Кто я такой, стою перед Богом, Который создал вечность?

Что я Ему могу сказать, Который знает все языки вселенной?

Что мне такого сделать, чтоб привлечь Его внимание, Который видел все и все знает, от начала до конца?

Я Твой от Тебя, и к Тебе иду...

Ты во мне от моего рождения и до самой смерти...

Ты ближе ко мне чем моё собственное дыхание.

Я не могу Тебя понять, осознать кто Ты на самом деле, познать Тебя - познать Вселенную и всю мудрость её. Мне это не под силу.

Но я стремлюсь быть похожим на Тебя. Творить, любить и быть святым как Ты.

Когда-то мы ушли от Тебя, поддавшись искушению и теперь вся наша жизнь превратилась в поиск Тебя. Мы ищем Тебя, страдаем, мучается и умираем без Тебя.

Где Ты? Отзовись? И мы пойдем к Тебе, каждый своими путями. Спаси нас! Мы изнемогаем от наших грехов! Освяти нас! Мы хотим быть такими как Ты! Наставь нас снова, как Ты научил наших Отцов любить и спасаться!

Мы Твои дети, Мы Твое творение. Не остави нас грешных.

Читайте також

Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність

В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади

Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій

Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.

Алогічність любові

Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.

Справедливість не за ярликами

В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.

У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ

Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.

Коли святиню перетворили на попіл

Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.