Операція «Рим»: Боротьба за крісла в Сенаті

Рим, палац Апостольський, зал Костянтина. 23 грудня 1595 року, за годину до світанку. Двоє чоловіків у дорожніх плащах стоять на колінах перед людиною в білому. Кирило Терлецький, єпископ Луцький, і Іпатій Потій, єпископ Володимирський, приїхали сюди через всю Європу, змінюючи імена на постоялих дворах і боячись перехоплення на дорогах. Вони думали, що їдуть як партнери на переговори. Вони помилялися.

Папа Климент VIII приймає їх не стоячи, як рівних, а сидячи на троні, простягаючи ногу. Вони розуміють жест і падають ниць, цілуючи червоний черевик. У цьому поцілунку – вся суть того, що станеться через дев'ять місяців у Бресті. Це не унія рівних церков. Це капітуляція, оформлена як возз'єднання. У буллі Magnus Dominus, яку Климент зачитає через кілька днів, буде використано слово reductio – «повернення», як повертають втікачів рабів.

Але Терлецький і Потій мовчать. Вони вже отримали те, заради чого приїхали: письмову гарантію короля Сигізмунда III про надання місць у Сенаті Речі Посполитої. За це можна проковтнути і приниження, і зміну формулювань. Угода відбулася.

Але щоб ця сцена стала можливою, за кілька років до цього була запущена цинічна бюрократична операція.

Афера з бланками: як підробляють згоду

1593–1594 роки. Кирило Терлецький роз'їжджає по єпархіях з пачкою чистих аркушів паперу. Він говорить колегам: потрібно зібрати підписи для колективного звернення до короля про захист церковних земель від посягань католицьких магнатів. Це правдоподібна історія – земельні конфлікти справді були гострою проблемою. Єпископи підписують бланки, не читаючи тексту, тому що тексту ще немає. Аркуш чистий, тільки підпис внизу і печатка.

Через кілька місяців Терлецький і Потій вписують у ці бланки зовсім інший текст – прохання про прийняття унії з Римом. Юридично документ виглядає бездоганно: справжні підписи, справжні печатки.

Фактично – це підробка, яка увійде в історію як один з найнаглішіших випадків документального шахрайства в церковній історії.

Коли єпископи дізнаються про це, буде пізно: їхні підписи вже в Римі, а їхні імена – у папських буллах.

Але навіть серед змовників не всі тримаються до кінця. Гедеон Балабан, єпископ Львівський, який підписав першу декларацію в Белзі, у 1595 році змінює позицію. У Львові занадто сильні братства, занадто великий тиск пастви. Він виходить зі змови. Терлецький і Потій оголошують його зрадником. Логіка зради завжди парадоксальна: ті, хто зраджує народ, звинувачують у зраді тих, хто не хоче зраджувати до кінця.

Тридцять три пункти: торг за душі

Червень 1595 року. Єпископи формулюють «Артикули» – тридцять три умови, на яких вони згодні прийняти унію. Це діловий документ, написаний мовою контракту, а не богословського трактату. Пункт перший: збереження східного обряду. Пункт дванадцятий – ключовий: надання єпископам місць у Сенаті Речі Посполитої з правом голосу нарівні з католицькими єпископами. Пункт вісімнадцятий: збереження всього церковного майна в руках єпископів без права корони на секуляризацію.

Це не унія церков. Це обмін суверенітету на привілеї. Єпископи продають канонічну незалежність православної церкви за політичну вагу і матеріальні гарантії.

Король Сигізмунд III, фанатичний католик, вихований єзуїтами, підписує гарантії. Він розуміє: якщо православна ієрархія перейде під Рим, мільйони його підданих-русинів опиняться в орбіті католицького впливу. Це геополітичний виграш, за який варто заплатити кількома кріслами в Сенаті.

Папа теж згоден. Климент VIII не вимагає негайної латинізації обрядів. Він грає в довгу: спочатку підпорядкування, потім, через покоління-два, коли пам'ять про православ'я зітреться, можна буде змінювати і обряди. Це стратегія поглинання через асиміляцію. Але для єпископів важливо зараз: вони отримують те, чого ніколи не мали при православ'ї – політичну владу і судову недоторканність.

Момент викриття

Князь Костянтин Острозький дізнається про поїздку до Риму. Джерела розходяться в тому, хто саме злив інформацію – чи то хтось з єпископів, що вибули зі змови, чи то шпигуни в королівському оточенні, – але факт залишається фактом: секрет розкрито.

Острозький пише гнівне окружне послання, яке зачитують у церквах по всій Україні та Білорусі. Він називає єпископів «вовками в овечих шкурах», звинувачує їх у зраді віри предків заради «сребролюбства і марнославства». Він публікує список єпископів-змовників і закликає народ не підкорятися їм.

Це момент, коли таємна операція перетворюється на відкритий конфлікт.

Єпископи вже не можуть відступити – їхні імена названі, їхня репутація знищена в очах православних. Їм залишається тільки йти до кінця, сподіваючись, що королівська влада і папський авторитет переважать народний опір.

Брест: два собори в одному місті

Жовтень 1596 року. Брест. Офіційна дата проголошення унії. Але відбувається щось дивне: у Бресті одночасно збираються два собори. Один – уніатський, під головуванням королівських комісарів і єпископів-змовників. Другий – православний, де зібралися ті єпископи, хто відмовився від унії (Гедеон Балабан, Михайло Копистенський), представники братств, делегати від Константинопольського та Александрійського патріархів.

Уніатський собор проходить в одній будівлі, православний – в іншій, за кілька сотень метрів. Вони не спілкуються один з одним. Вони взаємно анафематствують один одного. Король визнає тільки рішення уніатського собору і оголошує православний собор незаконним зборищем бунтівників.

Це юридичний і екклезіологічний абсурд: в одному місті, в один день проголошуються дві взаємовиключні реальності.

Унію оголошено такою, що відбулася, хоча половина єпископів і більшість мирян її відкинули. Але в уніатів є те, чого немає у православних: адміністративний ресурс. Король видає указ, за яким усі церкви переходять під контроль уніатських єпископів. Православних священників виганяють з храмів силою. Починається те, що історики назвуть «релігійною війною в Речі Посполитій», яка триватиме майже два століття.

Ціна зради та її плоди

Терлецький і Потій отримали свої крісла в Сенаті. Вони стали «духовними князями», рівними за статусом католицьким єпископам. Терлецький помер у 1607 році, Потій – у 1613-му. Обидва – у багатстві і почестях, але в повній ізоляції від свого народу. Їх охороняли королівські солдати, тому що виходити на вулицю без охорони було небезпечно – народ їх ненавидів.

Решта єпископів-уніатів теж недовго насолоджувалися привілеями. Наступне покоління уніатського духовенства вже не пам'ятало православ'я і легко латинізувалося. До середини XVII століття від «збереження обрядів», обіцяного в Артикулах, не залишилося й сліду. Уніатські церкви стали копіями католицьких – з органами, скульптурами святих, целібатом духовенства. Це була асиміляція в чистому вигляді: спочатку підкорити, потім розчинити.

Історія Брестської унії – це не просто церковний конфлікт. Це підручник з технології зради.

Тут є все: секретність («народ не зрозуміє»), підробка документів («вони самі підписали»), зовнішні гарантії («Рим нас захистить»), ізоляція від пастви («ми краще знаємо, що їм потрібно»), використання адміністративного ресурсу («король на нашому боці»).

І є ще один урок, який часто забувають: зрада еліт не означає загибелі народу. Церква вижила в 1596 році не завдяки єпископам, а всупереч їм. Її врятували ті, кого в Артикулах навіть не згадали – миряни, які відмовилися вважати, що віра – це приватна власність ієрархії, якою можна торгувати за зачиненими дверима.

Читайте також