Сувора співоча нитка під склепіннями храму

Якщо ви вперше чуєте знаменний розспів — не на записі, а наживо, у невеликому храмі, де його співають без мікрофонів, — перша реакція майже завжди одна. Щось не так. Немає звичної опори в багатоголоссі, немає того теплого басового фундаменту, який підхоплює і несе. Є одна лінія. Вона йде рівно, майже без прикрас, і не намагається вас зачарувати. Вона просто тримає на собі слово.

Крюки замість нот: письмо, яке не вміє брехати

У знаменного розспіву особливий спосіб запису, і він багато що пояснює в його природі. Ми звикли до лінійних нот, які фіксують точну висоту кожного звуку, його тривалість, його місце в такті. Знаменна нотація — крюки, знамена — влаштована інакше. Вона записує не звук, а рух: куди йде мелодія, як вона повертає, в якому внутрішньому жесті несе слово. «Крюк» означав «міцне розуму блюдення від зол», «змійця» — «уникнення земної слави і суєти світу цього».

Це не просто мнемоніка, це ціла система, де знак запису і знак духовного стану — одне і те ж.

Володимир Мартинов, який присвятив знаменному розспіву більшу частину свого дослідницького життя, вважає: знаменний розспів називається так не тільки тому, що його записують знаменами, але й тому, що сам він є «мелодичним знаком, що вказує на наявність безмовної внутрішньої молитви». 

Чому одноголосся — це не бідність

Саме тут і відкривається те, що спочатку здається дивним аскетизмом. Знаменний розспів одноголосний — сім століть у нашій Церкві співали одним голосом, і це був принциповий вибір, а не технічна обмеженість. 

У цьому одноголоссі голоси не змагаються, не демонструють свої тембри, не розділяючись на партії. Вони рухаються разом, як люди, які дивляться в один бік при ходьбі.

Святитель Василій Великий писав у «Бесідах на псалми»: «Псалом — тиша душ, роздавач миру; він заспокоює заколотні і хвилюючі помисли; він пом'якшує дратівливість душі». І далі — те, що стосується знаменного співу майже буквально: «псалмоспів дає нам одне з найбільших благ — любов, — винайшовши спільний спів замість вузла до єднання і зводячи людей в один згідний лик». Один згідний лик — це і є одноголосся. Не сумне, не бідне, а те, що виникає, коли різні голоси перестають розходитися в сторони і починають дихати разом.

Що сталося у XVII столітті

У середині XVII століття, коли розкол і реформа Никона переламали уклад російського церковного життя, разом з богослужбовими книгами почав змінюватися і спів. У храми прийшло партесне багатоголосся — західне за походженням, концертне за логікою. Воно вміє вражати, обволікати, збирати увагу. Воно може бути дуже сильним і виразним. Знаменний розспів при цьому не зник: у старообрядницькій традиції він зберігся майже недоторканим, а в окремих монастирях і храмах живе і сьогодні.

Але саме в цьому зламі закладено щось, до чого варто повернутися. Мартинов, прослухавши разом з учасниками однієї зі своїх лекцій фрагменти знаменного розспіву, заключив: знаменний розспів «не вживається не тому що він недосконалий, а тому, що людина не витримує тієї палкості, яка в ньому закладена». Ми просто стали духовно слабшими.

Спів як послух

Нам, звиклим до співу, який прикрашає молитву, знаменний розспів пропонує щось інше. Він не хоче подобатися — не тому що йому байдуже, а тому що його завдання не в цьому.

Коли хор співає знаменним розспівом, він не виконує музичний твір. Він читає молитву вголос.

Ритм тут не підпорядкований такту, а йде слідом за наголосом, за смисловим диханням тексту. Саме тому цей розспів майже неможливо слухати поверхово: він не дає піти в той приємний стан душевного враження, який ми іноді приймаємо за молитву.

Читайте також