Колір віри серед суворої темряви

​Осіння слякоть, ноги постійно ковзають по мокрій глині, зверху безкінечно ллє холодний дощ, а небо таке важке і сіре, що здається, ніби воно зараз упаде. Майже три години Андрій Тарковський змушує нас сидіти і вдивлятися в цю тужливу, сіру реальність середньовічної Русі. Кадри тягнуться повільно, і в них немає нічого веселого: навкруги якісь дурні міжусобиці, набіги кочівників, голодні люди, бруд, зрада і дурість.
​Дивишся на все це чуже горе, і здається, що сірість перемогла остаточно, а світ застряг у якомусь безкінечному глухому куті.

Але найдивовижніше, що саме з цього глухого кута, з цієї кромішньої темряви і народилося те, що змусило людей у двадцятому столітті зовсім по-іншому побачити стару руську ікону.

​Ми ж часто думаємо, що для справжньої віри або для того, щоб створити щось дійсно красиве, нам потрібні ідеальні умови. Потрібна тиша, спокій, щоб ніхто не чіпав, щоб навкруги все було мирно і добре. Фільм «Страсті за Андрієм», який Тарковський закінчив у 1966 році і який потім благополучно пролежав на полиці під забороною цілих п'ять років, показує нам зовсім іншу правду. Радянські чиновники, до речі, заборонили його не через жорстокі сцени. Їх просто до глибини душі вразило те, до яких висновків зрештою приходить режисер.

Суперечка про людину

Вся середина фільму – це, по суті, одна велика і дуже неквапна суперечка між двома художниками, Феофаном Греком і Андрієм Рубльовим. Феофан у Тарковського – такий жорсткий, втомлений інтелектуал. Він повністю розчарувався в людях. Він дивиться на натовп і бачить тільки темряву, дурість і гріх. Для нього єдиний спосіб змусити людину замислитися про душу – це як слід її налякати. Тому він і пише на стінах храмів суворі картини Страшного суду, щоб грішники тремтіли від страху перед небесним відплатою.

А у Рубльова немає якихось складних богословських формул чи готових рецептів. Зате у нього є дивовижна, дуже рідкісна здатність просто співчувати.

Він наполегливо відмовляється писати ці жахливі сцени з чортами і киплячою смолою. Преподобний Андрій розуміє просту річ: людям навкруги і так до смерті страшно жити. Їх щодня можуть убити, пограбувати або спалити їхні домівки. Їм не потрібен ще один суддя з молотком, вони шукають у Бозі хоч якийсь захист, тепло і надію. Рубльов відчуває, що якщо бачити в людині тільки погане, то можна просто зійти з розуму від безнадійності.

​Правда, потім життя б'є по самому Андрію так, що всі його добрі думки розсипаються в прах. Під час набігу на Володимир він, намагаючись врятувати від насильства місцеву дурочку, вбиває людину. Для ченця це катастрофа, повна втрата себе. Він вирішує замовкнути, накладає на себе обітницю мовчання і більше не доторкнеться до пензлів довгих п'ятнадцять років. У своїх щоденниках Тарковський потім писав, що справжнє мистецтво Рубльова народилося якраз з цієї жахливої туги за братерством і чистотою, коли навкруги не було ні того, ні іншого.

Глина під нігтями

У фільмі процес створення ікони показаний без всякої піднесеної романтики. Це дуже важка, брудна ручна праця. Ми буквально шкірою відчуваємо, як люди розтирають каміння в порошок, як пахне дерево, клей, яйця, на яких замішували фарби. Тут немає легких шляхів.

​І ось ця фізична праця досягає піку у фіналі фільму, в історії з дзвоном. Місто розорене, старі майстри померли від голоду і хвороб, а князеві терміново потрібен новий дзвін. І тут з'являється хлопчисько Бориска, син ливарника. Він, тремтячи від страху, бреше всім навкруги, що батько перед смертю передав йому секрет дзвонової міді. Це чиста авантюра, адже якщо дзвін не задзвенить, хлопчиська просто стратять на місці.

Вся сцена відливки – це якийсь божевільний порив. Бориска, який насправді нічого не знає, інтуїтивно командує купою дорослих чоловіків, кричить на них, зриває голос, падає в бруд і місить ногами холодну рідину. А Рубльов просто стоїть осторонь і мовчки дивиться на цього наляканого, але впертого хлопця.

​Коли дзвін нарешті відливають, піднімають на дерев'яні опори і б'ють у нього – лунає чистий, глибокий дзвін. Бориска падає на землю і починає ридати навзрид від пережитого жаху і напруження. І тоді Андрій підходить до нього, піднімає з цієї брудної калюжі і вперше за п'ятнадцять років заговорює: «Ось і підемо ми з тобою. Ти дзвони лити, а я – ікони писати».

У цю мить до художника повертається його голос.

Нам часто здається, що всі зв'язки розірвані, традиції втрачені і ми залишилися самі на попелищі. Але ця історія нагадує: життя продовжується завдяки тим, хто, незважаючи на страх і сльози, просто продовжує робити свою справу і місити глину.

Небесна гармонія

Відразу після такого емоційного фіналу відбувається диво, заради якого, мабуть, і знімався весь фільм. Чорно-біла картинка, в якій ми жили три години, раптом вибухає яскравими фарбами. Камера починає повільно і дуже близько показувати деталі фресок і ікон прп. Андрія Рубльова. Ми бачимо тепле золото, яскраву кіновар і глибоку вохру.

І нарешті, перед нами з'являється «Трійця». Той самий знаменитий небесно-блакитний колір, який Рубльов умудрився знайти посеред розореної і спаленої країни. Три Ангели тихо сидять за столом, утворюючи ідеальне, спокійне коло. Вони просто розмовляють. У їхньому світі немає місця злобі, страху і розділенню.

Священик Павло Флоренський сказав дивовижну річ: «Є Трійця Рубльова, отже, є Бог».

Найсильнішим доказом того, що Бог є, стає сам факт появи такої неймовірної, неземної гармонії в той час, коли навкруги творився справжній пекло.

Ця ікона стала відповіддю художника на всю жорстокість його епохи, тихим місцем, де втомлена душа може нарешті видихнути і відпочити.

Тарковський якось записав у своєму щоденнику, що художник – це свідок, а не суддя. Рубльов не став нікого звинувачувати чи судити. Він просто показав нам, що як би не була заплямована наше земне життя, десь там, у глибині, все одно живе небесна чистота і порядок. І цей порядок нікуди не зникає, треба тільки вміти його розгледіти.

Ми сьогодні відмінно навчилися рахувати рани на тілі нашої історії і скаржитися на те, як все погано навкруги. Але ось чи вистачить у нас сміливості, як у того хлопчиська Бориски, просто почати робити те, що треба, хай навіть наосліп і зі слізьми на очах, щоб у світі знову задзвенів дзвін і повернулася тиша?

Читайте також