Книга присяги: Таємниці Пересопницького Євангелія

Пересопницьке Євангеліє. Фото: СПЖ

У День Соборності ми звикли говорити про геополітику, «злуку» і об'єднання берегів Дніпра. Але є об'єднувач більш давній і мовчазний, який кожні п'ять років з'являється в прямому ефірі всіх телеканалів.

Ми бачимо, як на оксамит палітурки лягає рука президента. Чуємо гімн. Відчуваємо урочистість моменту. Але мало хто замислюється: а що, власне, знаходиться під цією долонею?

Якби ми вимкнули пафос і ввімкнули ваги, ми б побачили: під рукою лежить 9 кілограмів 300 грамів історії.

Це 482 аркуші пергаменту. Не паперу, а саме пергаменту – тонко обробленої шкіри молодих ягнят. Якщо ви коли-небудь тримали в руках старовинну пергаментну книгу, ви знаєте це відчуття. Вона тепла. Вона жива. На відміну від мертвої целюлози, пергамент має текстуру, пори, шрами. Це плоть, що стала словом.

Але головна вага цієї Книги – не в матеріалі. Це перший у нашій історії випадок, коли Бог заговорив з народом не на урочистій, але малозрозумілій церковнослов'янській, а на живій, соковитій, «мужицькій» мові XVI століття.

Парадокс історії: книга, створена для того, щоб її читали і розуміли простолюдини, стала елітарним символом, до якого дозволено торкатися лише обраним.

Жіночий слід і «проста мова»

У кожного великого стартапу є інвестор. У Пересопницького Євангелія інвестором була жінка.

Середина XVI століття. Європа бурлить. Лютер уже переклав Біблію німецькою, зробивши релігію зрозумілою бюргеру. У католицькій Польщі теж починаються переклади. А що у нас?

У нас – княгиня Анастасія Заславська (в чернецтві Параскева). Жінка з вищої волинської аристократії, яка здійснює акт нечуваної інтелектуальної сміливості.

Вона замовляє переклад Четвероєвангелія на «просту мову».

Це не був каприз багатої вдови. Це була усвідомлена культурна політика. Княгиня розуміла: якщо віра не стане зрозумілою, народ піде туди, де зрозуміло, – до протестантів або католиків.

Вона наймає «проджект-менеджера» – архімандрита Григорія з монастиря в Дворці, і талановитого каліграфа та перекладача – Михайла Васильовича, сина протопопа із Санока.

Робота починається 15 серпня 1556 року. Уявіть цю працю. Це не набір тексту на клавіатурі. Це ручне приготування чорнила з дубових горішків (галів), які з часом стають іржаво-коричневими. Це розтирання кіноварі та сусального золота.

Вони працювали п'ять років. Завершили працю вже в Пересопницькому монастирі 29 серпня 1561 року. У післяслові (колофоні) писарі залишили нам ключ до розуміння мети цієї Книги.

Вони пишуть, що праця ця підприємлена «...для ліпшаго вирозумінія люду христианского посполитого».

Вдумайтеся. Не для краси. Не для музейної полиці. А для того, щоб «люд посполитий» (простий народ) міг «вирозуміти» (зрозуміти) Христа. Це була книга-просвітитель, а не книга-ідол.

Детектив виживання: Мазепа і НКВС

Доля Пересопницького Євангелія схожа на біографію авантюриста, який дивом виживає в перестрілках. Книги, як і люди, мають властивість горіти, губитися і гинути у війнах. Але цей фоліант пройшов крізь вогонь буквально.

У 1701 році Книга потрапляє в руки гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був великим меценатом і, кажучи сучасною мовою, майстром піару. Він розумів цінність раритетів. Гетьман забирає Євангеліє із заштатного монастиря, реставрує його (ймовірно, саме він одягнув книгу в нинішню розкішну палітурку) і дарує Переяславському кафедральному собору.

На перших сторінках зберігся його дарчий напис: «Сіе Євангеліе... справлялося коштом и накладом його милості пана Івана Мазепи... и надано до престола переяславського... року 1701».

А далі починається смуга перешкод.

• XIX століття – книга потрапляє до бібліотеки Полтавської семінарії. Там її знаходить і вводить у науковий обіг Осип Бодянський (друг Шевченка).
• XX століття – найстрашніший час. Революція, громадянська війна. Книгу рятують музейники Полтави.
• 1941 рік. Нацисти наступають. Евакуація. Тисячі експонатів кидають або спалюють. Але Пересопницьке Євангеліє вивозять у глибокий тил – в Уфу.

Вона пережила нацистську окупацію. Пережила радянський атеїзм, коли за зберігання релігійної літератури можна було отримати термін. Чому її не знищили комуністи? Тому що вона пройшла у відомстві як «пам'ятник мови», а не «предмет культу». Знову іронія: філологія врятувала богослов'я.

Сьогодні Пересопницьке Євангеліє зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського в Києві. У спеціальному сейфі, за суворого режима вологості та температури. Книга відпочиває від своєї бурхливої подорожі, покидаючи сховище лише заради інавгурацій.

Краса на полях

Якби нам дозволили (в рукавичках, звичайно) погортати цей том, ми б здивувалися. Це не суворий візантійський канон.

На сторінках Пересопницького Євангелія квітне Ренесанс.

Орнаменти, рамки, ініціали – все це нагадує італійські зразки, але з місцевим, українським колоритом. Тут є реалізм, є радість життя. Мініатюри євангелістів намальовані на золотому тлі, але їхні пози живі, не статичні. Вони пишуть, думають, точать пера.

Книга красива тією благородною, важкою красою, яку неможливо імітувати на принтері. Чорнило за 450 років в'їлося в пергамент намертво. Золото потьмяніло, але не облупилося. Це якість, розрахована на вічність.

Рука і серце

Сьогодні, у День Соборності, ми знову побачимо кадри з цією Книгою. Вона стала державним символом, своєрідним «українським Граалем». Це почесно, але трохи сумно.

Адже княгиня Заславська витрачала статки, а чернець Михайло псував зір при свічках не для того, щоб на книгу клали руку. Вони хотіли, щоб книгу відкривали.

Вони хотіли, щоб слова Євангелія звучали зрозуміло. Щоб бар'єр між Богом і людиною, вибудований з незрозумілих термінів і чужої мови, рухнув.

Пересопницьке Євангеліє – це пам'ятник спразі сенсу.

Воно важить 9 кілограмів, але його істинна вага – не в дубових дошках палітурки і не в сріблі окладу. Вага цієї книги – у відповідальності. Той, хто кладе на неї руку, клянеться не перед музеєм і не перед конституцією. Він клянеться перед Словом, Яке було спочатку.

Можливо, найбільша честь для цієї Книги – не коли вона лежить закритою на оксамитній тумбі під прицілом камер. А коли хтось, нехай подумки, намагається прочитати крізь століття виведені рудими чорнилами рядки, написані для «люду посполитого». Тому що Книга жива, поки її читають.

Читайте також