Сувора співоча нитка під склепіннями храму

Знаменний спів. Фото: СПЖ

Якщо ви вперше почуєте знаменний розспів – не в записі, а наживо, в невеликому храмі, де його співають без мікрофонів, – перша реакція, імовірно, буде такою: щось не так. Немає звичної опори в багатоголоссі, немає того теплого басового фундаменту, який підхоплює і несе. Є одна лінія. Вона йде рівно, майже без прикрас, і не намагається вас зачарувати. Вона просто тримає на собі слово.

Крюки замість нот: письмо, яке не вміє брехати

У знаменного розспіву особливий спосіб запису, і він багато що пояснює в його природі. Ми звикли до лінійних нот, які фіксують точну висоту кожного звуку, його тривалість, його місце в такті. Знаменна нотація – крюки, знамена – влаштована інакше. Вона записує не звук, а рух: куди йде мелодія, як вона повертає, в якому внутрішньому жесті несе слово. «Крюк» означав «міцне розуму блюдення від зол», «змійця» – «уникнення земної слави і суєти світу цього».

Це не просто мнемоніка, це ціла система, де знак запису і знак духовного стану – одне й те саме.

Володимир Мартинов, який присвятив знаменному розспіву більшу частину свого дослідницького життя, вважає: знаменний розспів називається так не тільки тому, що його записують знаменами, але й тому, що сам він є «мелодичним знаком, що вказує на наявність безмовної внутрішньої молитви».

Чому одноголосся – це не бідність

Саме тут і відкривається те, що спочатку здається дивним аскетизмом. Знаменний розспів одноголосний: сім століть у нашій Церкві співали одним голосом, і це був принциповий вибір, а не технічна обмеженість.

У цьому одноголоссі голоси не змагаються, не демонструють свої тембри, не розділяються на партії. Вони рухаються разом, як люди, які дивляться в один бік під час ходьби.

Святитель Василій Великий писав у «Бесідах на псалми»: «Псалом – тиша душ, роздавач миру; він заспокоює заколотні і хвилюючі помисли; він пом'якшує дратівливість душі». І далі – те, що стосується знаменного співу майже буквально: «Псалмоспівання дає нам одне з найбільших благ – любов, – винайшовши спільний спів замість вузла до єднання і зводячи людей в один згідний лик». Один згідний лик – це і є одноголосся. Не сумне, не бідне, а те, що виникає, коли різні голоси перестають розходитися в сторони і починають дихати разом.

Що сталося в XVII столітті

У середині XVII століття, коли розкол і реформа Никона переламали уклад церковного життя на Русі, разом з богослужбовими книгами почав змінюватися і спів. У храми прийшло партесне багатоголосся – західне за походженням, концертне за логікою. Воно вміє вражати, обволікати, збирати увагу. Воно може бути дуже сильним і виразним. Знаменний розспів при цьому не зник: у старообрядницькій традиції він зберігся майже недоторканим, а в окремих монастирях і храмах живе і сьогодні.

Але саме в цьому переломі закладено щось, до чого варто повернутися. Мартинов, прослухавши разом з учасниками однієї зі своїх лекцій фрагменти знаменного співу, дійшов висновку: знаменний розспів «не вживається не тому що він недосконалий, а тому, що людина не витримує тієї палкості, яка в ньому закладена». Ми просто стали духовно слабшими.

Спів як послух

Нам, звиклим до співу, який прикрашає молитву, знаменний спів пропонує щось інше. Він не хоче подобатися – не тому що йому байдуже, а тому що його завдання не в цьому.

Коли хор співає знаменним розспівом, він не виконує музичний твір. Він читає молитву вголос.

Ритм тут не підпорядкований такту, а йде слідом за наголосом, за смисловим диханням тексту. Саме тому цей розспів майже неможливо слухати неуважно: він не дає піти в той приємний стан душевного враження, який ми іноді приймаємо за молитву.

Читайте також