Різдво без глянцю: про що мовчить чорна печера на іконі

Символіка ікони Різдва Христового. Фото: СПЖ

Грудень пахне хвоєю, мандаринами та очікуванням. Ми звикли, що Різдво – це найзатишніше свято року. Уява, вихована на красивих листівках, малює ідилію: теплий дерев'яний хлів, золотиста солома, пухкі рум'яні янголята і щасливе Святе Сімейство, яке з милується Немовлям. У цій картинці багато світла, спокою і домашнього тепла. Нам хочеться там бути. Нам хочеться там зігрітися.

Але якщо ми увійдемо в православний храм і підійдемо до аналою, де лежить ікона Різдва (наприклад, пензля Андрія Рубльова або старих візантійських майстрів), нас чекає потрясіння.

Тут немає затишку. Тут немає пряникового будиночка. Тут відбувається щось, від чого перехоплює подих.

Замість м'якої соломи – гострі, як ножі, уступи скель. Замість домашнього вогнища – пронизливий космічний холод. Це не сімейна ідилія, це тектонічний зсув історії. І якщо ми придивимося уважніше, то побачимо, що іконописець зобразив не просто народження дитини, а початок великої битви.

Чорна діра Всесвіту

Куди падає наш погляд в першу чергу? У самий центр. Але там не сяйво. Там – абсолютна, непроглядна темрява.

На тлі охристих скель зяє чорний трикутник печери. Це найтемніший колір, який був на палітрі майстра. І це не просто вхід у грот, де ховають худобу від негоди. У богослов'ї ікони ця чорність має страшне ім'я – «зів аду».

Ікона говорить нам вкрай чесно: світ, у який приходить Христос, не чекав Його з розпростертими обіймами. Цей світ лежить у злі (1 Ін. 5: 19). Це світ, уражений гріхом і смертю. Чорна печера – це образ усього людства, позбавленого Бога. Це концентрація нашого болю, нашого відчаю, наших воєн і зрад. Це «темрява зовнішня» (Мф. 8: 12).

Головне диво відбувається саме тут. Світло не осяює цю печеру ззовні, як прожектор. Світло входить всередину. Добровільно. Немовля Христа кладуть прямо в цю чорність.

Бог не гидує нашою темрявою. Він не вимагає, щоб ми спочатку «прибралися» у своєму житті, запалили світло і тільки потім запросили Його. Він народжується на самому дні нашого падіння. Він лягає в епіцентр, щоб розірвати морок зсередини.

Народжений для смерті

Подивіться на Немовля. Воно не схоже на веселого карапуза з картин епохи Відродження. Воно туго сповите білими пеленами.

Згадаємо іконографію іншої події – Поховання Христа. Ці білі пелени точнісінько повторюють поховальний саван. А кам'яні ясла, в яких Він лежить, лякаюче схожі на труну, саркофаг.

У найрадісніший момент історії Церква не дає нам забути про мету Його приходу.

Він народився не для того, щоб Йому співали колискові. Він народився, щоб померти.

Біла пляма Немовляти на чорному тлі печери – це зерно, кинуте в землю (Ін. 12: 24). Тут, у Віфлеємі, вже видно тінь Голгофського Хреста. Ікона не приховує: ціна нашого спасіння буде вкрай високою.

Відвертаючись від Сина

Ще одна деталь, яка часто бентежить сучасного глядача. Подивіться на Богородицю. Вона – найбільша фігура на іконі. Вона лежить на червоному ложі, втомлена пологами. Але куди спрямований Її погляд?

Вона не дивиться на Немовля. Вона не притискає Його до грудей. Часто Вона зображується відвернутою від Нього.

Чому? Невже тут немає материнської любові? Є. Але це любов, яка вища за прив'язаність.

Іконописець показує нам Марію, Яка вже здійснила Свою жертву. Вона розуміє, що Ця Дитина не належить Їй. Вона належить світу.

Вона відвертається не від байдужості, а від смирення перед таємницею. У Її позі – глибока задумливість, те саме «складання слів у серці Своєму» (Лк. 2: 19). Вона дивиться на світ (часто – на нас з вами) з безкінечною печаллю і надією. Вона знає, що зброя пройме Її душу (Лк. 2: 35). І Вона мовчки приймає це.

Кут сумніву

А тепер переведемо погляд у нижній кут ікони. Там сидить старець. Це Йосиф Обручник. Він сидить, підперши голову рукою, в позі глибокої скорботи і роздумів. Він не бере участі в торжестві ангелів. Він самотній. Поруч з ним часто зображують дивну фігуру – згорбленого старця в козячих шкурах, що спирається на криву палицю. Хто це? Пастух?

Стародавні тлумачення кажуть: це «дух сумніву», біс, який спокушає Йосифа. Він нашіптує йому ті самі думки, які так зрозумілі будь-кому з нас: «Як Діва може народити? Це проти законів природи. Це неможливо. Тебе обманули. Чудес не буває, Йосифе. Є тільки суха палиця в моїй руці і каміння під ногами».

Це – найпронизливіший психологічний момент ікони. Це «трилер» всередині свята.

Поки Небо ликує, поки волхви скачуть з дарами, а пастухи слухають ангелів, одна людина сидить у кутку і мучиться, намагаючись повірити.

Ми впізнаємо себе в Йосифі. Хіба ми, живучи у світі, повному болю і несправедливості, не сидимо часто в цьому «кутку сумніву»? Нам теж шепочуть: «Бога немає. Зло перемогло. Подивися новини – де там твоє Різдво? Це все казки».

Ікона не засуджує Йосифа. Вона дає йому місце в композиції. Церква розуміє: віра – це не завжди захоплений політ. Іноді віра – це просто мужність не піти, залишитися сидіти біля печери, навіть коли розум кричить: «не вірю».

Утішення правдою

Чому ж ця сувора ікона сьогодні втішає нас більше, ніж глянцева різдвяна листівка?

Тому що глянець бреше. Якби Різдво було лише милою сімейною історією, воно розсипалося б на порох при першому ж зіткненні з нашою реальністю. Затишний хлів із картинки не встоїть під обстрілом. Рожевощокі янголята не врятують від страху смерті.

Але ікона говорить правду.

Бог прийшов не в пряниковий світ. Він прийшов у світ, де є холодні скелі, чорні печери, зрада і смерть.

Він прийшов у реальність, що пахне сирістю і кров’ю, а не корицею. Саме тому в нас є надія.

Христос лежить у чорній печері нашого болю. Він тут. У найтемнішій точці життя, у найглибшій ямі, де, здавалося б, немає місця світлу – Він уже там. Тихо... Чуєте? У цій чорноті б’ється живе серце. Бог народився. І темрява Його не обгорнула (Ін. 1: 5).

Читайте також