Розповіді про давню Церкву: становище мирян

Рівність і ієрархія. Фото: СПЖ

Після опису різних чинів церковної ієрархії в перші століття церковної історії залишилося сказати про становище і роль мирян у житті християнських громад.

Миряни – царське священство. У перший час усі християни усвідомлювали себе як народ Божий, як учнів Христових, людей, які відгукнулися на заклик йти за Христом і тим самим виділили себе з язичницького суспільства. Усі християни були святими або священниками в тому сенсі, що всі вони були присвячені Богу.

«Але ви – рід обраний, царське священство, народ святий, люди, взяті в уділ, щоб звіщати досконалості Того, Хто покликав вас із темряви в чудове Своє світло…» (1 Петро 2, 9). У цьому усвідомленні загального священства ієрархічні та харизматичні посади розглядалися як різні служіння: «Дари різні, але Дух один і той самий; і служіння різні, а Господь один і той самий; і дії різні, а Бог один і той самий, що виробляє все у всіх» (1 Кор. 12, 4-6).

Про це писали давні християнські автори. «Складайте ж із себе ви всі до одного хор, щоб злагоджено налаштовані в однодумності могли бути завжди... і в союзі з Богом» (Ігнатій Антіохійський, II ст.). «Ні великі без малих, ні малі без великих не можуть існувати. Усі вони ніби пов'язані разом, і це приносить користь» (Климент Римський; II ст.). Подібні думки ми знаходимо у святих Юстина, Іринея Ліонського та інших.

Миряни брали найактивнішу і безпосередню участь у всіх справах громади, а єпископи, пресвітери і диякони не виділяли себе в якусь привілейовану структуру, що підносилася над мирянами.

Чисельність духовенства була досить високою відносно загальної кількості віруючих. У попередніх публікаціях вже говорилося, що християнська громада, що складалася всього лише з 12 осіб, вже мала право обирати собі єпископа, при якому зазвичай був також і диякон, а згодом і деяка кількість пресвітерів.

Право вибору

У давній Церкві поставлення в священний чин відбувалося за схемою: громада (миряни) обирають кандидата зі свого середовища, а єпископ (сусідні єпископи) висвячують. Тобто єпископи в принципі мали право вето, але користувалися ним дуже рідко.

Пам'ятник II ст. «Дидахе» («Вчення 12-и Апостолів») приписує громаді самій обирати собі єпископів і дияконів: «Поставляйте собі єпископів і дияконів» (гл. XV, ст. 1).

Кипріан Карфагенський (III ст.) писав: «Ми знаємо, що Богом постановлено, щоб священна особа була обрана в присутності народу перед очима всіх, і щоб її гідність і здатність були підтверджені громадським судом і свідченням».

Причому це аж ніяк не сучасна практика рукоположення, коли кандидата висвячують на Літургії в присутності народу. У давнину народ був не статистом, а брав найактивнішу і безпосередню участь у процесі обрання.

Суд громади

Вся громада мала право як обирати собі кліриків, так і низлагати їх. Відомості про подібні прецеденти можна знайти в Посланнях Климента, єпископа Римського до коринфян і Полікарпа Смирнського до филипійців.

Причому в них йдеться про те, що громади низлагали людей, які на думку авторів цих послань були гідними священницького звання. І Климент, і Полікарп увіщують громади змінити ці рішення, але не висловлюють жодних сумнівів щодо самого права мирян так чинити.

За свідченням «Дидахе», саме вся громада, а не тільки її духовні керівники, вирішували питання: прийняти або конкретну особу за істинного пророка і вчителя, або ж визнати його хибним, дозволити цим особам говорити до народу, і в якій мірі і так далі.

Також вся громада дбала про своє внутрішнє благоустрій і благочинність. Вся громада приймала або не приймала прибульців, тобто тих християн, які приходили з інших місць на короткий час або мали намір залишитися в громаді назавжди.

Соціальний фільтр

Вся громада спільно вирішувала, чи прийшла ця людина «в ім'я Господнє» або ж має намір зловживати гостинністю місцевих християн. У разі позитивної відповіді на це питання громада забезпечувала прибульця всім необхідним, якщо він приходив ненадовго. Якщо ж він хотів залишитися жити, то повинен був займатися своїм ремеслом, а якщо у нього не було постійного ремесла, то громада повинна була його влаштувати до якогось заняття, іншими словами, працевлаштувати.

Якщо ж прибулець не бажав працювати, «Дидахе» приписує його вигнати. Примітно, що всі ці питання вирішують усі члени громади спільно, а не тільки духовенство.

До інших форм участі мирян у житті Церкви можна віднести їх участь у церковних соборах, проповідь Євангелія в церковних зібраннях і так далі.

Ще однією обставиною, що об'єднувала клір і народ, було те, що клірики в давнину після рукоположення, як правило, продовжували заробляти собі на життя тим же ремеслом, яким вони займалися раніше.

Криза III століття

У III ст. відбулася радикальна зміна відносин між мирянами і духовенством.

До цього часу відносяться як свідчення про рівність і єдність кліру і мирян, так і про те, що клір – це вища категорія, а миряни – підначальна і практично безправна.

Причому іноді ці суперечливі думки звучать з уст одного і того ж автора.

Наприклад, Тертуліан писав про те, що немає великої різниці між мирянами і духовенством: «Ісус Христос зробив нас священниками Богу, Отцю Своєму. <...> Звідки єпископ і клір? Хіба не з-поміж усіх?».

Знаменитий вчитель Олександрійської церкви Ориген писав, що ключі, якими відчиняються ворота небесні, є цнотливість і правота, і що вони вручаються не одним священникам, а всім християнам. На адресу єпископів Ориген говорить так: «Грішить проти Бога кожен єпископ, який виконує своє служіння не як раб з іншими рабами, тобто вірянами, але як їхній пан».

Кипріан Карфагенський говорить про те, що всі церковні питання необхідно вирішувати спільно. «Лагідність, вчення і саме наше життя, тобто життя пастиря, вимагають, щоб предстоятелі, зібравшись з кліром у присутності народу, розпоряджалися в усьому, за загальною згодою».

Намісники Христа

Але разом з тим у III ст. зустрічаємо і протилежні свідчення. Пам'ятник кінця II ст., званий «Климентини», містить таке твердження: «Призначення єпископа – наказувати, а призначення простих християн – слухатися, бо єпископ намісник Христа».

Кипріан Карфагенський дуже далеко заходив у твердженні виняткової ролі єпископа. Тим, хто звинувачував його в тому, що він не справжній єпископ, він заявляв, що в цьому випадку миряни, які померли під час його єпископства, втрачають надію на спасіння. Він писав: «Єпископу одному надано начальство над церквою», а мирянам намагався вселити страх перед духовенством і погрожував жорстокими карами за непослух.

У пам'ятці «Постанови Апостольські», створення якої відносять до кінця III ст. і яку Трульський собор 691 р. назвав «книгою, пошкодженою єретиками», взагалі проводиться ідея про повне домінування духовенства над мирянами. «Пастир – це після Бога земний бог ваш». Стверджується, що «миряни самі по собі нічого не повинні робити без волі єпископа: навіть роздавати дари бідним повинні через нього ж».

Земні боги

Це прямо суперечить словам Євангелія про те, що при роздачі милостині права рука не повинна знати, що робить ліва.

А значить, автори Постанов апостольських намагалися всіма силами, навіть вступаючи в суперечність з Євангелієм, затвердити думку про піднесення кліру над народом.

Ось ще кілька цитат з цього пам'ятника: «Тобі, мирянину, личить тільки давати, а йому, пастирю, роздавати, бо він господар і правитель церковних справ. Не вимагай у свого єпископа звіту і не спостерігай за господарюванням його: як, або коли, або кому, або де, добре чи погано, чи так, як належить розпоряджається ним»; «Свого начальника (тобто єпископа) нехай не турбують, але що бажають дати, то нехай пропонують через служителів (дияконів), до яких нехай і мають більшу сміливість. Миряни, якщо хочуть щось повідомити єпископу, нехай роблять це відомо йому через диякона. Бо і до Вседержителя Бога приходять не інакше, як через Ісуса».

Тобто в III ст. ми спостерігаємо певний перехідний період, коли ідея про рівність і єдність кліру і народу змагається з ідеєю про піднесення кліру над паствою.

Причини цього лежать не тільки в бажанні духовенства отримати переваги, владу і матеріальні засоби, а й у часом несвідомому і безвідповідальному ставленні народу до церковних справ, мінливості думок, змагальності тощо.

Відомі, наприклад, випадки, коли частина громади обирала єпископа або пресвітера, а частина не приймала його. Або спочатку обирала, а потім відкидала, або ж обирала негідного кандидата.

У підсумку перемогла ідея відокремлення і піднесення кліру. Сталося це не відразу. До кінця III ст. духовенство вже не заробляє собі на життя мирськими заняттями, а харчується від вівтаря. Мирянам же поступово забороняється проповідувати в церкві. Відбуваються й інші процеси, що усувають мирян від участі в вирішенні питань громади. Завершується цей процес уже в наступному, IV столітті, коли християнство з переслідуваної релігії перетворюється на державну. Про це будемо говорити в наступних публікаціях з історії стародавньої Церкви.

Читайте також