кладовище Сергієва Посада на могилу матері. Тут він показав супровідникам, куди перенести огорожу і де приготувати місце для своєї могили. За кілька днів до смерті старець сказав своєму духовному сину: «Мені лишилося жити зовсім небагато». За два дні звелів усе прибрати на подвір'ї будинку, розібрати речі на терасі, щоб був вільний прохід, зміцнити ґанок та перила.

29 липня 1991 року о 9 годині ранку отець Іоанн причастився. Священник, що причащав його, казав, що обличчя старця після прийняття Святих Таїн просяяло і він ніби спрямувався вгору. А о 9:30 праведник мирно відійшов до Господа у повній свідомості. Сотні людей приходять на могилку старця, просячи його допомоги та підтримки, і є безліч свідчень того, що він чує ці молитви та відповідає на них.

Упокій, Господи, душу покійного раба твого схиархімандрита Іоанна, і його святими молитвами помилуй нас, грішних.

Читайте також