Закриття Лаври довідкою про протікаючий дах

Документ, з якого починається ця історія – рішення Київського міського виконавчого комітету від 28 лютого 1961 року про розірвання договорів оренди зі Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою. Підстава вказана нудно і майже буденно – порушення умов угод з охорони пам'яток. 10 березня на дверях Ближніх печер з'являться печатки. А ще через три дні, в районі Куренівки, впаде дамба, і на Поділ піде грязьовий вал заввишки в чотирнадцять метрів. Але це вже потім.

Варто затримати увагу на цьому папері. У його канцелярській сухості видно, як змінюється спосіб тиску на Церкву. У 1930 році Лавру закривали грубо: чернечу спільноту розігнали, частину братії заарештували, корпуси віддали під музейне містечко і державну історичну бібліотеку. Через тридцять один рік прийом використаний вже інший: «Порушення умов угод з охорони пам'яток». Ніхто не вривається, нікого не відводять. Просто папір, якого виявляється достатньо.

Початок епохи Гагаріна

1961 рік взагалі був роком світлого радянського самозадоволення. Через місяць у космос полетить Гагарін. На XXII з'їзді партії Микита Хрущов оголосить, що нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі. До нас дійшла і більш їдка, приписувана йому фраза – ніби він обіцяв до 1980 року показати по телевізору останнього попа. Сучасний фактчекінг, втім, прямої обіцянки в стенограмах не знаходить: формула розійшлася пізніше, вже через церковну історіографію 1990-х. Але саме те, що вона прижилася, переказувалася і жила десятиліттями, говорить про настрій того часу точніше протокольного запису.

У таку епоху Лавра з її ченцями не вписувалася. На неї тиснули вже не по-сталінськи.

З «ворога народу» братія переросла в порушника пожежних норм. Замість НКВС приїхав санітарний інспектор. Стиль змінився, але мета закрити святиню будь-що залишилася.

Лист Шелеста і 11 останніх ченців

Механіка видавлювання братії працювала чітко. 1 грудня 1960 року секретар Київського обкому партії Петро Шелест направив першому секретарю ЦК Компартії України Миколі Підгорному офіційного листа. У ньому, з посиланням на «намічені ремонтні роботи», акуратно пропонувалося закрити Ближні печери. Далі йшла фраза, в якій взагалі немає жодного слова про віру чи безбожжя: «Після закриття цих печер монастир втратить своє значення і перетвориться на невелику парафіяльну церкву».

До того часу від колишньої братії залишилася жменька. За даними хроніки хрущовських гонінь, на 1 січня 1958 року в Лаврі жило 96 насельників, до середини 1960 року – 37, а до 15 лютого 1961 року – 11 осіб. Їх тиснули податками на свічкове виробництво, на землю, на будівлі. До кожного приходили перевірки. З 15 лютого 1961 року вся територія Лаври, включаючи музей-заповідник, була закрита для відвідувачів. На стінах розвісили оголошення: «Прохід закритий», «Небезпечно для життя», «Аварійний стан». Святиня ніби стала джерелом ризику для здоров'я радянського громадянина.

Далі запрацював паспортний режим. У ченців відбирали київську прописку, і через добу вони автоматично перетворювалися на порушників. Над братією нависла кримінальна стаття за тунеядство. У пресі йшла окрема кампанія: в журналі «Перець», в газеті «Правда України».

Ченців уже не малювали «шпигунами західних розвідок» – це сталінське кліше занадто легко перетворювало їх на мучеників. Їх виставляли тунеядцями, мракобісами, шахраями, які нібито експлуатують темні забобони простих трудівників.

Ієромонах Анемподист, передбачаючи розв'язку, тихо виніс лаврський начиння і передав його на зберігання в приватні квартири киян. Так святині поступово йшли на чужі кухні і в гардероби.

Березнева катастрофа

10 березня 1961 року Лавра була офіційно закрита. Рішення Ради Міністрів Української РСР посилалося на ремонтно-реставраційні роботи і побажання трудящих перетворити територію на історико-культурний заповідник.

А 13 березня, о 6 годині 45 хвилин ранку, в Бабиному Яру почала руйнуватися дамба, що огороджувала гідровідвал. З 1952 року в цю яругу зливали рідкі відходи Петрівських цегельних заводів. До 9 години 20 хвилин дамбу прорвало. Потік пульпи обрушився на Куренівку, змітаючи трамваї, тролейбуси, будинки і стадіон «Спартак».

З цифрами жертв потрібно поводитися обережно. Перша радянська зведення, що з'явилася 31 березня 1961 року, називала 145 загиблих. Доповідь другого секретаря ЦК Компартії України Ігната Казанця від 25 березня говорила про 137 загиблих і 8 зниклих безвісти. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест у спогадах, опублікованих у 1995 році, згадував 198 жертв. Український історик Олександр Анісімов на початку 2000-х оцінював число загиблих приблизно в півтори тисячі, спираючись на свої підрахунки і на матеріали, розсекречені після 1991 року. Це саме приватні оцінки. Точна цифра невідома досі. І в цьому теж видна робота того ж бюрократичного механізму: частину тіл ховали на різних кладовищах, справу засекретили, міжміський зв'язок у Києві на дні прориву відключили.

Богословський тезис, ніби Бог послав сель на Куренівку в покарання за Лавру, вельми суперечливий.

Під пульпою загинули працівниці трамвайного парку, діти, звичайні кияни, що їхали на роботу. Об'єктивна причина прориву – халатність міських властей. Голова Київського виконкому Олексій Давидов у 1950 році підписав рішення зливати пульпу в Бабин Яр; звернення жителів про стан дамби йшли з 1958 року; їх ховали під сукно. Дамба прорвалася не від Божого гніву, а від багаторічного нехтування правилами безпеки. І все ж у київській народній пам'яті ці дві події зійшлися воєдино.

Покровська ротація

Микита Сергійович Хрущов був відсторонений від влади Пленумом ЦК КПРС 14 жовтня 1964 року. За церковним календарем – у свято Покрови Пресвятої Богородиці. Збіг це чи промислительне стечення подій, нехай кожен вирішує сам.

У червні 1988 року Церкві передали нижню частину Лаври. За спогадами насельників відродженої обителі, першу Літургію відслужили на Дальніх печерах перед Аннозачатіївським храмом. Архімандрит Ігор (Воронков), що дожив до цього дня, побачив посудини з миром і заплакав зі словами: «Колись старша братія говорила мені: відкриють Лавру – замироточать глави. І ось дожили».

З тих, хто 28 лютого 1961 року підписував рішення Київського виконкому, до цього моменту в живих майже нікого не залишилося. Рішення їх забуте, імена – в архівних описах. А мощі преподобних Антонія і Феодосія Печерських по-колишньому спочивають у печерах, на тих же місцях, де вони лежали до 1961 року і до всіх інших гонінь.

Читайте також