Вишиванка замість Неба: про що говорить риторика Думенка у свято Вознесіння

Епіфаній Думенко вважає, що Вознесіння, збігшись з Днем вишиванки, заграло українським настроєм. Фото: СПЖ

21 травня 2026 року, в день святкування Вознесіння Господнього, глава ПЦУ Сергій (Епіфаній) Думенко опублікував на своїй сторінці у Facebook духовні роздуми, які заслуговують найуважливішого розбору. Цей короткий текст – не просто прохідний пост, це маніфест риторики, яка давно стала візитною карткою глави ПЦУ і яка крок за кроком підміняє зміст православної віри чимось іншим.

«Нинішнє свято Вознесіння Господнього, що збіглося календарно з Днем вишиванки, заграло особливим, неповторним настроєм – теплим, рідним, українським, світлим», – пише Думенко. І тут же додає, що вишиванка для українців – «сакральний» одяг, а Христос, хоча й вознісся на небо, перебуває серед нас і «спонукає нас любити наш народ і боротися за добро для нього». А закінчується все незмінним проханням про «перемогу над кривавим лжевченням "русского мира"».

Розберемо цей текст по частинах. Тому що за кожною з його фраз стоїть проблема, яку неможливо обійти мовчанням.

Свято Вознесіння і день сорочки

Вознесіння Господнє – одне з дванадцяти найвеличніших свят Церкви. Святитель Іоанн Золотоустий говорить, що у Вознесінні наша людська природа вперше входить у саму Святая Святих, сідає «одесну Отця». Це свято про те, що відбувся переворот у самій долі людини: Небо, яке було запечатане для нас, тепер відкрите. Христос Своїм Вознесінням показує нам дорогу вгору – туди, куди ми й покликані зійти, відклавши, за словом апостола Павла, «ветхого человека, истлевающего в обольстительных похотях» і зодягнувшись у «нового, созданного по Богу, в праведности и святости истины» (Еф. 4, 22–24). А що таке вишиванка? Якщо відкинути весь той пафос, який сьогодні її супроводжує, це просто сорочка з традиційним візерунком. Аналогічний вишитий одяг існує у десятків народів світу: румунів, болгар, сербів, поляків, білорусів, литовців, естонців, мексиканців, індійців, у народів Кавказу та Середньої Азії.

Ніхто не заперечує, що вишиванка є одним із впізнаваних символів української культури – таким як наприклад борщ, гопак, або бандура. Але це символ етнографічний, не богословський. Це просто національний одяг.

Чи можна ставити в одному ряду предмет одягу і Вознесіння Спасителя на Небо? Чи можна «зіставляти» свято, в якому відкриваються для людства врата Небесного Царства, з днем, коли люди надягають одну й ту ж сорочку? Це зіставлення саме по собі балансує на межі кощунства.

Не тому, що вишиванка – це погано. А тому, що Вознесіння – це нескінченно більше.

«Сакральна» сорочка: повернення до язичництва?

Особливої уваги заслуговує слово «сакральна», яке Думенко вживає стосовно вишиванки. Такими словами в християнстві просто так не кидаються. «Сакральне» – це те, що освячене, присвячене Богу. Сакральні Святі Дари. Сакральний храм. Сакральні ікони. Чи можемо ми назвати сакральним предмет побутового одягу?

Етнографи та історики культури прекрасно знають, звідки походить ідея «сакральності» вишиванки. Це уявлення родом з язичницького минулого наших предків. Візерунки на комірі, рукавах і подолі вишиванки в слов'янській традиції виконували роль оберегів. Вважалося, що саме через краї одягу – горловину, манжети, низ – до людини можуть «доторкнутися» злі духи. Тому вишивали ромби, хрести-свастики, трикутники, які, за повір'ями, відганяли нечисту силу. Колір ниток, розташування знаків, напрямок ліній – все мало магічне значення. Червона нитка – захист від пристріту, чорна – зв'язок із землею та предками. Це – класичний магічний світ, в якому вишиванка функціонує як амулет.

Для християнина сакральним є те, що освячується Духом Святим через Церкву. Але вишиванка сакральною бути не може. Можна її любити, носити з задоволенням, пишатися майстерністю своїх бабусь. Але називати її сакральною – значить повертатися до того самого світосприйняття, з якого християнство виводило наших предків протягом тисячі років.

До речі, заяви про особливе значення вишиванки в ПЦУ робляться постійно. Минулого року Думенко заявив, що «складно сьогодні уявити» ПЦУ «без української вишивки – без вишитих рушників, облачення священнослужителів, вишитих ікон». А «намісник Лаври ПЦУ» Авраамій Лотиш пішов ще далі – він опублікував ШІ-«ікону» Христа у вишиванці.

Етнофілетизм: єресь, засуджена Церквою

Третій момент у пості Думенка – твердження, що Вознесіння «заграло українським настроєм». І тут відразу два рівні проблеми. По-перше, сама фраза балансує на межі кощунства: подія космічного масштабу описана мовою розхожого журналістського штампу – пам'ятаєте це набридле «заграло новими фарбами»? По-друге, за цією риторичною недбалістю стоїть явище, яке в православному богослов'ї має цілком конкретне ім'я: етнофілетизм. Це підпорядкування церковного життя принципу національної, етнічної належності, спроба побудувати Церкву не за євангельською, а за племінною ознакою. І це єресь, прямо засуджена Православною Церквою.

У 1872 році в Константинополі відбувся спеціальний Собор, в якому брали участь Патріарх Константинопольський Анфим VI, Патріарх Александрійський Софроній, Патріарх Антіохійський Ієрофей та Архієпископ Кіпрський Софроній. Собор було скликано у зв'язку з діями Болгарського екзархату, який намагався облаштувати церковне життя за етнічним принципом. Собор однозначно засудив філетизм – «тобто відмінності за племінним походженням, національні розбрати та чвари в Христовій Церкві» – і проголосив, що «захисники такої етнічної дискримінації в Церкві чужі Єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві та є справжніми розкольниками».

Що особливо показово: цю резолюцію неодноразово згадував і Патріарх Константинопольський Варфоломій – той самий, який видав ПЦУ Томос. Варфоломій багато разів публічно називав етнофілетизм небезпечною хворобою Православ'я і засуджував тих, хто перетворює Церкву на інструмент національної самосвідомості.

І ось глава «церковної» структури, створеної самим Константинополем, робить у своїх публічних заявах те, що Константинополь колись соборно засудив. Вознесіння Господнє – подія космічного, всесвітнього, вселюдського масштабу – у Думенка «заграло українським настроєм».

Це і є класичний, хрестоматійний етнофілетизм.

Приниження Христа: не на Небо, а на землю

Але найважливіше в пості Думенка – навіть не порівняння свята з сорочкою і не етнофілетистський акцент, а те, у що перетворює сам сенс Вознесіння.

Христос Своїм Вознесінням показує людству вертикаль: від землі – до Неба. Він відділяється від земного, щоб відкрити нам вічне. Вчення Церкви про Вознесіння – це завжди вчення про возвеличення людської природи, про шлях людини вгору, до Бога.

А що робить Думенко? Він Христа повертає вниз. Так, він формально згадує, що Христос вознісся. Але тут же додає: Він «перебуває серед нас» і «спонукає нас любити наш народ і боротися за добро для нього». І далі – звична шарманка про війну, про «російську імперію зла», про «перемогу над кривавим лжевченням "русского мира"».

Тобто, Христос, Який Своїм Вознесінням відкрив нам дорогу у Вічність, у глави ПЦУ виявляється тим, Хто «допомагає перемагати» в земних битвах.

Це нагадує те, що переживала наша земля в перші післяреволюційні роки.

Із закритих храмів виносили ікони і пускали їх у справу: з дощок з ликами Спасителя робили стільниці, ними настилали підлоги в громадських установах, ними підбивали ясла в хлівах. По ликах ходили ногами – не завжди з ненависті, частіше з байдужості. Просто дошка є дошка, можна їй і користь принести.

У цих картинах вражає не сама грубість – грубості в людській історії вистачало завжди. Вражає та внутрішня зміна, яка зробила їх можливою. Ікона, що раніше кликала людину до Неба, перетворилася на матеріал для побутових і службових потреб. Святість стала підручним матеріалом.

І те, що робить Думенко зі святом Вознесіння, – того ж порядку, тільки в області не предметній, а смисловій. Він бере найвеличнішу святиню християнства – подію, в якій людство здобуло шлях на Небо, – і кладе її під ноги. Щоб по ній зручніше було йти в потрібному політичному напрямку. Порівняння Вознесіння з днем вишиванки – це таке ж кидання ікон під ноги, тільки в риторичній формі. І набагато більш непомітне – а тому, можливо, й більш небезпечне. І це далеко не вперше, коли глава ПЦУ інструменталізує Христа, одягає Його в умовну «вишиванку». Тут можна згадати про заяву, в якій глава ПЦУ назвав «приказкою» слова Спасителя «Дух дише, де хоче». Такий ось «прикладний» «український» Бог, який і приказкою допоможе, і «спонукає нас боротися за добро». Бог не неба, а землі.

Очевидні паралелі

Більшість Помісних Православних Церков досі не визнають єпископський сан Сергія Думенка. Антіохійська, Єрусалимська, Сербська, Польська, Чеських земель і Словаччини, Грузинська, Болгарська, Румунська, Албанська, Македонська, Руська Церкви – переважна більшість світового Православ'я – не визнають Думенка священнослужителем.

І його можна було б вважати просто нешкідливою людиною, яка видає себе за того, ким не є. Але це не зовсім так. Своєю риторикою, маніпуляціями, заохоченням насильства стосовно інших християн він завдає реальної духовної шкоди тисячам людей, які йому довіряють. Він дезорієнтує їх у духовному світі, підміняє в їхній свідомості зміст православної віри змістом національно-політичним, привчає називати сакральним те, що сакральним не є, і бачити в Христі помічника в земних війнах, а не Спасителя душі.

Уявіть собі самозванця, який надів лікарський халат і став прописувати людям таблетки. Якби він давав щось нейтральне – ну, може, й обійшлося б. Але він прописує серйозні препарати, які не лікують хворобу, а завдають непоправної шкоди. Або уявіть самозванця-тренера, який радить спортсменам для досягнення результату не тренуватися, а їсти побільше тортів і відпочивати на дивані. Спортсмен повірить – і втратить форму, а можливо, й здоров'я.

Рівно те ж саме робить Епіфаній у сфері духовній. Він надів облачення і починає вчити народ. Але вчить часто не тому, чому дві тисячі років вчить Церква. Закликаючи людину до неба, він насправді спрямовує її погляд вниз – у площину національних і політичних переживань. Говорячи про боротьбу зі злом, він підміняє боротьбу з пристрастями боротьбою з людьми. Звіщаючи Христа, він представляє пастві не Спасителя душ, а помічника в поточних військових потребах. Все це – духовні препарати, які не зцілюють, а повільно отруюють.

Висновок

Найсумніше в цій історії – навіть не те, що саме говорить Епіфаній, а що його слухають тисячі людей, які щиро шукають Бога. Людей, які люблять свою землю, свою мову, свою історію – і мають на це повне право. Любити Батьківщину – не гріх. Носити вишиванку – не гріх. Зберігати народні традиції – не гріх.

Гріх – коли замість Христа тобі підсовують Його підробку. Коли під виглядом проповіді про Небо тебе привчають думати тільки про земне. Коли тобі кажуть, що Спаситель «допомагає перемагати», а не рятує душу. Коли тебе поступово відучують від вічного, замінюючи його тимчасовим, хай і важливим.

Глава ПЦУ пропонує своїм прихожанам «віру», в якій Христос стає одним із нацсимволів в одному ряду з вишиванкою, гопаком і гімном. Зручну, зрозумілу і корисну на поточний момент. Тільки це вже не та віра, про яку апостол Павло сказав: «А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов» (1 Кор. 13, 13).

Це – її імітація. Добре вишита, але – імітація.

Читайте також